Зараз іду.
Бог устав. Залою пробіг шурхіт — усі мовчки, не підводячи очей, повставали вслід за ним. Великий Дім перетнув за хлопцем залу й вийшов надвір. З неба плавним потоком спадала темрява. Наставала ніч, запалюючи на небосхилі міріади зірок. Ближче до обрію на небі ще сяяла кришталева блакить — така ніжна, що, здавалося, їй несила втримати навислу над нею важку ніч. Великий Дім на мить спинивсь і, окинувши поглядом цей вечірній кришталь, тихо присвиснув. Відтак знову хутко попростував у куток двору. Йдучи, він бурмотів до хлопця:
— Я маю завершити цю ніч добре, чи не так?
У кутку стояв вбудований у стіну невисокий вівтар. Тривожно озираючись довкола, поглядаючи, час від часу на стемніле небо, Великий Дім обмився святою водою. Стиха щось примовляючи, він сипнув на розжарене вугілля пучку ладану, і стовп густого білого диму метнувся вгору, у морок. Те саме Бог проробив в інших трьох кутках двору. Якусь мить він ще уважно спостерігав дим, тоді повернувся й рушив назад, до зали, бурмочучи чи то сам до себе, чи то до хлопця:
— Що ж, утримати небо я ще здатний.
У залі гості, потупивши погляди, так само мовчки сиділи за столами. Брехунець стояв навколішки, обома руками тримаючись за ніжку ложа, ніби боявся впасти. Великий Дім умостився на ложі й тепер відпочивав на самоті.
Згодом він мовив:
— Мені кортить випити.
Ту ж мить — ніхто ще не встиг і поворухнутися — Великий Жрець схопив його за руку і, як завжди, спокійно всміхаючись, заговорив:
— Невже ти не розумієш, Великий Доме?
Бог обернувсь; його впевнене обличчя здригнулося.
— Чого не розумію?
— Вранці ти впав. Увечері…
Великому Дому перехопило подих. Зненацька він засміявся.
— Ти хочеш сказати, це вже почалося?
— Саме так.
За столами, порушивши тишу, прокотився шепіт:
— Почалося, почалося!
Брехунець відпустив ніжку ложа й стояв навколішки із заплющеними очима. Потім закинув назад голову, схопився за неї обома руками й заволав:
— Ні, ні!
Та Великий Дім усе сміявся й сміявся. Він сів, спустив ноги з ложа й, не перестаючи сміятись, звернувся до гостей:
— Міцне пиво — і ніякого похмілля!
Великий Жрець усміхався й кивав головою.
— Чарівні, вірні жінки…
Брехунець пробелькотав:
— Звичайно, Великий Доме! Чого ж іще треба чоловікові? Пиво й жінки, жінки й пиво, та ще зброя — чого ж іще?
— А ще — гончар, — зауважив Великий Жрець. — І музики, й пекар, і броварник, і ювелір…
— І Брехунець, — додав Великий Дім, ущипнувши Брехунця за вухо.
А той белькотав дедалі гучніше, на всю залу, заглушаючи решту звуків. Великий Дім поплескав його по плечу.
— Заспокойся, любий Брехунцю! — Широко всміхаючись, Бог дивився на Брехунця. Він був у чудовому настрої. — Що ти таке кажеш? Я ж просто не можу без тебе обійтися!
Брехунець скрикнув, люто роззирнувся довкола, скочив на ноги й, перестрибуючи через музик, метнувся до виходу. У поспіху він заплутався в завісі, вона обірвалась і потяглася за ним. Знялася колотнеча. Чути було якісь удари, покрики воїнів, потім знов удари, військові накази.
— Я не хочу! — знов заволав Брехунець.
Згодом удари за дверима стихли, бійка вгамувалась. Знову почувся вже трохи ослаблий крик Брехунця, нажаханого і обуреного водночас.
— Дурні! Невже не можна обійтись опудалами?
Всі стояли, червоніючи з ганьби. Те місце, де завіса була зірвана, відразливо зяяло, немов рана на живому тілі.
Нарешті Великий Жрець порушив мовчанку:
— Утоми ніби й не було.
Великий Дім кивнув головою:
— А я підніму воду в нашій річці, присягаюся!
За столом хто засміявся, хто заплакав.
— Великий Доме, прости своєму Брехунцеві, — пробурмотів Верховний Жрець. — Він занедужав. Але він буде з тобою!
Гості почали підводитися з-за столів і підходити до Великого Дома, плачучи, сміючись, простягаючи до нього руки. Бог змахнув сльозу.
— Люба родино! Діти мої!
Великий Жрець вигукнув:
— Принесіть Великому Домові ключа!
Гості розступилися, щоб можна було пройти через залу. З темряви, що зяяла там, де доти висіла завіса, помалу з'явилася невисока стара жінка із запнутим обличчям. Вона винесла чашу, простягла її Богові й пішла, зникла в мороку. Великий Дім тримав чашу з питвом обіруч. Потім збуджено засміявся й голосно вигукнув:
— За Вічний Спокій! — І закинувши назад голову, випив чашу до дна.
Помалу гості почали танцювати — спершу несміливо, ледве човгаючи ногами й приглушено плескаючи в долоні. Вони радісно поглядали одне на одного, кивали головами й співали:
В річці повно води,
Зацвіла синя квітка,
І Спокій настав.
Великий Дім улігся на ложе й заплющив очі. Верховний Жрець нахилився над ним, вимахуючи руками. Заграли музики, намагаючись потрапити влад із танцівниками. Танок пожвавився. Бог усміхавсь уві сні. Великий Жрець узяв його руки і склав їх навхрест на череві. Тоді намацав на лівій пульс і припав вухом йому до грудей, слухаючи дихання. Нарешті встав, підійшов до узголів'я і обережно витяг з-під сонного Бога подушку. А гості співали.
В річці вода піднялась і вже не спаде.
Спокій наш вічний!
Гості снували складний візерунок танка, виписуючи численні кола, одне в одному. У струменях гарячого повітря мерехтіли світильники. Стояла така задуха, що одяг прилипав до рук і ніг танцівників. Коло дверей скупчилася прислуга й воїни.
Великий Жрець стояв за ложем і дивився на гостей. Потім він звів руки. Танок припинився, один по одному перестали грати музики. Великий Жрець кивнув головою слугам та воїнам, і ті кинулися крізь юрбу до нього. Вишикувавшись обабіч ложа, вони легко підняли його і понесли через усю залу кудись далі, у таємничу сутінь Великого Дому. Гості, не оглядаючись, розійшлися, і Верховний Жрець лишився в обідній залі сам. Він ще трохи постояв, дивлячись на світильники і стомлено всміхаючись, а згодом і собі пішов спати.
Весь Великий Дім поринув у сон. Не спали тільки на горішній терасі, що виходила до річки, яка текла вдалині. Тут кілька жінок сиділи навпочіпки й безмовно дивились на дівчину, що лежала долілиць під самим лише зжужмленим покривалом. Її коси були розплетені. Вона вся тремтіла. Розфарбоване обличчя підпирав міцно стиснутий кулак, що здригався влад її риданням. Другою рукою дівчина раз у раз водила по долівці, била по ній, і тоді з її широко розтуленого рота вихоплювалося протяжне голосіння, схоже на дитячий плач. Вгамувавшись, вона почала гикати і, гучно зітхаючи, жалісно промовляла в тиші:
— Ох, ганьба, яка страшна ганьба!
***
З волі Сонного вода в річці піднялася. Цього чекали всі, і тільки річкових істот повінь застала зненацька. Коли вода лиш почала прибувати й річкову гладінь де-не-де вкрили брижі, приголомшені журавлі та фламінго забили крилами і стривожено загелготіли. Але річка все піднімалась, і птахи зацікавлено й стурбовано спостерігали, як вода несе їм несподівану полегкість, і курликанням сповіщали про свою пташину втіху. Вони раз у раз опускали у воду дзьоби і довго, спрагло й жадібно пили; так само спрагло вбирала живодайну вологу пересохла земля, на очах перетворюючись на вогкий родючий грунт, ладний дати життя сотням їстівних рослин. Як тільки по випаленій луці потекли поодинокі струмки, злетілися зграї диких качок і, вдоволено погойдуючись на хвилях, закрякали, а вода, прибуваючи, несла їх уперед. Хижі птахи, звичайно байдужі до всього, що діється на полях, цього дня рядком зависли над краєм очікуваної повені. Лише землерийки та миші-полівки, змії та неквапливі черв'яки, що їм природа не підказувала, як поводитись у повінь, очманіло кинулися навтіки — туди, де вище. Вони дістали гіркий і непотрібний урок. Але люди знали, чому піднялася річка, знали, що настає пора достатку й ситості, і тому у вранішній прохолоді лунали їхні радісні пісні, сповнені любові до Сонного. Коли стало жарко, вони повсідалися в затінку і знічев'я дивились, як прибуває вода. Надвечірні сутінки принесли порятунок від палючого сонця, і люди бродили босоніж, хлюпаючи по воді, яка вже на кілька пальців піднялась над шаром затужавілого, твердого, мов цегла, мулу. Часом вони нахилялись і обполіскувалися водою. Дехто заходив глибше, аж до межі поля, щоб звідти помилуватися цією незабутньою красою. Тут мул уже розм'як і став слизьким, і люди, потішено всміхаючись, угрузали в нього ногами.
Одного ранку річка сягнула Карбу Достатку. Вода стала така глибока, що зовсім розділила сусідні селища, і діти навіть гадали, що так було завжди. Настав день Пробудження. Він почавсь, як звичайнісінький собі день — спершу зеленавий, потім пурпуровий, золотистий, блакитний. Та ось люди почули різкі звуки шавмів і засміялись одне до одного, бо шавми засурмили саме тоді, коли вода порівнялася з Карбом Достатку.
— Сьогодні Сонний прокинеться у спокої і звелить воді відступити!
Люди чекали цього на дахах своїх будинків і пояснювали дітлахам, що відбувається довкола. Весь ранок сурмили шавми й гриміли барабани. Аж ось опівдні, коли сонце задивилося на повінь своїм сліпучим оком і від того погляду над гладінню знявся серпанок пари, люди побачили, як по смужці суходолу, що простяглася вздовж води попід кручею, рушила процесія. Попереду несли самого Сонного. Він був сповитий з голови до ніг; не видно було його схрещених на грудях рук, у яких він тримав ціпок та посох, і тому Сонний здавався товщим, ніж насправді. Матерія була різнобарвна, але переважав блакитний та золотистий колір. І навіть звіддаля на тлі круч, обриси яких тремтіли від пари, вирізнялася борода Сонного. За ним, пританцьовуючи і щось вигукуючи, йшли жінки з довгим розпущеним волоссям. Одні тримали в руках систри[2], намагаючись їхніми різкими звуками розбудити Його, інші голосили й ножами чухрали собі волосся. Далі простували жерці та прислуга, і нарешті — юрба чоловіків і жінок, які, тримаючись за руки, посувались обабіч стежини, немов живі узбочини. Поволі-поволі плив Сонний понад водою, супроводжуваний довгою, неквапливою і безладною процесією. Багато селян, охоплені цікавістю й любов'ю до Сонного, позлазили з дахів і вбрід підійшли ближче. Вони стояли у воді, мов діти, широко розкривши очі й дивлячись, як процесія проходить повз них. Вони гукали Сонного, але той не прокидався, бо жерці ще не справили над ним обряду. Хоча процесія рухалася й повільно, селяни не встигали йти поруч із нею, бо земля під водою стала грузькою, і вони стояли, вітаючи по черзі Сонного, жінок, прислугу… Тільки один гурт вони не привітали, а зустріли мовчки, недовірливо.