А гілочка ця могла відломитись від риштовання — адже воно, мабуть, не конче має бути з сухого дерева, бо його розберуть, коли докінчать шпиль.
Він почув знайоме цюкання й шкрябання, позирнув у той бік і побачив, що коло південно-західної підпори сидить німий, тримаючи на колінах новий камінь. Джослін підвівся й почалапав до нього. Юнак швидко встав, поклавши камінь, і стояв, усміхаючись, киваючи головою й тихо плещучи в долоні.
Джослін поблагословив його.
— Сину мій! Ти, здається, врятував мені життя.
Він відчув, що за словами проривається той самий високий сміх, і спромігся стримати його, тільки хихикнув тихо. Юнак розвів руки й здвигнув плечима.
— Тобі теж перепало?
Юнак безгучно засміявся й доторкнувся до носа — трошки розпухлого й почервонілого. Потім простяг уперед праву руку, зігнув її в лікті й, усміхаючись, помацав м'яз. У несподіваному пориві любові Джослін обняв юнака й пригорнувся до нього, ніби тримався за стовбур дерева чи колону.
— Сину мій, сину мій!
Юнак спалахнув, щось промугикав і несміливо поплескав його по спині.
— Я щось для тебе зроблю, сину мій.
Юнак стояв у його обіймах спокійно й далі легенько попліскував Джосліна по спині. "Він мій син,— подумав Джослін,— а вона моя дочка". Але руді коси розсипались і засліпили його, аж він заплющив очі й застогнав. А потім відчув, як утомився і як його тягне до ліжка. Тієї ночі знову являвся його ангел; а потім диявол трохи помучив його.
День за днем до нього верталося трохи сили, і він радів, що літо затяглося, ніби хотіло відшкодувати людей за весняні бурі та повені. Нарешті листя опало й лежало на землі сухе, мов порох. Бур'ян коло собору тріщав під ногами, бурий та ламкий, як застрягле в мітлі листя. А кам'яні голови ринв, ніби засуджені на якісь нескінченні, незбагненні муки, роззявляли роти, ніби ловили краплі дощу в сухому повітрі. Для них не було перепочинку. Вони вже були в пеклі й не могли сподіватися, що вийдуть звідти. В цьому сухому повітрі Джослійова воля, його полум'яна воля пригасла до рівного жару, що освітлював і підтримував тільки споруджувану вежу й більше нічого. Отже, німий різьбив камінь, робітники піднімались нагору, Рейчел оберталась круг Роджера; а Гуді Пенгол інколи можна було побачити в далекому кінці нефа — руді коси сховані під наміткою, голова схилена, звичайна, заклопотана своїм ділом жінка. Коли їй траплялося опинитися ближче, вона квапливо обминала Джосліна, відвернувши поглядом, і поспішала далі, ніби він був зуроченим місцем, або привидом, або могилою самогубця. Та~ Джослін знав, що це тільки сором покинутої жінки, і той сором стискав йому серце. "Але моя воля має інше призначення, ніж допомагати людям,— думав він.— Така воля відкидає всі інші справи. Я — немов квітка, що має в собі зав'язь плоду. Коли та зав'язь починає рости, а пелюстки в'януть, тоді в квітки с тільки одне діло, і в усієї рослини теж: листя опадає, все відмирає, тільки плід наливається. Так воно й має бути. Моя воля — в підпорах і в новій вежі. Я віддав себе в жертву — і навчаюся, що мені робити".
Часом він заставав Рейчел, що сновигала по собору, забалакуючи до кожного, хто проходив там, а то зупинялась і дивилась угору, на свого "ведмедя", що піднімавсь у вежу; балакуча Рейчел, угледівши настоятеля, забувала про все й поспішала до нього. Врешті він збагнув, що їй неважко дати раду. Просто пе зважав на неї, ніби не впускав у вуха її голосу, що лунав поряд. А коли вона забігала наперед і питала про щось, він не слухав її запитання, а тільки відчував, наче в повітрі перед ним повис знак запитання. Стояв і дивився па неї згори вниз. Помітив, що вона якась постаріла, виморена, але це його не зацікавило. Навіть коли побачив, що вона почала підмальовуватись, то не відчув нічого, крім нехоті, й аж тіпнувся, стримавши високий сміх. Потім вирішив, що вже годі дивитись на неї, й почав дивитися крізь неї, не кажучи ні слова, тож і не побачив подиву на її парум'я-неному обличчі.
Минали дні, й він переконувався, що така байдужість вельми корисна. Вона давала йому змогу чемно розмовляти з капцелярієм, коли той приходив до нього додому, і водночас не усвідомлювати, чого він прийшов. Але часом, як от у розмові з регентом хору, цей хитрий спосіб викликав у співрозмовника погляд, у якому Джослін уже потім, пригадуючи, добачав справжній жах. А ще згодом, у мрячні осінні дні, коли величезне полотнище закривало небо на вершку що день, то вищої вежі, він відкрив, що в будь-яку мить може змусити співрозмовника замовкнути, коли схоче. Треба було сказати тільки: "Я мушу на вежу",— так, як уперше сказав він, коли отець Анонім дорікнув йому, що він не читає не пов'язаних із вежею листів.
Незважаючи на полотнище, мряка проникала до церкви, але вона не могла ще похитнути його волю. Не похитнула вона і юнака, що й досі різьбив камінь. "Звичайно,— подумав Джослін ще тоді, коли розглядав другу з чотирьох голів, кинутих потім у яму,— звичайно, обличчя аж надто худе. І рот розкритий надто широко. І хіба очі можуть бути аж отак вирячені?" Але нічого цього не сказав, бо любив свого сина в Христі, як і свою дочку в Христі; до того ж юнак не тільки врятував йому життя, тобто й волю, яка втримувала оці підпори, а й дивився на нього щиро, як відданий пес. А ось Гуді ніколи не дивилась так, навіть коли стикалася з ним віч-на-віч.
Отже, вона весь час його хвилювала і її руді коси теж, але він відчував тільки жаль, що їй соромно, та ще якусь дивну тривогу. До початку грудня всі чотири голови були закінчені, і юнак поніс їх у нежу, де їх дожидали четверо верхніх вікон. Того ранку, коли Джослін дивився, як їх несуть нагору, в соборі сновигала й торохтіла, не вмовкаючи, Рейчел. Німого юнака вже не було поруч, і Джо-сліна цілком захопила думка про Гуді, покинуту Пенго-лом. "Чому я так знехтував її? Я ж їй потрібені" І, ніби думка про неї викликала її, Гуді з'явилась — квапливо йдучи північним нефом, звела очі вгору, тоді звернула вбік, обминула середохрестя, ввійшла в галерею, все швидше, швидше...
— Дитино моя...
Він подумав: "Заради неї я повинен це зробити, хоч воно й відвертає мене від головного". І швидко пішов до південного виходу з галереї. І ось вона надійшла, так само квапливо, й хотіла обминути його.
— Дитино моя!
Сміючись, але трохи й сердячись, він перейняв її й розкинув руки, не пропускаючи. Вона зупинилась під стіною, боком до нього, й знітилась. Коси були скромно прикриті, обличчя відвернене, так що він бачив тільки запалу щоку.
— Дитино моя, я хотів...
"А що ж я хотів? Що я збирався сказати їй? Про що' я можу спитати в неї?"
А вона вже благально говорила, звівши до нього обличчя:
— Пропустіть мене, отче. Будь ласка, пропустіть!
— Він повернеться.
— Прошу вас!
— А тим часом... Усі ці роки... Дитино моя, ти така рідна мені...
І рантом він уражено побачив, як побіліли в неї губи, а зуби аж вищирились. І ще він побачив, якими величезними, застиглими й темними можуть бути очі — ніби й вони були теж вищирені, мов зуби. Вона підняла кошика до грудей і прошепотіла ледве чутно:
— Ще й ви!
І вона кинулась геть — важко дихаючи, схлипуючи, прослизнула повз нього, побігла темною галереєю, аж важкий плащ лопотів, а з-під спідниці блискали ступні й кісточки.
Джослін узявся руками за голову й сердито, збентежено, розгублено промовив:
— Що це все означає?
А тоді струснувся, бо відчув, що вона не відпускав його, а це пошкодило б ділові. "Треба відкинути геть усі ці дрібниці,— подумав він.— Якщо й це входить до ціни — ну що ж, нехай. Та й яке пуття з цих роздумів, коли я не можу допомогти? У мене на руках занадто велике діло. Діло! Діло!"
В нього зринула думка, така яскрава, що він збагнув: її вкладено йому в голову. Це одкровення! "Треба піднятися над усією цією суєтою!" І разом з тією думкою знову прорвався високий, дратливий сміх. "Ось я понесу свою полум'яну волю на саму вежу!" Він опустив погляд на свою рясу й збагнув, що в ній незручно буде лізти по драбинах; але він нахилився, підібрав край ряси ззаду, протяг між ногами й запхав за пояс. Якийсь робітник, що спускався вниз, дав йому дорогу на першому помості сходів й постукав по лобі кісточками пальців. І раптом у Джосліновій голові стало легко-легко. Нарешті круг нього вигравало сонячне світло. Він піднімався вище й вище; ступив на темну, необгороджену площину трифорію, пірнув у колодязь кручених сходів, освітлений тільки вузькими щілинами стрільниць, немов зробленими для лучників на випадок облоги. Сходи скінчились, і він побачив нові колоди над склепінням. Він побрався далі широкими драбинами серед світла з нижніх вікон вежі.
— Звичайно! — крикнув.— Звичайно!
Серце аж у ребра калатало, і він зупинився на хвилину — трохи передихнути. Сів на краю помосту, ніби крук на скелі. Робітники, що піднімалися й спускалися драбинами, зацікавлено поглядали на нього, але нічого не казали. Він посунувся на самий край і звісив ноги. Вхопився обома руками за стояк, вихилився з-за нього й глянув униз.
Кути, стіни й вікна вежі вужчали донизу й здавалися такими тонкими, наче вони здатні витримати тільки власну вагу. Все було нове, чисте. Вісімдесятифутові просвіти вікон, по двоє в кожній з чотирьох стін, помости, стояки, драбини, свіжообтесані колоди ясніли на сонці. Джосліна сповнювали страх і захват, наче малого хлопчака, що всупереч забороні вперше видерся надто високо на дерево. В голові наморочилось, забивало дух, але він перемагав себе й, скосивши очі, дивився просто вниз — униз, униз, крізь усі отвори, аж у далекий світ середохрестя. Плити підлоги були тьмяні, як перше дно ями, знебарвлені глибиною й присмерком унизу, в соборі. Потім запаморочення минулось, лишилися захват і думка.
— Звичайно!
"Отаке, мабуть, відчуває птах, коли вільно пурхає з гілки на гілку або ширяє в небі. Отакими сірими, плазу-чими, прикутими до землі, мабуть, здаємось ми йому... Самі голови та плечі". Тільки-но подумавши це, він побачив, як унизу сунеться по плитах Рейчел, ніби щось виштовхнуте з самої землі. Відчувши себе вільним від неї, він обернувся до драбини, що вела нагору. Підвівся й почав лізти по щаблях ще вище, не зважаючи на свої білі ноги, непристойно оголені. На двісті з лишком футів •над землею в них пе було нічого непристойного.