А потім лишилися тільки двоє людей, він і вона під своїм шатром, але вже приголомшені повінню його скорботи та обурення, і він заплющив очі й застогнав з жалю за своєю любою дочкою в Христі.
— Покріпи її, о Господи, великим милосердям Твоїм і пошли їй мир душі...
А потім думка заметалась у нього в голові, наче живе створіння. Наче щось укинуло її туди несхибним кидком, ніби гострого списа. Щойно його очі були заплющені, а серце мліло й тануло в скорботі. А ще за мить усі почуття погасли, голова ніби спорожніла, в ній лишилась тільки одна думка, що стриміла там неначе споконвіку. Ніяких почуттів, тільки ця думка, і знову став відчутнішим тягар тіла. Тиск у грудях, над серцем, біль в обох руках і в правій щоці. Розплющивши очі, він побачив, що притискає до себе макет і гостре ребро біля самого вершечка врізається йому в щоку. Перед очима знов постали плитки підлоги, на кожній — два геральдичні звірі, що підняли пазурасті лапи для удару й переплелися зміїстими шиями. Десь, чи то над цими плитками, чи то там, де йому являвся ангел, чи то в безмірних глибинах голови, постав образ, наче намальований. Роджер-Муляр, напівобернувшись, стоїть на драбині, і його невидимими мотузами тягне до жінки, що тулиться коло стіни. Та жінка — Гуді, теж напівобернена, вона дивиться незмигно, відчуває, як натягуються мотузи, й хитає головою, жах і жадання борються в ній, і обоє вони, Гуді й Роджер, накриті шатром, що з нього не вирвуться, куди б не пішли. А думка була така виразна, що її можна б написати через усю ту картину. І така жахлива, що перед нею відступили всі почуття, і він читав її, ніби заворожений, а ребро шпиля все різало йому щоку. Жахлива й владна, вона так панувала над усіма іншими почуттями, що Джо-слін, розглядаючи дві зв'язані між собою постаті на тлі підлоги, мимоволі вимовив її вголос:
— Вона втримає його тут.
Він звівся на ноги, не дивлячись на вогник, і повільно пішов до середохрестя крізь якусь громову тишу. Підійшов до столика, де лежав, ніби людина горілиць, макет собору і втиснув вежу в квадратовий отвір. Потім пішов через неф, через подвір'я до свого дому. Час від часу він зацікавлено дивився па свої руки й поважно кивав головою. Аж пізно вночі почуття вернулися до нього, і він знову впав навколішки, а з очей йому ринули сльози. А врешті явився ангел і відігрів його так, що він трохи втішився й образ перед очима та жахлива думка стали більш-менш стерпними. Ангел не кидав його, і, вже засинаючи, він сказав:
— Ти мені потрібна! До сьогодні я не знав по-справжньому нащо. Прости мені!
І ангел грів його.
Та ніби для того, щоб нагадати йому про смирення, сатані дозволено було мучити його цілу ніч якимсь безглуздим і безнадійним сновиддям. Джослінові снилось, наче він лежить горілиць у своєму ліжку; а потім — не в ліжку, а на болотах, так само горілиць, розіп'ятий, і його руки — то трансепти, а під лівим боком притулилось Пен-голове "царство". Підходили люди, мучили його, глумились — і Рейчел, і Роджер, і Пенгол, і всі вони знали, що храм не має шпиля й ніколи не матиме. Тільки сам Сатана, що звівся на заході, одягнений тільки пломінким волоссям, стояв над його нефом і щось будував, мучачи його так, що він аж корчився в теплій воді болота й голосно кричав. Він прокинувся в темряві, сповнений огиди. Взяв нагая й сім разів боляче шмагонув себе, гордий своїм ангелом: по удару на кожного біса. А потім заснув міцним сном без сновидь.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Відтоді Джослін ревно взявся до діла. Натягти шкіряні ногавиці, сідав на коня й по грузьких дорогах об'їздив сільські церкви в околиці, перевіряв своїх вікаріїв, проповідував перед їхньою нужденною паствою. Виголошував проповіді й у міських церквах, де був архідияконом. У церкві святого Томи, промовляючи згори, з амвона на трифорії, й дивлячись на людей, що півколом стояли в нефі, звівши до нього погляди, він раптом спіймав себе на тому, що палко говорить про вежу, ледь пристукуючи кулаком по кам'яній стільниці амвона. Та люди стогнали й били себе в груди не тому, що розуміли його, а тому, що він промовляв так палко; а ще тому, що була пора дощів, повеней, смертей і голоду. Того ранку, коли він повернувся до собору, вітер прогнав дощ, і Джослін нарешті знову побачив усю будівлю. Але тепер це була звичайна, реальна споруда, стільки й стільки футів завдовжки, заввишки й завширшки, зовсім не пишна й не велична. Він глянув на холодне небо, але воно не розкрилось перед ним. Отож він пішов додому, до своєї кімнати й довго дивився на собор з віконця, бо в віконній рамі, наче в рамі картини, будівля часом набувала особливої виразності й значливості. Та зараз це була просто величезна комора. До того ж — хоча Джослін розумів, що це йому тільки здається,— собор наче трохи вгруз у землю. Поза стічним рівчаком попід стінами земля набрякла водою, поросла бур'яном, і камінь неначе видавлював ту землю вгору; тому образ храму нагадував не так про славу .господню, як про вагу спорудженого людськими руками. А видіння шпиля здавалося далеким, ніби спомин про якесь сновиддя в дитинстві. І коли Джослін згадав Ансельма, що теж був часточкою його дитинства, в голові зринула думка: кого ж тепер узяти за сповідника? Та він дратливо струснув головою й сказав крізь зціплені зуби, не звертаючись ні до кого:
— Я чиню волю мого Отця небесного.
Десь у ті дні він лишив без відповіді ще одного листа від леді Алісон.
І все ж вітер приніс переміну. Розігнав хмари, крізь повідчинені двері виніс із собору сморід. Повінь почала опадати, лишаючи за собою гниль та руїну, але й стежки, по яких можна ходити, та крем'янисті дороги, по яких міг проїхати віз. Ідучи до західного фасаду, Джослін бачив тепер, що кам'яні голови ринв уже не виригають воду, а нерухомо, з роззявленими ротами чекають, що ж далі. Він зупинявся й думав про те, як ретельно й натхненно збудували собор велетні давнини: адже голови ніби виросли з каменю, пробилися крізь його поверхню, як чиряки чи прищі, що очищають тіло від гною і своєю власного згубою забезпечують його чистоту. Тепер, коли дощі минулись, він бачив зелені й чорні плями моху та лишайників, так що декотрі голови були наче вражені недугою. Вони безгучно вигукували на вітер глум і блюзнірство, зчиняючи не більше галасу, ніж смерть десь у далекому краю. Святі й мученики, сповідники та праведники на західній стіні незворушно обсохли, байдуже перетерпівши зиму, і тепер байдуже чекали сонця, щоб перетерпіти й його.
Джослін почав відчувати, що до нього потроху вертається давня снага. Згадуючи про своє знаряддя — Родже-ра-Муляра та двох жінок, що оберталися круг нього,— він казав сам собі: "Вона чесна жінка!" — і вірив, що цього досить. Бо все помалу налагоджувалось. У капітулі менше бухикали, і тільки один з каноніків помер — старий канцелярій, що продріботів крізь свої останні двері; а оскільки то була природна, не нагла смерть, з усіма належними обрядами, то годилося скорше радіти, ніж журитись. Крім того, новий канцелярій був молодий і смиренний. Якось неждано настала й пора познімати завіси в аркадах, так що хлопчики з школи хористів тепер грались надворі або видиралися на високий кедр. А одного ранку, ввійшовши західними дверима до храму, Джослін побачив, що там знову панує мирська метушня. Приходили люди подивитись у яму між підпорами, на діру в склепінні. Тепер, коли річка вернулась у береги, а між хмарами синіли клапті неба, вода в ямі опала, і коли Роджер-Муляр спускав туди свічку, вона вже не відбивалась у гладіні. Роджерове військо збадьорилось, і, піднімаючись нагору драбинами між риштованням круг південно-східної підпори або крученици сходами, що вели на трифорій, люди весело висвистували. Та й коли спускалися з порожніми коритцями чи кошиком або й голіруч, то теж спочатку чувся свист, а потім з'являлись вони й ішли через храм, такі байдужі до суворих правил Великого посту, як кам'яні статуї. Будівники зчиняли великий гамір, хоча Джослін і скаржився Роджерові-Муля-реві. У піддашші за північним трансептом безперестану цюкали сокири, а на даху над склепінням безперестану щось брязкало й гупало. Та Джослін у дні Великого посту вбирався в обладунок, бо знав, що скоро бій; заклопотаний цим, він був безпорадний перед хвацьким військом будівничого, як дівчина, що мусить пасти завеликий табун гусей. Він безпорадно слухав їхні пісні; безпорадно дивився, як у соборі дражнять Пенгола; безпорадно споглядав Роджера й Гуді в їхньому шатрі.
Але він іще казав:
— Я чиню волю мого Отця небесного!
А потім одного ранку, ввійшовши до собору ("Підніміте, брами, верхи ваші!") й спинившись над ямою, з якої вже не смерділо, він почув, що згори долинають уже інакші звуки. Задер голову, і в очі йому сяйнув клаптик неба, дзвінкий, запаморочливий, неймовірний, чудесний, синій. Так само, як рама його віконечка часом додавала глибини й виразності тому, що Джослін бачив у ньому, так і краї невеличкого отвору в даху були ніби оправою для самоцвіту. Там, нагорі, робітники зривали покрівлю, по кроквах скачуючи свинцеві листи в сувої. Блакитна цятка довшала й ширшала, сполучала землю з небом саме там, де мали здійнятись у височінь стрункі обриси, втілюючи безмежність. Задерши голову, розкривши рота,
Джослін дивився й дивився, аж сльози виступали на зведених до неба очах. Він бачив, як там угорі пораються люди, роблячи, що їм сказано, але не знаючи, що ж вони роблять; бачив, як у блакить запливає біле й відпливає геть; чув, як підходить, щось торохтячи язиком, Рейчел, але не сприймав її теревенів, не знав, чи довго вона простояла коло нього й куди пішла; заболіла шия, але він не зважав на те, радіючи, як дитина, що бігає по квітках, аж поки блакитна цятка, що все ширшала, розпливлась і заіскрилась в очах. Нарешті він опустив голову и вернувся в повінь світла, медово-жовтих смуг від вітражів, примарних вогників, що пливли у нього в голові, змагаючись із зникомим образом блакитної цятки неба.
Відтоді весь час, поки Роджерове військо працювало на даху, небо дивилося згори в розкриту пащу ями. Спочатку отвір був покреслений плетивом кроков, потім їх одну по одній познімали. Робітники втягли в собор на полозках величезну полотнину й спустили до неї зі склепіння линви.