Для процвітання промисловості. А єдиним наслідком було...
— Викидання краще від латання. Чим більше латок, тим менший достаток, чим більше латок...
— Не сьогодні-завтра, — сказала Фенні похмурим сумним голосом, — ти попадеш у біду.
— ...громадський непослух у величезних масштабах. Рух за відмову споживання. Назад до природи.
— Я так люблю літати, я так люблю літати.
— Назад до культури. Так, навіть до культури. Тихо сидячи за книжкою, багато не споживеш.
— Ну, як я виглядаю? — запитала Леніна. На ній був темно-зелений жакет із віскозним зеленим хутром на комірі й рукавах.
— Вісімсот назадників бути скошені кулеметами на Голдерс-Грін.
— Викидання краще від латання, викидання краще від латання.
Зелені плисові шорти й білі віскозно-вовняні панчохи до колін.
— Потім була знаменита сутичка в Британському музеї. Дві тисячі шанувальників культури були передушені гірчичним газом.
Зелено-білий жокейський кашкет із дашком затінював Леніні очі. Її ясно-зелені черевики виблискували глянцем.
— Нарешті, — продовжував Мустафа Монд, — управителі зрозуміли, що насиллям мало що зробиш. Повільніші, але незрівнянно певніші були методи позаутробного розвитку, неопавловського зумовлення й гіпнопедії...
А довкола талії — широкий зелений посріблений мальтузіанський пояс-патронташ, напханий (бо Леніна не була безплідною) статутним запасом протизаплідних засобів.
— Застосували нарешті відкриття Пфітцнера й Кавагучі. Провели активну пропаганду проти живородного розмноження...
— Чудово! — вигукнула Фенні з ентузіазмом. Вона ніколи не могла довго протистояти чарам Леніни. — О, який дивний у тебе пояс!
— Започаткували похід проти Минулого, позакривали музеї, попідривали історичні пам'ятники. На щастя, більшість із них іще перед тим була знищена Дев'ятирічною війною. Були вилучені книжки, видані до 150 року Е. Ф.
— Обов'язково й собі дістану такий пояс, — сказала Фенні.
— Були, наприклад, якісь споруди, що звалися пірамідами...
— Мій старий мальтузіанський чорний пояс...
— І був хтось, хто звався Шекспіром. Ви, звичайно, про нього нічого не чули...
— Просто соромно носити мій пояс з капшуком...
— Такі переваги справді наукової освіти.
— Чим більше латок, тим менший достаток, чим більше латок...
— Випуск першої моделі Т нашого Форда...
— Я ношу його майже три місяці...
— ...вибрали за початкову дату Нової Ери...
— Викидання краще від латання, викидання...
— Було щось, як я вже згадував, що звалося християнством.
— ...викидання краще від латання.
— Етика й філософія недоспоживання...
— Я люблю новий одяг, я люблю новий одяг, я люблю...
— ...мали сенс у часи недовиробництва, але в епоху машин і зв'язування вільного азоту будь-яке недоспоживання — то справжній злочин проти суспільства...
— Мені його подарував Генрі Фостер.
— Верхи усіх хрестів були зрізані — і постав Т-подібний знак. Було тоді щось, що звалося Богом. У нас тепер Світова Держава. Ми щорічно святкуємо День Форда, влаштовуємо урочисті співи й зібрання солідарності.
— Господи Форде, як я їх ненавиджу, — думав Бернард Маркс.
— Було щось, що звалося Небесами; а проте люди все одно випивали величезну кількість спиртного.
— Люблю м'ясо, люблю багато м'яса...
— Були й такі якісь поняття, як Душа й Безсмертя.
— Запитай Генрі, де він його дістав.
— А проте це не заважало людям уживати і морфій, і кокаїн.
— А найгірше, що вона й сама думає про себе як про кусень м'яса.
— У 178 році Е. Ф. були поєднані й профінансовані зусилля двох тисяч біохіміків і фармакологів.
— Чомусь він такий насуплений, — сказав асистент Визначальника, киваючи на Бернарда Маркса.
— Через шість років було налагоджено широке виробництво на комерційній основі — наркотик вийшов ідеальний.
— Давай-но подражнимо його.
— Ейфоричний наркотик викликає приємні галюцинації.
— Насуплений Маркс, насуплений Маркс, — від плескання по плечу Бернард здригнувся й оглянувся: це тварюка Генрі Фостер. — Тобі треба прийняти грам соми.
— Всі переваги християнства й алкоголю — і жодного їхнього недоліку.
"Убити б його, вбити!" — але вголос він тільки сказав: — Дякую, не треба, — і відхилив піднесену пачку таблеток.
— Захотілося — і тут же влаштовуєш собі сомовідпочинок від реальності. І навіть голова потім не болить і не засмічується ніякою міфологією.
— Бери, — наполягав Генрі Фостер. — Бери!
— Це практично забезпечує стабільність.
— Кубик соми ковтнем — і немає проблем, — сказав асистент Визначальника, цитуючи уривок з простої гіпнопедичної мудрості.
— Лишилося тільки перемогти старечу неміч.
— Гади, гади! — зірвався Бернард Маркс.
— Ой, які ми злючі!
— Статеві гормони, переливання молодої крові, солі магнезії...
— І пам'ятай, що від усіх негараздів найкращі ліки — грам соми, — відійшли вони, сміючись.
— Усі тілесні недуги старечого віку були ліквідовані. А разом з ними, звичайно, і...
— Так не забудь запитати його про мальтузіанський пояс, — сказала Фенні.
— А разом з ними зникли і всі психічні особливості старої людини. Характер тепер лишається незмінним ціле життя.
— ...згуляти б дві партії в гольф із перешкодами, поки не потемніло. Треба летіти.
— Працювати, розважатися — у шістдесят років наші сили й уподобання такі самі, як і в сімнадцять. Старі люди в минулі недобрі часи зрікалися життя, тікали від усього світського, вдавалися до релігії, витрачали свій час на читання, думання. Так, навіть думання...
"Ідіоти, свині", — повторював подумки Бернард Маркс, простуючи коридором до ліфта.
— Це неабиякий прогрес — старі люди тепер працюють, паруються, розважаються, у них ані хвилини, щоб сісти й подумати. А вже коли й з'явиться віддушина серед розваг, то завжди є сома. Чудова сома: півграма — й одержуй коротку відпустку. Грам — на пару днів, два грами — на поїздку в пишний Схід, три — на темну блаженну вічність на Місяці. А повернувшись звідти, опинишся по другий бік щілини, і знову ти на твердому ґрунті щоденної праці й утіх, знову бігаєш від одного стереоконтактного фільму до іншого; від одної гарної дівчини до ще ліпшої, від електромагнітного гольфу до...
— Забирайтеся звідси, — сердито накричав на дітей Директор. — Ідіть геть! Хіба не бачите, що заважаєте його фордейству. Пошукайте собі іншого місця для своїх еротичних забав.
— Сердешні дітлахи, — поспівчував Головконтр.
Повільно, велично, під тихе гудіння машин рухалися конвеєри — тридцять три сантиметри за годину. У червоному мареві мерехтіли незліченні рубіни.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Ліфт був переповнений чоловіками з альфа-роздягальні, й Леніну вони зустріли привітаннями, дружніми кивками й усмішками. Вона була популярною дівчиною: майже з усіма — з одним раніше, з другим пізніше — провела ніч.
Милі хлопці, думала вона, відповідаючи на вітання. Чарівні хлопці! Шкода лише, що Джорд Едзел такий капловухий (можливо, йому впорснули понад міру гормона паращитовидки на 328-у метрі?). А глянувши на Беніто Гувера, вона мимохіть пригадала, що без одягу він надто волохатий.
Очі її ледь посмутніли при згадці про чорнокучерявого Беніто, і тут вона побачила в кутку маленьку щуплу фігуру й сумне обличчя Бернарда Маркса.
— Бернарде, — підступила вона до нього, — а я тебе шукаю, — задзвенів її голос, покриваючи шум ліфта, що підіймався вгору. Чоловіки з цікавістю озирнулися. — Я хотіла поговорити з тобою про наш план поїздки в Нью-Мексико. — Краєчком ока вона побачила, як Беніто Гувер здивовано роззявив рота. Це роздратувало її. "Здивований, що я не напрошуюся до нього знову", — подумала з легкою досадою. І мовила ще голосніше: — Це було б чудесно — поїхати з тобою у липні на тиждень. (У всякому разі вона публічно засвідчує свою невірність Генрі. Фенні мала б бути задоволена, дарма що це Бернард.) — Звісно, — Леніна чарівно й багатозначно посміхнулася, — якщо ти ще мене хочеш.
Бернардове бліде обличчя почервоніло. Чому б то? — подивувалася Леніна, збентежена й водночас зворушена цією дивною даниною своїй чарівності.
— Може б, краще поговорити про це десь в іншому місці? — Бернард знітився й почав заїкатись.
Ніби я сказала щось стидке, чудувалася Леніна. Так засоромився, ніби вона непристойно пожартувала — запитала, хто його мати чи щось подібне.
— Не тут, не при всіх, — душило його збентеження.
Леніна розсміялася щиро й незлостиво.
— Який ти кумедний, — сказала вона від душі. — Ти попередь мене принаймні за тиждень. Добре? — продовжувала вона вже іншим тоном. — Я думаю, що ми полетимо на "Синій тихоокеанській ракеті". Звідки вона відходить? З Черінгт-Т вежі чи з Гемстеду?
Не встиг Бернард відповісти, як ліфт зупинився.
— Дах! — повідомив скрипучий голос.
Провідником ліфта було мавпоподібне створіння, одягнене в чорну туніку для мінус-епсилон-напівкретина.
— Дах! — ліфтер розчахнув навстіж двері. В очі йому вдарило пообіднє сонце, аж він здригнувся й закліпав очима. — О, дах! — повторив він захоплено. Раптом він ніби пробудився від глухого мертвотного отупіння. — Дах!
Піднявши свою мордочку до пасажирів, він заусміхався якось по-собачому — обожнююче і з надією. Перемовляючися та сміючись, пасажири вийшли з ліфта. Ліфтер подивився їм услід.
— Дах? — промовив ліфтер тепер уже запитально.
Але тут задзеленчав дзвінок, і зі стелі кабіни, з динаміка, почулися ласкаві, але наполегливі накази.
— Спускайся вниз, спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся вниз. На вісімнадцятий поверх. Спускайся...
Ліфтер грюкнув дверцятами, натиснув на кнопку і відразу шугонув у монотонні сутінки колодязя, в сутінки звичайного власного отупіння.
На даху було тепло й сонячно. У дрімотному літньому післяобідді дзижчали, пролітаючи, гелікоптери, рокотали ракетоплани, невидимі в яскравому небі у п'яти чи шести милях над головою. Бернард глибоко вдихнув повітря. Він поглянув на небо, на голубі обрії, а потім на обличчя Леніни.
— Яка краса! — його голос ледь тремтів.
Вона усміхнулася до нього сердечно й розуміюче.
— Якраз для гри в гольф із перешкодами, — відповіла вона захоплено. — А тепер, Бернарде, я мушу летіти. Генрі гнівається, коли я запізнююся. Отже даси мені своєчасно знати про дату. — І, помахавши рукою, вона побігла по широкому рівному даху до ангарів.
Бернард стояв і дивився, як миготять білі панчохи, як грайливо то згинаються, то розгинаються засмаглі колінця, як плавно погойдуються під темно-зеленим жакетом щільно припасовані шорти.