А тепер спробуй ще раз.
І знову Царевич сів у позу бога. Верховний Жрець оглянув його.
— Тепер краще! Послухай. Зараз я маю побачитися з твоєю сестрою — так треба. Тож я залишу тебе тут, а ти сиди отак, аж поки сонце освітить вхід із другого боку.
Верховний Жрець розпростав спину, підвів руку, потім опустив її до коліна, ступив три кроки задки, повернувсь і заквапився геть.
Щойно стихло шурхотіння його хітона, Царевич з полегкістю зітхнув і, розслабившись, приплющив очі. Потім звів кістляву руку, й витер долонею обличчя. А тоді посунув на стільці худеньку свою сідницю, щоб не так муляв поділ, а посох і ціпок поклав поряд на підлогу. Озирнувшись до входу, він зірвав з голови полотняну корону разом із тісною перукою, так що аж тріснула тонка поворозка, на якій трималася борода. Весь той мотлох Царевич кинув додолу на ціпок та посох і сидів похнюплений, згорблений, поставивши лікті на коліна й підперши руками голову. Сонячний промінь, відбившись від блискучої стіни, сягнув його очей, і він примружився. Крихітний, мов зернинка, сонячний зайчик помалу збільшувався, обертаючись на сяйливу пляму.
Царевич різко скочив зі стільця й, нечутно ступаючи, заходив круг величезної зали. Подеколи він зводив погляд на стіни, розглядаючи химерні мовчазні зображення з головами птахів або собак. Зрештою спинився посеред зали спиною до входу, підвів голову й задивився на крокви з незграбних, аж надто грубих брусів. Потім відступив назад, наче злякався, що котрийсь із брусів упаде йому на голову.
Він крадькома підійшов до дверей і визирнув у перехід. Там дрімав, спершись на стіну, охоронник. Царевич гордовито, як тільки міг, розпростав плечі й поважно рушив просто до охоронника. Той прокинувся і підняв списа. Немовби не помічаючи його, Царевич завернув за ріг і зіткнувся з якоюсь дівчиною, що покірливо відступила до стіни, даючи йому дорогу. Він простував по Великому Дому далі, не звертаючи уваги на людей, які траплялись дорогою, і нарешті опинився у задній частині будинку, де з кухонь долинав приглушений гомін. Царевич пройшов повз сонних кухарів, повз кухарчуків, які ловили витрішки й сновигали сюди-туди, проминув кухонне подвір'я, де просто неба на деревному вугіллі смажилися настромлені на рожни гуси. Задні ворота, що виходили до круч і пустелі, були відчинені. Царевич глибоко вдихнув повітря, наче перед стрибком у воду, стиснув кулаки і вийшов за ворота.
Там, у тіні під стіною, він на хвилю спинивсь і задивився на вигини круч, на брили пісковику, на край гірського пасма, що вирізнялося проти неба. Сувора, неродюча земля. Схованок удосталь, хоч такої затишної, як затінок під пальмами на березі річки, тут не знайдеш. Він рушив угору до круч, намагаючись, де можна, триматися в тіні скель. Ідучи, він промовляв:
— Тільки вона може все це врятувати!
Царевич плакав. Зненацька він відскочив убік і припав до землі за валуном, крадькома виглядаючи з-за нього. Він був не сам серед скель. На кам'яному узвишші сидів навпочіпки чоловік. Його обриси чітко виднілися на тлі круч. Голова в нього безсило звисала на груди, наче він зомлів від спеки.
Чоловік став на коліна й почав робити якісь рівномірні рухи руками. І раптом Царевич збагнув, що чоловік витягає на вірьовці чи мотузці щось із-під землі. Щойно Царевич це зрозумів, як під рукою в чоловіка з'явилася кілька чаш і тарелів — певно, вони були складені в сітку, сплетену з тонких, невидимих звіддаля мотузків. Чоловік підвівся, глузливо захихотів і плюнув собі під ноги. Потім узяв каменюку, кілька разів підкинув її на руці, ніби збираючись поцілити в землю, а тоді щосили пожбурив униз. З-за скелі почувся пронизливий крик. Зрештою чоловік повернувсь і неквапливо почимчикував назад, до Великого Дому, сміючись і погойдуючи своєю мотузяною сіткою з чашами й тарелями. Царевич зіщулився й затремтів, прислухаючись із-за валуна до чоловікової ходи. Він тремтів ще довго після того, як за чоловіком грюкнули ворота Великого Дому.
Згодом він устав і рушив уперед, затуляючись обома руками від сонця, що пекло його лису голову і згори, і з боків, відбиваючись від гладенького каміння. Далі він зовсім прикрив долонею хворе око і вийшов на кам'яне узвишшя.
Насамперед Царевич відчув різкий запах, потім помітив хмару мух, що роїлися на узвишші. З кожним кроком їхнє дзижчання ставало гучнішим; незабаром і мухи помітили Царевича.
Він опинився на краю ями. Сонце освітлювало її аж до дна, лише з одного боку від стіни падала тінь. Мухам видимо подобалася ця яма, вони залюбки кидалися вниз, обліплюючи звалені там рештки — кістки, гниле м'ясо, запліснявілі овочі, брудне каміння. В освітленому сонцем кутку ями лежав сліпий, голову йому підпирав камінь. Його кістки вирізнялися з-поміж інших хіба тільки тим, що їх іще прикривала шкіра. Він лежав брудний, з роззявленим ротом, отож навіть язика йому пообсідали мухи. Щойно Царевич зрозумів, хто цей чоловік, як той стиха хекнув, не ворухнувши ні губами, ні язиком.
Посеред ями на клаптику очищеної від помиїв землі стояв навколішки якийсь молодик. Придивившись до нього пильніше, Царевич вигукнув:
— Брехунцю!
Але той не відповідав і все пив щось із чаші, яку тримав у руках. Він пив жадібно, гучно, заглушаючи хекання сліпого й дзижчання мух. І дедалі дужче задирав голову й перехиляв чашу, щоб не залишити в ній жодної краплини. Кинувши поверх чаші погляд угору, він побачив, що хтось схилився над ямою, і відскочив.
— Не треба!
— Любий Брехунцю! Це ж я!
Обережно, затуляючись рукою, Брехунець зиркнув скоса вгору. Все обличчя в нього було брудне, побите, подекуди по ньому текла свіжа кров, під очима виднілися криваво-червоні кола.
— Царевич?
— Допоможи мені!
Брехунець поточився в помиях.
— Тобі?! — скрикнув він. — То мені, а не тобі потрібна допомога!
— Я втік…
— Ні, це мара. Мені просто верзеться… Казали ж люди, що я божевільний! Оце ж воно…
— …і не хочу туди повертатись.
Брехунець протер кулаками очі і знову звів їх догори.
— Це справді ти?
— Вони роблять з мене Бога.
Раптом Брехунець поспіхом заторохтів:
— Витягни мене звідси! Твоя сестра… Збігай до неї, хай допоможе!
— Вона нікого не хоче бачити, — відказав Царевич. — До того ж я збираюся тікати з дому. Як хочеш, втечемо разом.
Брехунець завмер.
— Ти? Тікати?!
— Подамося туди, де холодно, й житимемо там.
— Як усе просто, — насмішкувато мовив Брехунець. — Ти просто нічого не тямиш!
— Але ж сюди я дійшов сам!
Брехунець різко засміявся:
— Атож, вирушимо по річці, за течією, перепливемо море, подолаємо суходіл, потім — знову море…
— Авжеж! Ну ж бо!
— Тебе ще ніколи не міняли на човен цибулі?
— Звичайно, ні.
— І тебе не обмацував сірієць, перевіряючи, чи не переріс ти для того, щоб зробити з тебе євнуха?
— Хто такий сірієць?
— Нас знову продадуть у рабство… — Брехунець замовк, облизав пересохлі губи, поволі обвів очима яму і знов подивився на Царевича. — Мабуть за півчовна. Ти ж бо кволий, та й не дуже вродливий, чи не так?
— Я ж хлопець. Якби я вдався дівчиною, то був би вродливий. І не мусив би ні піднімати воду в річці, ні…
— Продаватимуть разом із браслетами, що на тобі, — розважливо вів Брехунець. — Ти можеш стати євнухом.
— Краще вже дівчиною, — трохи зніяковіло сказав Царевич. — Як ти гадаєш, з цього щось вийде?
На брудному Брехунцевому обличчі все ще було вагання.
— Вийде. Витягни мене звідси, і…
— То ми втечемо? Справді?
— Втечемо. А тепер слухай…
— Хе-е-е…
— Чого він хекає?
— Він помирає, — відповів Брехунець. — Довго й повільно помирає.
— А чого в нього костур зламаний?
— Я став йому на плечі й спробував був видертися з цим костуром із ями. Але сліпий не втримався й упав, а костур зламався.
— Його, мабуть, мучить спрага.
— Атож, — нетерпляче кинув Брехунець. — Від неї він і помирає.
— Чого ж він не випив води?
— Бо вода потрібна мені! — вигукнув Брехунець. — Довго ще ти ставитимеш свої дурні запитання? Ми марнуємо час!
— І все ж таки…
— Послухай. Коли ти йшов сюди, тебе хтось бачив?
— Ні.
— Ти вмієш підкуповувати людей?
— Верховний Жрець однаково довідається. Він знає все.
— Драбину ти не притягнеш — замалий ще. Але принести мотузку міг би. Один її кінець прив'яжеш до. каменя, а другий спустиш мені…
Царевич скочив на ноги і сплеснув у долоні.
— Ну звісно!
— Твоя сестра… Але ні, в неї мотузки немає… Чи зможеш ти в когось із отих невігласів, отих милих, навіжених, тупоголових людей знайти мотузку?
Якби Царевич стояв не на самому краєчку ями, він би затанцював від захвату й щастя.
— Я пошукаю! — гукнув він. — Я знайду!
— І ще одне. Крім оцих браслетів, ти маєш і інші коштовності, правда ж?
— Звісно, що маю.
— Прихопи і їх!
— Гаразд, гаразд!
— Отже, мотузка й коштовності. Прийдеш, коли стемніє. Заприсягнися!
— Присягаюсь! Брехунцю, любий мій!..
— А тепер іди. І пам'ятай: це моя… це наша остання нагода.
Царевич повернувсь і стрімголов кинувся від ями вниз. Пробігши кілька кроків, він, однак, похопився, відскочив убік і далі пішов попід скелями. Охоронника, що звичайно нудьгував біля задніх воріт, цього разу на місці не виявилося. Та й узагалі околиця була безлюдна. Ворота стояли зачинені, і Царевич вирішив піти через пальмовий гай, потім перебрести затоплені поля і ввійти до Великого Дому через головну браму. Та біля самої води він перестрів двох голих хлопчаків, які бавилися з очеретяним човником. Царевич зажадав, щоб хлопчаки доправили його до головної брами, і ті негайно підкорилися, дивлячись мовчки й благоговійно на його браслети, намисто, сандалі, на спідницю в складку, довгий царський поділ. Далі він перетнув двір Великого Дому й опинився в своїх покоях. Няньки саме влаштувалися на післяобідній відпочинок. Він розбудив їх і наказав принести коштовності, багато коштовностей. Коли ті насмілилися запитати навіщо, Царевич лише глипнув на них, і вони покірно пішли виконувати його волю — адже перед ними був уже майже Бог. Нарешті йому принесли цілу гору коштовностей. Відчуваючи незвичну втіху, він власноруч чіпляв і чіпляв їх на себе, і тепер від кожного його поруху прикраси починали брязкотіти й дзеленчати.
З мотузкою було складніше. Здавалося, в цілому Великому Домі не існувало жодної мотузки. Щоправда, можна б узяти вірьовку з одного з колодязів біля кухні, але ж вона надто довга, та й витягти її звідти не так просто.