"Моє життя, — сказав він, — не таке довге, щоб я міг дозволити собі марнувати дорогоцінні години на описи буржуазних інтер'єрів". І ще він сказав: "Мені остогидло дивитись на те, як людський розум загрузає в соціальних проблемах; я волію поміщати його в порожнечі, де йому весело й безтурботно".
— Вибачайте, — озвався Гомбо, — але ж Нокеспотч писав іноді трохи туманно, чи не так?
— Справді, — відповів містер Скоган, — але він це робив навмисне.
Тому його вважали глибшим, ніж він був. Однак темний і двозначний він тільки в своїх афоризмах. У "Повістях" він завжди прозорий. О, ті його "Повісті", то справжні перлини! Як мені розповісти про них? Примарні персонажі миготять на їхніх сторінках, наче яскраво виряджені акробати на трапеціях. Незвичайні пригоди і ще незвичайніші міркування. Розум і почуття, звільнені від усіх ідіотських турбот цивілізованого життя, то відступаючи одне від одного, то стикаючись, ідуть у хитромудрому й вишуканому танці. Колосальна ерудиція й невичерпна фантазія. Усі сучасні і давні ідеї витають у "Повістях", похмуро всміхаються або кепкують самі із себе і зникають, звільняючи місце для чогось нового. Мова його творів багата й фантастично різноманітна. Дотепи невичерпні і…
— Але ж наведіть хоч один приклад! — урвав його Деніс.
— На жаль, велика книга Некеспотча схожа на меч Екскалібур — відповів містер Скоган. — Вона залишиться за цими дверцятами і чакатиме на письменника, чий геній зможе явити її на світ. А я навіть не письменник. Визволити Нокеспотча з його дерев'яної в'язниці я заповідаю вам, любий Денісе.
— Спасибі, — відказав Деніс.
— За часів галантного Брантома, — говорив містер Скоган, — кожну дебютантку французького двору запрошували на обід до королівського столу, де їй подавали вино у красивому срібному келиху італійської роботи. Це був не простий келих, той кубок дебютанток, тому що в ньому було надзвичайно майстерно та наївно вигравіювано ряд жвавих амурних сцен. Із кожним ковтком, що його робила молода особа, ці гравюри поступово оголялися, а всі придворні з цікавістю стежили за нею щоразу, коли вона опускала свого носика в келих, — чи червоніє вона, побачивши те, що виринає з-під випитого вина. Якщо дебютантка червоніла, вони сміялися з її невинності, якщо ж ні, то сміялися через те, що вона знає надто багато.
— Ви пропонуєте відродити цей звичай у Бекінгемському палаці? — спитала Анна.
— Ні. — відповів містер Скоган. — Я просто навів цей анекдот як ілюстрацію тих весело відвертих звичаїв XVI століття. Я міг би розповісти й багато інших анекдотів, які свідчать, що звичаї сімнадцятого й вісімнадцятого, п'ятнадцятого й чотирнадцятого сторіч, та й будь–якого іншого сторіччя, починаючи від часів Хаммурапі, були так само веселі й відверті. Єдиною епохою, коли звичаї не відзначалися такою веселою щирістю, було благословенної пам'яті дев'ятнадцяте століття. То був дивовижний виняток. І однак, виявляючи явну неповагу до історії, воно дивилося на свої страхітливі умовчання, як на щось нормальне, природне й правильне; відвертість попередніх п'ятнадцяти чи двадцяти тисяч років вважалася анормальною і порочною. То був курйозний феномен.
— Я цілком згодна. — Мері аж похлинулась від хвилювання, кваплячись висловитися. — Хавелок Елліс говорив…
Містер Скоган, як регулювальник, що зупиняє потік машин, підніс руку:
— Авжеж, він говорив. Я знаю. І це веде мене до наступної проблеми: природа протидії.
— Хавелок Елліс…
— Протидія, коли вона виникла, — а виникла вона незадовго до початку цього століття, — протидія вилилась у відвертість, але не в ту відвертість, яка панувала в минулому. Ми повернулися назад, але не до давньої веселої щирості, а до наукової відвертості. Все, що має відношення до Ероса, стало страшенно серйозним. Вдумливі молоді люди твердили в пресі, що віднині стане просто неможливим обернути на жарт будь–що, пов'язане з сексом. Професори писали товсті книги, в яких кохання було стерилізовано й проанатомовано. У серйозних молодих жінок, як–от у Мері, зробилося звичкою з філософським спокоєм обговорювати такі речі, лише натяку на які було б досить, щоб розбудити в юнакові шістдесятих років любовний шал. Без сумніву, усе це гідне поваги. А проте, містер Скоган зітхнув, — мені хотілося б, щоб до цього наукового запалу домішувалось хоч трохи життєрадісного духу Рабле й Чосера.
— Я з вами абсолютно не згодна, — заявила Мері. — Секс — не жарти, це серйозно.
— Можливо, — відповів містер Скоган. — Можливо, я безсоромний дід, бо мушу зізнатися, що не здатний завжди ставитися до цього абсолютно серйозно.
— Але ж послухайте… — розгнівано почала Мері. Її обличчя палало від збудження. Її щоки були схожі на два великі стиглі персики.
— Так, так, — правив своєї містер Скоган, — мені здається, що кохання — це єдиний із аспектів людського життя, в якому сміх і втіха мають перевагу, хоча б невелику, над нещастям і мукою.
— Я абсолютно не згодна, — сказала Мері.
Запала мовчанка. Анна поглянула на годинник.
— Уже за чверть восьма, — зауважила вона. — Цікаво, коли ж приїде Айвор?
Вона підвелася зі свого шезлонга, сперлась на балюстраду тераси і подивилася в бік долини й далеких пагорбів. Під рівним світлом вечірнього сонця місцевість стала схожою на гравюру. 1 трава, й пшениця, і листя дерев тепер чітко вирізнялися, ніби зазнали якоїсь чудесної зміни.
— Дивіться! — раптом мовила Анна і показала пальцем у далечінь. На тому боці долини летіла понад небокраєм хмарка куряви, яку сонце запалило рожевим золотом. — Це Айвор. Ніхто інший так швидко не їздить.
Хмарка куряви скотилась у долину і зникла з очей. Клаксон оголосив про її наближення ревом морського лева. А за хвилину Айвор уже виринув із–за рогу будинку. Його волосся розвіювалося від швидкої їзди. Побачивши їх, він засміявся.
— Анно, люба, — гукнув він і обняв її, обняв Мері й мало не обняв містера Скогана. — Ну, ось і я. Я їхав з несосвітенною швидкістю. — У Айвора був багатий, але трохи своєрідний лексикон. — Я не спізнився до вечері? — Він виліз на балюстраду і сів там, теліпаючи ногами. Однією рукою обійняв велику кам'яну вазу для квітів і лагідно притулився щокою до її твердого замшілого боку. У нього було хвилясте каштанове волосся та дуже блискучі, неймовірно блакитні очі. Голова вузька, обличчя довгасте, ніс орлиний. Під старість — хоча важко було уявити Айвора старим — його риси могли змінитися і стати зловісними, як у Залізного Герцога. Але тепер, у двадцять шість років, вражала не форма його обличчя, а вираз. Вираз був чарівливий і життєрадісний, а усмішка осяйна. Він не залишався ані хвилини у спокої. Рухи його були рвучкі, але граційні. Здавалося, невичерпне джерело енергії живить його тендітне і струнке тіло.
— Ні, ти не запізнився.
— Ви прибули вчасно, щоб відповісти на одне запитання, — сказав містер Скоган. — Ми якраз сперечалися, чи вважати кохання серйозною річчю. А ви як гадаєте?
— Чи кохання серйозна річ? — перепитав Айвор. — Безперечно.
— Я ж казала! — тріумфуюче вигукнула Мері.
— Але в якому розумінні? — спитав містер Скоган.
— Я хотів сказати, що це серйозне діло. Воно ніколи не набридає.
— Розумію, — сказав містер Скоган. — Саме так.
— Коханню можна віддаватися, — вів далі Айвор, — завжди й усюди. Жінки навдивовижу однакові. Форми трохи різні, от і все. В Іспанії, — вільною рукою він окреслив кілька опуклостей, — їх неможливо обминути на сходах. В Англії, — він поєднав кінці вказівного й великого пальців і, опускаючи руку, зобразив уявний циліндр, — в Англії вони трубоподібні. Але їхні почуття завжди однакові. Принаймні з мого досвіду.
— Дуже радий це чути, — сказав містер Скоган.
Дами покинули товариство, і по колу пішов портвейн. Містер Скоган налив собі в склянку, передав карафу, відкинувся на спинку стільця і якусь мить мовчки роздивлявся на всі боки. Навкруг точилася лінива розмова, та він не зважав на неї; він посміхався якомусь власному дотепові. Гомбо помітив його посмішку.
— Що вас звеселяє? — запитав він.
— Я просто споглядав, як ви всі сидите навколо стола, — сказав містер Скоган.
— Хіба у нас такий смішний вигляд?
— Ні в якому разі. — чемно відповів містер Скоган. — Мене просто розважили мої власні думки.
— І про що вони?
— Найнепотрібніші й украй академічні думки. Я дивився на всіх вас по черзі й намагався уявити, на кого із перших шести цезарів був би схожий кожен із вас, якби вам випала нагода побути цезарем. Цезарі — то один із моїх пробних каменів, — пояснив містер Скоган. — Це типи, які діють, так би мовити, в порожнечі, людські істоти, що дійшли до свого логічного завершення. Звідси їхня неперевершена цінність у ролі пробного каменя, еталона. Коли я вперше когось зустрічаю, я ставлю собі таке запитання: "Якби цю людину зробити цезарем, на кого вона стала б схожою — на Юлія, Августа, Тіберія, Калігулу, Клавдія чи Нерона?" Я розглядаю кожну рису характеру, кожну розумову й емоційну схильність, кожне маленьке дивацтво і збільшую їх у тисячу разів. Образ, одержаний у результаті, дає мені цезарську формулу даного індивіда.
— А на кого з цезарів схожі ви?
— Потенційно — на всіх, — відповів містер Скоган, — окрім, можливо, Клавдія, котрий надто вже тупий, щоб бути розвитком будь–яких рис мого характеру. Зерна відваги та бурхливої енергії Юлія, розважливості Августа, сластолюбства і жорстокості Тіберія, безумної примхливості Калігули, артистичного генія й страхітливого марнолюбства Нерона — усе це мені притаманне. За сприятливих умов із мене вийшло б щось фантастичне. Та обставини були проти мене. Я народився й виховувався в родині сільського священика і змарнував свою юність, виконуючи багато безглуздої, тяжкої роботи за мізерну платню. І в результаті, доживши до середніх літ, я залишаюсь тим бідаком, яким ви мене знаєте. Але, може, так воно й краще. Можливо, краще також і те, що Деніс не розквітнув у маленького Нерона і що Айвор залишиться тільки потенціальним Калігулою. Авжеж, безперечно, так краще. Але що то було б за видовисько, якби їм поталанило без перешкод розвинути свої нахили в усій їхній страхітності. Було б цікаво й приємно спостерігати, як їхні вади й непомітні хиби бубнявіють, розпукуються і розквітають у потворні, фантастичні квіти жорстокості й пихи, хтивості і пожадливості.