А їх у нього було багато. То підглянуть хлопці, як Верблюдич перед сном витанцьовує в підштаниках, наспівуючи фальшивим голосом мазурку, то раптом він починає мучити шкідців, наполегливо розучуючи гаму на розбитому піаніно, яке не в добрий час опинилось у нього в кімнаті.
Музика у Верблюдича була другою пристрастю після квітів. Одначе грати він ні на чому не вмів і за все своє перебування в школі не здивував шкідців жодним новим номером, окрім гами.
Третій педагог був ні те ні се. Він скоро зник із шкідського горизонту, невдоволений маленьким пайком і занадто важкою службою у "дефективних". Згодом він був спортінструктором всеобучу, а звідти перейшов у м'ясну крамницю на посаду "давальця".
ЦИГАН З ОЛЕКСАНДРО-НЕВСЬКОЇ ЛАВРИ
Здрастуйте, сволото! — Вікмиксор. — Бальзам від нудьги. — Перший поет республіки. — Однокашник Блока. — Циган в ореолі слави.
Медові дні байдикування тривали недовго. Комплект вихованців поступово поповнився, з'явилися прихожі учні, такі, яких після уроків відпускали додому. Відкрилися три класи, завшколою чомусь назвав їх відділеннями.
Почалося навчання. Менше стало вільного часу для прогулянок. До того ж ударили морози, і хлопці більше й більше відсиджувались у спальні, мирно коротаючи зимові вечори.
В один такий вечір, коли всі вихованці, скупчившись, грілися біля груби, у спальню ввійшов Віктор Миколайович, а за ним показалася постать хлопця в обшарпаному казенному пальті.
"Новачок", — подумки визначили шкідці, критично оглядаючи нову людину.
Завшколою кашлянув, узяв хлопця за руку і, виштовхнувши вперед, мовив:
— Ось вам ще один товариш. Звати його Микола Громоносцев. Хлопець розумний, добрий математик, і ви, сподіваюся, скоро подружите з ним.
І Віктор Миколайович вийшов з кімнати, залишивши хлопців знайомитись.
Микола Громоносцев досить нахабно оглянув усіх і, певний, що серед присутніх нікого дужчого за нього немає, незалежно поздоровкався:
— Здрастуйте, сволото!
— Здрастуй, — недружелюбно процідив за всіх Воробйов. Він одразу зрозумів, що цей новачок незабаром буде заводієм у класі. З появою Громоносцева Горобець втрачав свою владу і, з першого погляду відчувши це, незлюбив Миколку.
Тим часом Миколка спокійнісінько підступив до груби і, розштовхавши хлопців, сів біля вогню.
Хлопці відійшли вбік і мовчки оглядали новачка. Зухвала поведінка і вся його зовнішність їм не сподобались.
У Миколки був зловісний вигляд. Скуйовджене волосся лізло на прямий лоб. Очі хитро й нахабно виглядали з-під темних брів, а худа мускуляста постать красномовно стверджувала, що в нього неабияка сила.
Шлях, яким ішов Громоносцев до Шкіди, був довгий шлях безпритульного. У п'ять років він втратив батька, а пізніше й матір. Без догляду, мешкаючи у далеких родичів, схуліганився, і родичі надумали якнайскоріше позбутися хлопчиська, здавши його в Миколо-Гатчинський інститут.
Родичі дістали полегкість, але інститут не вельми зрадів такому надбанню. Маленький шкетик Миколка розвернувся з усіх сил: бився, лаявся, крав і невідомо чим закінчив би свої "подвиги", якби в цей час інститут не розформували.
Але Миколка — сирота, і його переводять у другий заклад, потім у третій. Миколка змінив так багато цих казенних притулків, що й сам не міг їх перелічити, поки нарешті злодійство не привело його в Олександро-Невську лавру.
Колись лавра кишіла чорними чернецькими скуфіями й клобуками, але на той час, коли сюди прибув Миколка, свята обитель значно змінила свою фізіономію. Зникли ченці, а в колишніх келіях оселились нові люди.
Тихі келії перетворилися в спільні і одиночні камери, в яких тепер сиділи неповнолітні злочинці.
Лавра була останнім ступенем виправної системи. Звідси було тільки дві дороги: або в тюрму, або назад у нормальний дитбудинок.
Попасти в лавру — це в ті роки вважали за найбільше лихо, найстрашніше, що могло ждати молодого правопорушника. Школярів і дитбудинківців, які чимось прошпетились, лякали Шкідою, та коли вже мова заходила про лавру — значить, діло було швах, значить, хлопець, вважалося, пропав.
І ось Миколка Громоносцев докотився-таки до лаври. Три місяці тинявся він по камерах, спостерігаючи, як його товариші по ув'язненню ріжуться саморобними картами в "буру", слухав розповіді бувалих, перестукувався з сусідами, навіть пробував тікати. В темпу зимову ніч він і два його товариші виламали грати камери й спустилися на рушниках у двір. Піймали їх на огорожі, через яку вони хотіли перелізти. Відсидівши тридцять діб у карцері, Миколка несподівано взявся за розум. Одного разу він прийшов до завідуючого і твердо заявив:
— Люблю математику. Хочу бути професором.
Категорична заява Миколки вплинула. Громоносцева перевели в Шкіду.
Того ж дня, розглянувши швачка ближче, шкідці радилися:
— Як його прозвати?
— Сажотрусом назвемо. Диви, який чорний!
— Жуком давайте.
— Ні.
— Ну, то хай буде — Циган.
— О! Правильно!
— Циган і є.
Миколка зневажливо слухав, а коли вирок було винесено, всміхнувся і недбало сказав:
— Мені однаково. Циган то Циган.
— А чому ви школу називаєте Шкід? — питав Миколка на уроці, зацікавившись дивною назвою.
Горобчик відповів:
— Тому що це, брат, по-радянськи. Скорочено. Школа імені Достоєвського. Перші літери візьмеш, складеш разом — Шкід вийде. От як, брат, — закінчив він гордо й багатозначно додав: — І все це я вигадав.
Миколка помовчав, а потім раптом знову спитав:
— А як звати завідуючого?
— Віктор Миколайович.
— Та ні… Як ви його звете?
— Ми? Ми його Вітею звемо.
— А чому ж ви його не скоротили? Якщо вже скорочувати, то скорочувати. Як його прізвище?
— Сорокін, — кліпаючи очима, відповів Горобчик.
— Ну, от: Вік. Мик. Сор. Звучно й гарно.
— А таки непогано вийшло.
— Ну й Циган!
— І справді, треба буде Вікмиксором величати. Спробували скорочувати й інших, але скоротили тільки одну німку. Вийшло м'яке — Еланлюм.
Обидва прізвиська прийняли одностайно.
Одного разу Вікмиксор, колишній Віктор Миколайович Сорокін, любитель усього нового й оригінального, зайшов до хлопців і, сівши на підвіконня, м'яко, по-батьківському почав:
— Нудьгуєте, хлопці?
— Нудьгуємо, — сумно відповіли хлопці.
— Треба, хлопці, розважатися.
— Треба, — підтакнули знову шкідці.
— Ну, якщо так, то в мене є ідея. Школа паша розширяється, і пора нам видавати газету.
Хлопці погмикали, але нічого не відповіли, і Вікмиксору довелося повторити пропозицію:
— Давайте видавати газету.
— Давайте, Вікторе Миколайовичу. Тільки… — зам'явся Косар, — ми цього не вміємо. Може, ви зробите?..
Пропозиція була смілива, але Вікмиксор погодився:
— Добре, хлопці, я вам допоможу. Для початку треба, щоб було керівництво. Так що — гаразд, зробимо.
Скоро про цю розмову забули.
Але завшколою, захоплений своєю ідеєю, не охолонув.
Кожного вечора в маленькій канцелярії дрібно стукотіла друкарська машинка. Вікмиксор сам готував перший номер шкідської газети.
В той же час у дитбудинку почали помічати, як зростає популярність Цигана.
Миколка вже не був мокрою куркою, новачком, він просто, по-товариському розмовляв з завшколою і коротав з ним довгі вечори за шахівницею.
— Бач, стерво, підлизується до Вікмиксора, — злісно скиглили хлопці, поглядаючи на спритного фаворита, але тому хоч би що, він, як і раніше, крутився біля зава.
— Не інакше кляузником буде, — розпалював маси Горобець.
Хлопці слухали й лютували, але Циган не зважав на те, що товариші хмурилися, хоч було й прикро, що досі з ним ніхто не хотів дружити, а тим більше коритися йому так, як корилися Горобчику.
Річ у тому, що Шкіда тільки тоді поважала свого товариша, коли знаходила в ньому щось особливе — таке, чого не було в інших.
У Горобця воно було. Він мав балалайку, поганеньку, розстроєну в ладах балалайку, і вмів сяк-так бринькати на ній. Більш ніхто з вихованців тієї науки не подужав, і тому єдиного музиканта поважали.
У Цигана ще не було пагоди завоювати прихильність товаришів, але він довго, наполегливо шукав її і нарешті знайшов.
Одного разу, сидячи в кабінеті завшколою за партією в шахи, Миколка, перемігши тричі підряд, четверту гру навмисно провалив.
Зажурений Вікмиксор повеселішав. Незважаючи на свої п'ятнадцять років, Миколка добре грав у шахи, і завшколою рідко вигравав. Тому він дуже зрадів, коли загнаний і зашахований його король раптом дістав можливість дихати, а через шість ходів Миколка не помітив важливого пересування і дістав мат.
— Гарний матик. Здорово ви мені вліпили, — удавано захоплювався Циган, розвалюючись у шкіряному кріслі. — Дуже гарний мат, Вікторе Миколайовичу.
Вікмиксор розцвів усмішкою.
— Що? Схопив? То ж бо то, брат. Знай наших.
Циган хвилинку почекав, тактовно промовчавши, і дав Вікмиксору можливість натішитися перемогою. Потім, змінивши тон, недбало спитав:
— Вікторе Миколайовичу, а як же газета? Випускатимете чи ні?
— Аякже, якже. Вона вже майже готова, — оживився Вікмиксор. — От тільки матеріалу, брат, малувато. Хлопці не несуть. Доводиться самому писати.
— Так, це погано, — поспівчував Миколка, але Вікмиксор уже захопився:
— Ти знаєш, я й назву придумав, і навіть пробував сам заголовок намалювати, але нічого не вийшло, погано малюю. Зате весь номер уже передруковано, тільки один куточок заповнити лишилось. Я пробував і вірші написати, та щось невдало виходить. А колись, ще як гімназистом був, я писав, і писав непогано. Пам'ятаю, що, бувало, Блок мені заздрив. Ти знаєш Блока — знаменитого поета?
— Знаю, Вікторе Миколайовичу. Він "Дванадцять" написав. Читав.
— Ну от. Я з ним у гімназії на одній парті сидів, і ось, бувало, сидимо й пишемо вірші, все своїм дамам серця присвячували. Так от, уяви собі, бувало, у мене так складно виходило, що Блок заздрив.
— Невже заздрив? — дивувався Миколка.
— Авжеж. А ось тепер зовсім не можу писати — розучився.
— А я з вами, Вікторе Миколайовичу, саме про це й хотів поговорити, — делікатно вставив Циган.
Завшколою здивовано глянув на нього.
— Ну-ну, кажи.
Миколка пом'явся.
— Та я теж, знаєте, спробував віршики написати, приніс показати вам.
— Віршики? Молодець. Давай, давай сюди.
— Це, Вікторе Миколайовичу, так, перші мої вірші. Я їх про випуск стінгазети написав.
— Ну, от і добре.
Тон завідуючого був такий підбадьорливий і лагідний, що Миколка вже зовсім спокійно витягнув свої вірші і, поклавши на стіл, відійшов убік.
Завшколою взяв аркушик і почав голосно читати:
Ура, хлоп'ята! В нашій школі
Здійснилось чудо в одну мить.
І ось тепер висить на стінці
Своя газета — просто шик.
Прочитавши перший куплет, Вікмиксор помовчав, подумав і сказав:
— Гм.