Він піднімався з помосту на поміст, раз по раз поглядаючи на самий верх, де мулярі пнулися до неба. Довкола знову панував гучний гамір роботи. Джослін зупинився передихнути коло "ластів'ячого гнізда" й побачив, що то ціла кімната, не менша за його спальню, підвішена в куті вежі й освітлена незаскленим вікном. Будівничий був там, він саме націлював свій візир крізь вікно на протилежний кут. Джослін, сяючи, зупинився коло нього на помості з чотирьох дощок і голосно вигукнув, збуджений і потішений висотою:
— От бач, сипу мій! Підпори не осідають!
Будівничий відповів похмуро, не віднімаючи від ока
свого візира:
— Хтозна, як воно там. Може, кожна підпора стоїть на своїй окремій підвалині.
— Я ж тобі сказав, Роджере. Вони плавають!
Будівничий дратливо стенув плечима.
— Не кричіть, я чую.
— Роджере!
Джослін простяг руку, але Роджер-Муляр відсахнувся, ніби злякавшись доторку. Обійшов його по крайній дошці під білого стіною і притиснув візира до грудей.
— Я вам з самого початку сказав, отче, і тепер кажу те саме!
— Як ти можеш так говорити, Роджере, коли... коли кругом тебе чудеса! Невже ти не відчуваєш? Невже ти не набираєшся з них сили, не навчаєшся, не бачиш, як вони змінили все?
Обидва помовчали, дивлячись один на одного. Чутіґ було тільки цюкання каменярських кирочок. Роджер-Муляр неквапно обдивився Джосліна від черевиків, голих литок та білих стегон аж до обличчя. Вони стояли віч-у-віч, і будівничий похмуро всміхався.
— Що змінили, то змінили...
Він відвернувся, розчинив двері "ластівчиного гнізда", тоді крутнувся й люто крикнув:
— Невже ви не бачите, чого наробили?
І пішов, грюкнувши дверима так, що будка аж задвигтіла.
Джослін глянув на стіни.
— Я знаю! Знаю! Авжеж, знаю!
Його підхопила раптова хвиля радості, і він, сміючись, рушив до сходів, а поки піднявся ними нагору, вже й забув Роджера-Муляра та кам'яні плити внизу.
Бо це був самий верх, тут росла вежа. Поміст із трьох дощок тягся попід усіма стінами, і на ньому працювали муляри. Працювали майже мовчки. Нахилялись над стіною, що була їм по коліно, а де й вище: там над помостом був викладений тільки один ряд каменів і на ньому тонкий шар розчину, а там муляри вже вкладали другий, а там — по всіх чотирьох стінах — зовсім не було мурування, тільки дерев'яне кружало, по якому викладали арку. Дуги арок були вимурувані майже до самого верху, лишалося тільки місце для замкового каменя; Джослін знав, що кожна арка завершує собою двоє вікон, об'єднує й перекриває їх, так що отвори вікон будуть частиною одного цілого. Біля кожного кружала була покладена кам'яна голова, і ті голови в захваті безмовно кричали в піднебесній висоті, серед ясного світла. Біля однієї стояв навколішки німий юнак і щось робив своїм різцем — зиркав угору, тоді сміявся безмовно, як і голова, над запаморочливою безоднею. Джослін несподівано для себе теж засміявся з щирої втіхи перед усім новим, що побачив тут, перед цим чудом. Зі сміхом у голові майнула нова думка, і він гукнув до німого, забувши про свою гідність:
— Тут, нагорі, ми вільні від усієї суєти!
І юнак теж засміявся — ласкавий пес; а тоді знов узявся до роботи.
Були тут і нові звуки. Не людські голоси, не стук сокири чи оскарда. Ні, це було тихе гудіння, не таке басове й густе, як рик, і не таке пронизливе, як бриніння каменю.
Джослін уважно прислухався й збагнув, що це шумить між камінням вітер. Він став навколішки, потім сів, поклав руку на верх стіни й заслухався того вітру. На хвильку до нього вернувся спокій, думки снувались у голові самі, виринаючи й зникаючи, і він був задоволений.
Оцей світ, світ каменю й дерева, був для нього чимсь новим. Макет там, унизу, був такий легенький і витончений, шпиль легко було тримати в руках, вікна — просто ніжний візерунок по боках вежі; але тут, нагорі, паперово-тонкі стіни обернулись каменем, скелею, а балки-голочки всередині — товстенними брусами, на яких могли розминутися двоє людей. Раптом він усвідомив, яка страшна вага чудесно підвішена тут, і попри весь спокій тієї хвилини світ наче перевернувся. "Треба бути ласкавішому з Роджером,— подумав він.— Ця вага, що для мене не означала нічого, весь час була у нього в голові. Та й віри йому бракує".
Тоді, щоб зупинити світ, який захитався перед очима, він зосередив думки на макеті, ґцо стояв унизу, в напівтемному соборі. Та разом із думками про макет несподівано вернулись картини, які він уже вигнав з уяви,— картини того дня, коли земля повзла й камінь почав бриніти. Джослін мимоволі знову затамував дух і прислухався. На мить між двома постатями — одна в синьому, друга в бурому — зринув Пенгол, що відмахувався мітлою, а перед ним пританцьовувала ще одна постать, безсоромно вистромивши з-між ніг макет шпиля. Потім він побачив водоспад рудих кіс. А потім відчув, що чіпляється руками за камінь, заплющивши очі й розкривши рота, а груди здушило, дихати важко. В голові знов усе перемішалось. Він напівпритомно сказав собі: "Ось вона, цінаІ А чого ще я міг сподіватись? І молитись біДьш не можу, відколи все життя моє стало суцільпою молитвою волі, навіки вмурованої в цей храм.
Змилуйся! Наїгути мене".
Але відповіді ие було. Тільки шепотів вітер у камінні.
Джослін розплющив очі, й перед ним відкрився світ з височини вежі. Світ теж був інший, незвичний. Він увігнувся чашею, на дні якої все було дуже виразне, а вінця танули в сипій імлі. В подиві й захваті Джослін зіперся руками на камінь і звівся навколішки. "Так от як воно бути птахом,— подумав він, і, ніби підтверджуючи цю думку, повз його обличчя промайнув крук, що ширяв проти вітру, хрипко, обурено каркаючи на людей, які так зухвало вдерлись у його царство. Джослін зняв руки з каменя й став на ноги, щоб схилені спини мулярів не заважали дивитись. Унизу видно було долини трьох річок, що зливались в одну поблизу собору. Річки відбивали сонце на вежу; звідси видно було, що всі ці місця, для ніг розмежовані відстанню й об'єднувані тільки уявою, насправді — частини одного цілого. На північному сході видніли три млинові греблі, три осібні водоспади, з'єднані милями водяної стрічки, що зміїсто тяглась до собору. Річка справді текла з гори. Джослін бачив білий камінь нового мосту в Стілбері, бачив навіть черниць — правда, тільки двох — у монастирському подвір'ї; хоч воно було обгороджене, та з висоти погляд перестрибував мур. Зрозумівши це, він перевів погляд на міст, примружив очі й побачив ріденьку вервечку в'ючних мулів, віслюків, возів, запряжених кіньми, піших крамарів, жебраків, селян, що несли кошики з городиною до базару на другому кінці мосту. Отже, сьогодні базарний день у Стілбері, а не тут, у місті. Джослін і так це знав, але тепер ще й побачив навіч. Його радість тріпотіла, наче крила. "Я б хотів, щоб вежа була тисячу футів заввишки,— подумав він,— тоді я зміг би бачити всю округу". І сам подивувався з себе, згадавши, чиїм ім'ям називатимуть шпиль. Немовби у відповідь він відчув за спиною свого ангела, що зігрівав його на холодному вітрі. "Отже, це правда, чистісінька правда; тут, нагорі, серед цюкання, стукоту, шкрябання, тут, ближче до хмар, я веселий, як дитина, що співає пісеньку. Я й не знав, що й досі можу бути такий щасливий!" Він стояв на дощаному помості під вітром і чекав, поки це щастя вгамує всю суєту в голові. Розглядав смужечки та латочки ланів, положисті пагорки, що спинались до лісистого зубчастого кряжа. Вони були м'які, теплі, гладенькі, ніби юне тіло.
Джослін став навколішки, стиснув губи, заплющив очі, перехрестився й почав молитву. "Навіть сюди, в Твою висоту, я приніс свою первородну гріховність. Бо світ — він не такий/ Земля — це звалище безносих кістяків, що шкірять зуби до неба; всюди стоять шибениці, в пологах безперестану тече кров, борозни зрошує піт, скрізь доми розпусти, скрізь валяються в рівчаках п'яні. В усьому цьому околі нема нічого доброго, крім нашого великого дому, нашого ковчега, притулку, корабля, що вмістить усіх отих лїодей, а віднині матиме й щоглу. Прости мені".
Він розплющив очі й підвівся, шукаючи поглядом, куди відлетіло його щастя — чи не в височінь, де скоро постане решта вежі зі шпилем, у немислиму височінь. Там на розгорнених крилах ширяв великий птах, і він, згадавши святого Іоанна, промовив уголос:
— Це орел.
Та німий, що саме працював над устами кам'яної голови, теж звів очі вгору, тоді всміхнувся й похитав головою. Джослін по дошках підійшов до нього, нахилився й поскуб його за кучеряву чуприну.
— Ну й нехай. А для мене — однаково орел.
Та юнак уже схилився над роботою.
Біля найближчих пагорбів із землі з'являлись якісь горбики та клубки, ніби якимись чарами там виростали кущі. Виростали вищі, вищі й ставали людьми. За ними з'являлись інші горбики, що обертались у коней, жеребних ослиць, нав'ючених кошами — цілий караван подорожніх із ношею. Вони вийшли навпростець із-за найближчого кряжа, простуючи, мабуть, від того, що синів за ним. І рухалися з пагорба просто на нього, Джосліна, до вежі, до собору, до міста. Вони прийшли не з заходу, довкруг Холодної затоки, глибоким узвозом, вибитим копитами за сторіччя. Вопи ощаджали час, якщо не силу. І перед Джосліном сяйнуло видиво: інші ноги вслід за цими протопчуть до міста новий шлях, прямий як стріла; він зрозумів, що вежа вже панує над усім околом, вона змінила його, підкорила собі всюди, звідки її видно, створила новий краєвид, самим уже тим, що вона є. Він обвів поглядом увесь обрій і побачив, яке істинне його видиво. Вже з'явились нові стежки, і люди гуртами чи гурточками йшли ними, сунули навпростець поміж кущами, по вересовищах. Уся околиця слухняно прибирала іншого вигляду. Скоро, коли цей великий палець зведеться до кінця, місто лежатиме ніби маточина в центрі визначеного долею колеса. Нова вулиця, Новий заїзд, Нова пристань, Новий міст — а тепер ще й нові шляхи, що приведуть нових людей.
"Я думав — буде просто. Я гадав, що шпиль довершить кам'яну Біблію, стане кам'яним Одкровепням. У своєму безумі й я гадки не мав, що кожен крок принесе нову науку й нову силу. І ніхто не міг сказати мені цього. Я мусив будувати, керуючись вірою супроти розуму. Це єдиний шлях. Та коли будуєш так, люди тупляться, як погане долото, або зриваються, як сокира з топорища.