Він вдивлявся повз Верховного Жерця кудись у глиб палацу.
— Адже він знов…
— Що — знов?
— Знов побіжить! Його збили з ніг. Він побіжить, правда?
Верховний Жрець пильно й зацікавлено подивився на нього.
— Навряд. Я навіть певен, що не побіжить, — тихо промовив він і зайшов у Великий Дім.
Брехунець, кусаючи губи, лишився стояти на сходах сам. Він увесь тремтів і здригався.
***
Чарівна Квітка зігнала зло на Царевичі. В одному з тихих закутків Великого Дому вона дала йому дзвінкого ляпаса й пішла геть. Царевич зрозумів, що це — за його поведінку на людях. Сонце вже сідало, і він, схлипнувши, подався спати.
Відкараскатися від Брехунця було не так легко. Він перестрів Царівну в темному переході і схопив її за руку.
— Пусти мене!
— А я тебе й не тримаю, — прошепотів він. — У тебе завжди на думці якесь сороміття.
— Після того, що ти наробив…
— Я? Ти хочеш сказати, ми наробили.
— Мені й згадувати про це не хочеться…
— Чому ж? Про це треба пам'ятати завжди.
Вона безсило припала до нього.
— Як мені все набридло… Мене геть збили з пантелику… Чогось хочеться, а от чого — сама не знаю.
Він потихеньку обійняв її і погладив по плечу.
— Ну ж бо. Ну…
— Ти весь тремтиш.
— Як же мені не тремтіти? Я в смертельній небезпеці. Я й раніше ризикував, але не так, як тепер. Тож пам'ятай про це. Зрозуміла?
Вона вивільнилась із його обіймів і ступила вбік.
— Ти чекаєш від мене добра? Ти?
— Добра? Ні… Хоча… Так! Зроби добро, як ти його розумієш!
Царівна, ставна та велична, пройшла повз нього.
— Що ж, гаразд.
Раптом їй услід донісся шепіт. Вона здригнулась.
— Заради мене!
Прислухаючись, Царівна намагалася не дивитись на невиразні тіні, що маячіли на високих стінах. З обідньої зали долинули голоси та музика, і тепер годі було розчути той шепіт. Вона пройшла через усю залу, відхилила завісу й ступила до кімнатки, з усіх боків завішеної і щедро освітленої. Там на неї чекали служниці. Вони мовчали, боячись її царственного гніву. Але цього вечора Чарівній Квітці було не до них. Рішуча й цнотлива, сьогодні вона замкнулась у собі й мовчала, дозволивши їм роздягти себе, втерти у шкіру ароматичну олію, розчесати волосся й надіти нові коштовні прикраси. Потім вона відійшла й сіла перед дзеркалом, немов перед ліхтарем.
Дзеркало Чарівної Квітки не мало ціни. Казкове дзеркало. Насамперед воно було велике. І вона бачила не лише обличчя, а й увесь свій стан. А якщо підійти ближче, то видно було навіть ноги. Тільки Великий Дім володів такими скарбами. Та не лише розміром примітне було те дзеркало. На відміну від золотих чи мідних люстер, що їх мали інші заможні жінки, це було зроблене з одного цілого листа срібла. З обох боксів його тримали золоті статуетки крилатих богинь з такими незворушними обличчями, наче вони боялися бодай ненароком вплинути на того, хто дивиться у дзеркало. Ніщо в світі не зрівнялося б із рівною, гладенькою й відполірованою поверхнею цього дзеркала. Далебі, ніхто з певністю й не сказав би, чи та поверхня існує насправді. Тільки похукавши на неї або торкнувшись її пальцем, можна було переконатись, що вона не уявна.
Та найбільшою перевагою дзеркала було те, що воно показувало все як є, без прикрас, не так, як ті тьмяні люстра, котрі, немов підлещуючись до власника, ховають його вади. Той, хто дивився у це дзеркало, не відображення своє бачив, а зустрічався із самим собою віч-на-віч.
Саме це й потрібно було Чарівній Квітці в ту мить. Вона та її сестра-двійниця в дзеркалі сиділи й пильно роздивлялись одна одну. Служниці, які й досі були ще в цій яскраво освітленій кімнаті, трохи оговталися від страху і почали пошепки перемовлятися, клопочучи навколо господині. Але та не звертала на них уваги і не чула їх. Вона все сиділа перед низьким столиком, на якому стояло дзеркало. На ній не було одягу, тільки голубий із золотом пояс, який лише окреслював талію, не стягуючи її. І це було прекрасно, бо якби щось стягло талію Чарівної Квітки, найтендітнішу, найгнучкішу частину її тіла, то це знищило б створену природою довершеність, розділило б її поставу надвоє. Навіть тьмяне люстро не зробило б її вродливішою, ніж вона була насправді. Чарівна Квітка уособлювала красу самого життя, вдосконалити яку неможливо. Служниці зібрали в пучок її лискуче чорне волосся, і лише один чи два кучерики вибивались із зачіски. Довго, задумливо роздивлялася себе Царівна. Ні погляд лікаря на хворе тіло, ні погляд художника перед початком роботи, ні погляд філософа, коли він поринає у світ абстракцій, не зрівнялися б глибиною й відчуженістю з поглядом Чарівної Квітки, яким вона вивчала власне відображення.
У правій руці вона тримала очеретяного пензлика — мабуть, розмірковувала, в яку фарбу на сланцевій палітрі його опустити. Перед нею був вибір — дрібно помелений малахіт на олії, лазурит, біла й червона глина та шафран. Якби вона схотіла, то могла б вибрати й золото, бо з невеличкої підставки, що стояла поруч із палітрою, звисала золота стружка, яка, мов комашині крильця, тріпотіла в гарячому повітрі над світильником.
— Вони вже готові…
Та Чарівна Квітка не звернула уваги на жінок, неначе їх тут і не було. Вона закусила нижню губу, тамуючи якийсь внутрішній біль та вагання, і зрештою змусила себе прийняти остаточне рішення. Темно-червона. Так, тільки темно-червона барва дасть єдино можливу гармонію з її вбранням. Губа вислизнула з-під верхніх зубів, і Царівна кивнула своїй сестриці за дзеркалом. Так, темно-червона, відтінена синню. Але не тією майже чорною синню опівнічного неба й не густою, підсвіченою сонцем блакиттю ясного дня. Це буде ніжна лазур із променистим білим відтінком. Надзвичайно ретельно вона нанесла фарбу на груди.
— Вони чекають…
Чарівна Квітка відставила фарбу на столик.
— І я вже готова.
Вона опустила руки, і браслети дзвінко спали на зап'ястки. Чарівна Квітка граційно підвелась, і промені світла заграли на її смаглявій гладенькій шкірі, то відбиваючись від неї, то згасаючи. Служниці почали вдягати її, запинаючи в тонкі прозорі покривала. Повертаючись усе повільніше, Чарівна Квітка обмотувалася ними, доки останній, сьомий серпанок огорнув її з голови до ніг. Вона завмерла, прислухаючись до гомону та звуків музики, що долинали з обідньої зали. Потім гордо випросталась і, не помітивши навіть, що говорить уголос, промовила чи то сумовито, чи то рішуче:
— Я буду прекрасна.
У залі вже точилася некваплива застільна розмова. Лише зрідка хтось поглядав на Великого Дома. А він, здавалося, був цілком задоволений стравами, питвом, бесідою з Верховним Жерцем та Брехунцем, і найкраще тепер було не звертати на нього уваги, виявляючи цим найвищу придворну гречність — удавану байдужість. Невидима струна, яка досі тримала гостей вкупі, тепер ослабла, і вони розбились на невеличні гурти, що сиділи окремо один від одного за довгими столами вздовж зали. Та навіть коли здавалося, ніби троє людей, дві жінки й чоловік, захоплені розмовою між собою, то вже через хвилину когось із них можна було побачити в іншому гурті, а з того гурту хтось уже переходив до третього, четвертого… Але струну могли натягти знов, тому в кожному вчувалася готовність будь-якої миті повернутися до головної події.
Весь цей розмірений рух за столами мав такий вигляд, наче хтось опустив на воду безліч схожих на лілеї капелюхів, і легенький вітрець пересував їх по поверхні.
Ніхто з придворних ще не був п'яний. Всі крадькома стежили за Богом і ніби зовсім випадково примудрялися пити саме тоді, коли пив і Він. Не частіше й не рідше. Після Верховного Жерця Бог був найстарішим з-поміж усіх і пив куди вправніше, ніж бігав, отож скоро всі сп'яніли. Скоро, але не раніше, ніж Він.
Пожвавлення серед придворних його наче й не обходило. Віддихавшись після бігу, він лежав на просторому ложі й почував себе задоволеним. Його лівий лікоть глибоко вгруз у м'які шкіряні подушки. Великий Дім з насолодою доїдав смажену качку, тримаючи її у правиці. Перед ложем обабіч низенького столика зі стравами сиділи Брехунець та Верховний Жрець. Жрець спокійно всміхавсь і дивився на Великого Дома по-дружньому, уважно. А Брехунець, як завжди, непосидюче совавсь і крутився на всі боки.
Великий Дім доїв качку і простяг кістки назад; їх тут-таки підхопили смагляві руки прислужника. Другий прислужник уже тримав напоготові чашу з водою, і Великий Дім опустив у неї праву руку, щоб обполоснути пальці. Тієї ж миті, немов це був якийсь знак, сліпі музики — вони сиділи навпочіпки у протилежному кінці зали — заграли гучніше. Один із них виводив гугнявим голосом давню-предавню пісню:
Ох, солодкі твої обійми,
Солодкі, як мед, і гарячі, як літня ніч,
О кохана моя, о сестро моя!..
Бог похмуро глянув на співця, зігнув мізинець і спорожнив ще одну чашу пива. Все ще всміхаючись, Верховний Жрець звів брови:
— Чи це розумно, Великий Доме?
— Я хочу пити.
За столами наповнювалися чаші — пити хотілось усім. Верховний Жрець похитав головою:
— Цей танок дуже довгий, Великий Доме.
Бог відригнув. Гамір на хвилю стих, та згодом знявся знов, і раз у раз було чути відригування. Ліворуч у кутку одній вельможній жінці стало зовсім погано, і всі сміялися з неї.
Бог поплескав. Брехунця по плечу.
— Розкажи мені якусь побрехеньку.
— Я вже розповів усе, що знав, Великий Доме.
— Ти хотів сказати: все, що міг вигадати, — зауважив Верховний Жрець. — Якби ти щось знав, то це були б уже не побрехеньки.
Брехунець поглянув на нього, вже розтулив був рота, щоб відповісти, але передумав і опустився на стілець.
— Коли ти так вважаєш…
— Побрехеньок! — зажадав Великий Дім. — Ще побрехеньок!
— Я не великий майстер брехати, Великий Доме.
— Розкажи мені про білих людей.
— Ти вже знаєш про них.
— Розповідай! — наполягав Бог, грайливо пощипуючи Брехунця за вухо. — Розкажи, яка в них шкіра.
— Вона схожа на почищену цибулину, — покірливо повів Брехунець, — тільки не блищить. І така вона на всьому тілі…
— На всьому-всьому тілі…
— І вони не миються…
— А то біла фарба зійде! — І Великий Дім зайшовся реготом.
Усі довкола також засміялися. Вельможна жінка в кутку, пронизливо скрикнувши, впала зі стільця.
— А ще від них гидко тхне, — провадив Брехунець. — Від них гидко тхне, я вже розповідав. У них є річка, вона бере в кільце їхню землю і тече не плавно, а здіймається великими горбкуватими хвилями.