Новачок розповів про себе, про те, що жив він у малолітті круглим сиротою, що десь у нього є дядько, але де — він і сам не знає, що мати померла після батькової смерті, а батька вбили в чотирнадцятому році на фронті. За розмовою час плине швидко, тільки оклик Вікмиксора повернув хлопців до дійсності.
Сонце вже сідало за водну гладь Фінської затоки, коли Вікмиксор дав наказ зніматися з якоря. Назад ішли з моряками.
Коли переправилися через канал і вийшли на територію порту, німці подякували хлопцям за дружню розмову і, попросивши хвилинку почекати, зникли на кораблі. За хвилину вони повернулися з пакетом і, щось сказавши, передали його Еланлюм.
Німка засяяла.
— Діти, німецькі матроси частують вас печивом і просять не забувати їх. У них у обох є діти вашого віку.
Шкіда радісно загоготала й, махаючи шапками на прощання, рушила до воріт.
Тільки Окраєць лишився незадоволений тим, що німці, на його. думку, дуже мало дали.
Він усю дорогу тихо бубонів, доводячи своєму сусідові в парі, Косарю, що німці поскупилися.
— Теж дали! Щоб їм на тому світі чорти водички стільки дали. Це ж не подарунок, а сама пакость!
— Чому ж? — несміливо допитувався Косар.
— Та тому, що коли поділити це печиво, то тільки по одпій штучці дістанеться, — похмуро мовив Окраєць, а потім, трошки подумавши, додав: — Хіба, може, ще одна зайва буде, для мене.
— Ну гаразд, не скигли! — крикнули на Окрайця старші.
А Циган, не задовольнившись словами, ще ляснув долонею Окрайця по потилиці і тим примусив його нарешті вгамуватися.
Окраєць дістав прізвисько завдяки незвичній формі своєї голови. Черепна коробка його була стиснута і сиділа гострим хребтом угору, справді схожа на хлібний окраєць.
Хоч Окраєць був і новачок, він уже вславився як вічний буркотун, тому на його скімлення звичайно ніхто не звертав уваги, а якщо довге буркотіння набридало хлопцям, то вони робили так, як зробив Циган.
Тепле почуття до моряків збереглось у шкідців, і особливо у Янкеля, у якого, крім приємних спогадів, лишалася ще від цієї зустрічі закордонна сигарета з вузеньким золотим обідком.
Після цієї прогулянки хлопці пройнялися повагою до новачка.
Випадок з німцями якось одразу висунув Єоніна, і та обставина, що старші йшли з ним поруч, свідчила, що новачок потрапляє у "верхівку" Шкіди.
♦
Так і сталося. Єоніна перевели в четверте, старше відділення. Розумний, розвинений і водночас великий бешкетник, він припав до смаку старшокласникам. Незабаром у нього появилось і прізвисько — Японець, — він дістав його за свою "субтильну", як казав Мамочка, постать, за трохи розкосі очі і взагалі досить велику схожість із синами країни Вранішнього Сонця.
Ще більше прославився Японець, коли став творцем шкідського гімну.
Було це так.
Одного вечора вихователі зганяли вихованців у спальні, і класи вже спорожніли. Тільки в четвертому відділенні сиділи за своїми партами Янкель і Япончик.
Янкель малював, а Японець робив виписки з якоїсь німецької книги.
Несподівано до класу ввійшов Вікмиксор. Певно, він був у доброму настрої, бо весь час мугикав під ніс якийсь бойовий мотив.
Він походив по класу, оглянув стіни й зігнуті постаті вихованців і раптом, спинившись перед партою, промовив:
— А знаєте, хлопці, нам треба було б мати свій шкільний гімн.
Янкель і Японець здивовано підвели на завідуючого очі і делікатно промовчали, а той вів далі:
— Адже наша школа — це свого роду республіка. Свій герб у нас уже є, має бути і свій гімн. Як ви думаєте?
— Ясно, — непевно промимрив Янкель, переглядаючись із Японцем.
— Ну, то в чому ж річ? — пожвавішав Вікмиксор. — Давайте зараз сядемо втрьох і створимо гімн! У мене є навіть ідея. Мотив візьмемо студентської пісні "Гаудеамус". Буде дуже добре.
— Давайте, — не дуже охоче погодилися майбутні творці гімну.
Вікмиксор, цілком захоплений новою ідеєю, сів і пояснив розмір, двічі проспівавши "Гаудеамус".
Янкель дістав аркуш і почав творити.
Забувши про гідність і неприступність зава, Вікмиксор разом з хлопцями старанно добирав рядки й рими.
Вже два рази у двері зазирав черговий вихователь, здивувався, побачивши незвичайну картину, і не насмілився тривожити вихованців і вести їх спати, бо обидва вони були з Вікмиксором.
Нарешті години через півтори, після посиленого обдумування і довгих творчих суперечок, гімн був готовий.
Трійця творців пішла в Білий зал, де Вікмиксор, сівши до рояля, узяв перші акорди.
Обидва шкідці, поклавши аркуш на пюпітр, приготувалися співати.
Нарешті гримнув акомпанемент і два голоси вихованців, змішавшись із низьким басом завшколою, одностайно виконали новий гімн республіки Шкід:
Ми із різних шкіл прийшли
Разом тут учитись.
Браття, дружно як один
Будемо ж трудитись.
Геть минулеє життя,
Уперед без вороття –
До життя но-о-о-вого!
До життя но-о-о-вого!
Час для співу був не зовсім підхожий. Нагорі, в спальнях, уже засинали хлопці, а тут, унизу, в напівмороці величезного залу, три горлянки немилосердно рвали голосові зв'язки, ніби намагаючись перекричати одна одну.
Школа Достоєвського –
Кращої не знаєм.
Навчи нас, як треба жить
Для рідного краю.
Ревів бас Вікмиксора, зливаючись з могутніми акордами беккерівського рояля, а два тоненькі і слабкі голоски, фальшивлячи, підхоплювали:
Хоч нелегко буде йти –
Ми досягнемо мети;
Хочем ви-и-й-ти в лю-у-ди.
Хочем ви-и-й-тн в лю-у-ди.
Коли спів закінчився, Вікмиксор підвівся й, віддихавшись, сказав:
— Молодці! Завтра ж треба буде проспівати наш гімн усією школою.
Янкель і Японець, горді з похвали, високо піднявши голови, пройшли повз вихователя і попрямували в спальню.
На другий день уся Шкіда зубрила новий гімн республіки Шкід, а імена нових шкідських Руже де Лілів[2] — Янкеля і Японця — не сходили з уст збуджених і захоплених вихованців.
Гімн одразу підніс новачка на недосяжну висоту, і обидва автори стали героями дня.
Увечері в їдальні вся школа під керівництвом Вікмиксора вже організовано співала свій гімн.
ХАЛДЕЇ
Людина в котелку. — Зникнення в лазні. — Опера і оперета. — Війна де переможного кінця. — Дещо про Песиміста з Сірником. — Безумство хоробрих.
Халдей — це по-шкідськи вихователь.
Багато їх побачила Шкіда. Добрих і поганих, злих і лагідних, розумних і дурних і, нарешті, просто недосвідчених, які приходили в дитбудинок для того, щоб одержати пайок і трудову книжку. Голод ставив на пост педагога і вихователя людей, які раніше не мали й уявлення про цю роботу, а робота серед дефективних підлітків — річ важка. Щоб бути добрим вихователем, треба було, крім педагогічного таланту, мати ще залізні нерви, витримку й величезну силу волі.
Тільки щиро віддані своїй справі працівники могли в дев'ятнадцятому році зберегти ці якості, і тільки такі люди працювали в Шкіді, а решта, пайкоїди або слабовільні, приходили, роздивлялися день-два й тікали геть, відчуваючи своє безсилля перед табуном задирливих і зухвалих вихованців.
Багато їх бачила Шкіда.
♦
Одного разу в погано пофарбовані двері Шкіди ввійшов чоловік у котелку. Він був маленький, щуплявий. Пташине личко його заросло бурою борідкою. В усій постаті прибульця було щось приголомшене, несміливе. Він здригався від найменшого шарудіння, і тоді маленькі водянисті очі на пташиному личку злякано розширялись, а повіки мимоволі опускались і закривали їх, ніби чекали удару. Одягнений цей чоловік був дуже бідно. Брудно-темне драпове пальто, що давно вже просилось на спочинок, мішком сиділо на худеньких плечах, невипрасувані бавовняні штани звисали з-під пальта, прикриваючи поруділі солдатські чоботи. Це був новий вихователь, якого вже зарахували у штат, і тепер він прийшов подивитись і познайомитися з дітьми, серед яких мав працювати. Тиняючись безмовною тінню по кімнатах, маленький чоловік зайшов до спальні.
У спальні топилася груба, і коло неї грілись Японець, Окраєць та Янкель.
Маленький чоловік оглянув ряди ліжок і, хоч було ясно видно, що це спальня, спитав:
— Це що, спальня?
Хлопці здивовано перезирнулися, потім Япончик зробив улесливу міну й солодко відповів:
— Так, це — спальня.
Чоловік тихо кашлянув.
— Так. Так. Гм… Це ви грубу топите?
— Так, це ми грубу топимо. Дровами, — уже в'їдливо відповів Японець, проте чоловік не звернув уваги.
— Гм… І ви тут спите?
— Так, і ми тут спимо.
Чоловік хвилину походив по кімнаті, потім підійшов до стіни й помацав портрет Леніна.
— Це що ж — самі малювали? — знову спитав він.
У повітрі запахло комедією. Янкель підморгнув хлопцям і відповів:
— Так, це теж самі малювали.
— А хто ж малював?
— А я малював. — Янкель, вдаючи серйозного, підійшов до вихователя і мовчки втупив у нього погляд, чекаючи нових запитань.
Маленький чоловік оглянув кімнату ще раз і спинив погляд на ліжках.
— Це — ваші ліжка?
— Так, наші ліжка.
— Ви спите на них?
— Ми спимо на них.
Потім Янкель зовсім невинно додав:
— Між іншим, вони дерев'яні.
— Хто? — не зрозумів вихователь.
— Та наші ліжка.
— Ах, вони дерев'яні! Так, так, — бурмотів чоловік, не знаючи, що сказати, а Янкель уже зарвався і так само невинно вів далі:
— Так, вони дерев'яні. І на чотирьох ніжках. І вкриті ковдрами. І стоять на підлозі. І підлога теж дерев'яна.
— Так, підлога — дерев'яна, — машинально підтакнув халдей.
Японець хихикнув. Жарт видався забавним, і він, наслідуючи Вікмиксора, непомітно розтягуючи слова, з серйозною важністю промовив, звертаючись до вихователя:
— Зверніть увагу. Це — груба.
Халдей уже нервував, але жарт тривав.
— А груба — кам'яна. А це — дверцята. А сюди кидають дрова.
Маленький чоловік уже розумів, що з нього сміються, і поспішив вийти з кімнати.
Незабаром уся Шкіда вже знала, що по будинку ходить чоловік, який про все питає.
За чоловіком почала ходити юрба цікавих, а більш пустотливі йшли поперед нього й під загальний регіт запобігливо пояснювали:
— А отут — двері…
— А це — клас…
— А це ось — парти. Вони дерев'яні.
— А це — стіни. Не вдартеся.
Через півгодини зацькований новачок сховався в канцелярії, а натовп хлопців гоготав біля дверей, збиткуючись над жертвою допитливості.
Заляканий такою зустріччю, маленький чоловік більше не приходив у Шкіду. Людина в котелку зрозуміла, що їй тут не місце, і пішла так само тихо, як і прийшла.
Не так просто було з іншими.
Одного разу Вікмиксор відрекомендував хлопцям нового вихователя.
Вихователь справив на всіх прекрасне враження, і навіть шкідці, яких важко було обманути, відчули в новачку якусь силу й привабливість.
Він був молодий, гарної статури, мав гучний голос.