Мене надміру4 захопило моє видіпня, щоб я міг зважати на це; і того видіння з мене було досить".
Він глянув униз, на невеличкий прямокутничок Пен-голового "царства", де вже було куди менше стосів каменю; побачив і маленький квадратик подвір'я з аркадами. Йому видні були навіть білі шашки, покинуті учнями школи хористів на парапеті аркади. Він перевів погляд на будинки, що ними було оточене велике подвір'я. За червоними кряжами покрівель видніли задвірки, в них — корови та свині. Он якийсь дід важко додибав до відхідка і, певний, що за огорожею ніхто його не бачить, не зачинив за собою дверей. Ще через три двори з будинку вийшла жінка: малесенька цятка білого й більша — бурого. Вона, видно, йшла до сусідів. У обох руках вона мала дерев'яні цебра, коромисло лежало під стіною. Примруживши очі, він розгледів у відрах молоко, й похмуро посміхнувся, побачивши, як вона доливає цебра водою. Жінка підняла цебра, зникла за червоною покрівлею, знову з'явилась на вулиці й перейшла її, обминаючи п'яного, що лежав у рівчаку, ліниво помахуючи рукою, а собака задирав на нього лапу.
— Слизняк.
Джослін злякано обернувся. Але Роджер-Муляр дивився не на п'яного. Він дивився кудись удалеч, на південний схід, у бік не видного звідси моря.
— Гнида.
За сімома іскристими колінами річки стояла на березі купка осель.
— Що ти там побачив, Роджере?
— Гляньте на нього, злодюгу! Зараз заб'ється в "Три барила". А баржа з нашим каменем простоїть під берегом цілу ніч і цілий ранок, поки він там не нажлуктиться. Йому начхати, що ми тут сидимо та свистимо!
— Сину мій...
Будівничий визвірився на нього:
— А мепі що? Чи вам? Ви ж свого домоглися!
Запала тиша. Ніби ударом оглушило вуха. Підвелися
обличчя мулярів, припинився стук, і шкрябання.
— Тихо, Роджере. Тихо.
— Тихо! Та я...
Роджер-Муляр закрив руками обличчя й різко сказав:
— Гей, ви там! Працюйте!
Стук почався знову. Роджер-Муляр опустив руки, але не глянув на Джосліна. Він відійшов, не сказавши більше ні слова, й важко, по-ведмежому почав спускатися драбинами.
Джослін провів його поглядом, і в нього зринула ще одна думка. "Я боюся спускатись,— подумав він.— Мов місце тут. Але спуститись доведеться, бо жодна людина не може жити серед орлів". І він примусив себе спуститися драбинами повз "ластів'яче гніздо", з помосту на поміст, а тоді гвинтовими сходами в тьмяний світ собору, на сірі щільні плити між підпорами. Він хотів дещо сказати будівничому, та між ними упхалась Рейчел, і він не зміг відмахнутись від її настирливих теревенів: "Ви, мілорде, вже не такий блідий, вам цей рух корисний; а як би я хотіла піднятись за Роджером туди, нагору, де він працює, але ж я боюсь висоти, як чистилища,— її розмальоване обличчя аж тіпалось, і все тіло теж тіпалось від потоку слів,— я мушу стовбичити внизу, серед оцього бруду, а той Пенгол покинув свою роботу, це ж чистий злочин, отакі вони є, чоловіки, ну, звіспо, не всі, є й путящі, не будемо називати на ім'я, але цей завіявся хтозна-куди, ні слівця не сказавший своїй Гуді, а вона ж, бідолашечка, нарешті при надії, така мила жіночка, і отак її покинути..."
Джосліпа підхопила хвиля шаленого гніву, люті на того п'яницю в рівчаку й на другого, в "Трьох барилах". І він гукнув до Роджера, що дивився кудись убік.
— Сину мій! Скористайся моєю владою. Пошли когось на доброму коні до "Трьох барил". І хай візьме нагая, а коли буде треба — хай скористається ним!
А потім він пішов нефом геть, геть від сміття й теревенів. Ішов, і сльози текли в нього по щоках. "Яку ж велику науку дістав я! — думав він.— Яка страшна висота, і сила, й ціна!"
Поки дійшов до західних дверей, він уже опанував себе. Обернувся до престолу й хрипко промовив:
— Ти почув мої молитви, о Господи! І ці сльози — сльози радості, бо Ти згадав рабу Твою!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Коли Джослін знову піднявся на вежу, кам'яні голови, що кричали осанну, вже були вмуровані над кожним вікном. Він перехилився через вивершену над ними стіну й побачив їх згори: у кожної волосся відкинуте вітром назад, у кожної ніс стримить уперед, наче дзьоб. Вони волали до тих стежок, що їх протоптували ноги на пагорбах, вони не помічали птахів, що сідали на них і лишали білі цятки посліду. А зазирнувши в колодязь вежі, він побачив, як відновлюють склепіння над середохрестям — там лишився тільки круглий отвір, крізь який насилу розрізнялися в сутіні плити підлоги. Але крізь отой отвір робітники ще піднімали сторчма колоди. Джослін і сам причастився — чи то спостерігав його, відіпхнутий у кут — того шаленства, наповненого рипінням, гупанням, криком, коли бруси вкладали на верх вежі, щоб настелити підлогу другого поверху. Бо вежа мала піднестися ще на вісімдесят футів, і там буде ще одне приміщення, ще ряд вікон, ще голови, що кричатимуть осанну, ще помости й драбини, аж було жаско думати про це, принаймні тут, де твердий камінь і дерево зависли в повітрі, серед птахів, і дух перехоплювало, коли глянеш на низку квадратів, що все меншали донизу, і круглий отвір у дні, яке було насправді склепінням, верхом.
І на цьому ділі лежало благословення — так підказувала Джослінові його непохитна, всепоглинна воля. В грудні настали дивні дні, коли до собору не зазирало сонце, а неф був схожий на печеру. В ті дні він нічого не міг робити в темному храмі, тільки нести тягар своєї волі, знаючи, що кінець кінцем усе вийде на добре, хоча вага першого поверху вежі й другого її поверху, який ще ріс, відчувались великим тиском у голові. В ті дні він видирався нагору нетерпляче, мов дитина, що шукає розради у матері. Та він не хотів згадувати матір. А коли згадував, то зразу в думках виринала Гуді з рудими косами під наміткою й видушувала йому з очей сльози.
В такі дні, простуючи зі свого дому через подвір'я до західних дверей, він ледве бачив крізь туман власні ноги; і хоча в нефі, мов у величезній бульбашці, туману не було, там стояла майже цілковита темрява. Піднімався крученими сходами до склепіння — і опинявся в сліпучому світлі. Бо там, нагорі, сяяло сонце; але навіть те проміння, що пронизувало вежу, було тьмяне супроти світла, що пломеніло над головою, заливало свинець, шибки, камінь, осявало зісподу бруси перекриття, так що па них видні були й сліди сокири. А потім, коли він піднімався крізь це сяйво до другого поверху, по драбинах і помостах, де працювали посинілими руками мулярі й теслі, й нарешті добирався до зазубреного верху,— тоді його сліпило до болю в очах, і він мусив затуляти їх долонею. Довкола видніли тільки пагорби й більше нічого. Над до-липою й над містом лежав слігіучо-яскрДвим покривом туман, і тільки вежа, хоч па пій ще не було шпиля, пронизувала його. Тоді Джослінову душу сповнювала дивпа втіха, а на якусь хвилину — навіть спокій.
Та були й інші дні, коли туман покривав і вежу. Тоді робота сповільнювалась чи навіть припинялась, і Джо-сліи мусив лишатися внизу з усім своїм тягарем. Військо будівників працювало в піддашшях та повітках, паче на морському дпі. Обтісували колоди. В тому піддашші, що коло виламу в північному трансепті, лежали один на одному складені з брусів восьмикутники — насподі найбільший, далі менші й менші. Стос їх виростав і вже був вищий за людину. Теслі ставили на кожен брус якісь химерні позначки й розбирали восьмикутники, а будівничий понуро розглядав макет із паличок у подобі гостроверхого ковпака. До нього мало хто підходив, робітники незлюбили його. Він був тепер надто похмурий, надто різкий, часто вибухав шаленим гнівом, а потім квапився геть, і Рейчел, зморена, нарум'янена Рейчел, дріботіла коло нього, ні на хвильку не вмовкаючи. Джослін уже перейнявся пекучим співчуттям до цього раба великого діла, і йому тяжко було бачити, як Роджер повільно, понуро піднімається драбинами, або стоїть, дивлячись пильно, як завжди, крізь свій візир угору чи вниз, або прислухається до чогось у середохресті.
Тепер там часто бувало до чого прислухатись. Під кінець грудня камінь знову почав бриніти. Той звук лупав не весь час; часом цілий тиждень підряд у приділі Пресвятої діви ніщо не заважало хорові співати. Але й тоді люди відчували якусь невиразну тривогу і, намагаючись її з'ясувати, вирішували, що погода надто суха або надто холодна; та ^врешті в вухах починало колоти, наче голочками, а віддих хтозна-чому перехоплювало. А потім ті голочки обертались у дзвін, з грудей виривалось протягле зітхання, й серце сповнювалося раздратуванпям і страхом. Навіть городяни та подорожні збиралися коло західного порталу й стояли, вслухаючись у те грізне диво — спів підпор; але ніхто не доходив до середохрестя, як раніше. Робітники, зачувши, що камінь співає, припиняли роботу, перезирались, тоді знову брались до діла. Тепер вони сміялись дуже рідко. Тільки Джосліп, надітий на рожен своєї волі, бадьоро казав, відчувши голочки у вухах:
— Воно минеться.
Та зима тяглась до весни, росточки квітів — до поверхні землі, вежа — до неба, а каміння бриніло дедалі частіше.
Десь під той час Джослін помітив у будівничому ще одне. Він занепокоєно стежив за Роджером, оцінюючи його як своє знаряддя, рахував кожен його крок на драбинах, вичікував хвилини, коли знаряддя треба буде підгострити чи міцніше заплішити держак; але, хоч як пильно придивлявся, не добачав під знайомою зовнішністю, знайомими рухами пічого нового. І от якось, дивлячись крізь отвір у склепінні, як Роджер піднімається на вежу, він у подиві збагнув, що будівничий боїться висоти так самісінько, як Рейчел. Боїться, але перемагає страх. Висота — частина його ремесла, частина його життя, але він не тішиться нею, як Джосліп, йому, видно, невідомий оцей захват, що аж віддих забиває, коли ступиш на хистку дошку тут, нагорі, де вже не чути, як співає камінь, де під ногами тільки ця хистка, пружна дошка над безоднею. Збагнувши це, Джослін тепер співчутливо дивився, як Роджер піднімається нагору, як він повільно, розмірено переставляє ноги, зовсім не так недбало, як дехто з його робітників, і весь час дивиться, за що тут можна триматись руками. Джослін бачив увесь колодязь вежі, аж до темних плит унизу, і розумів, чому на драбині Роджер тиснеться ближче до стіни, а не ступає на середину щабля. Вітер шмагав рідкими бризками дощу непокриту Джослінову голову, але Дослін, ні за що не тримаючись, стояв нагорі під тим вітром і дожидав Роджера, з якого видно було тільки голову та плечі, ніби обсновані якоюсь сіткою.
— Чому ти боїшся, сину мій?
Будівпичий стояв перед ним, важко дихаючи.