Малюк Персіваль удень заліз у курінь і просидів там дві доби, розмовляв сам із собою, співав, плакав, доки всі дійшли потішного висновку, що він схибнувся. Відтоді він змарнів, ходив нещасний, з червоними очима, мало грався і часто плакав.
До менших хлопчиків тепер прикладали загальну назву – "малюки". Зменшення у зрості від Ральфа до найменшого йшло поступово, і хоч Саймона, Роберта й Моріса важко було відвести до якоїсь групи, визначити, хто великий, а хто "малюк", не становило труднощів. Безперечні малюки, шестирічні, жили своїм, цілком певним, напруженим життям. Майже цілий день вони їли, збирали всі плоди, які тільки могли дістати, не дуже турбуючись, чи ті стиглі та смачні. Найменші вже звикли до різачки в животі та постійної бігунки. Вони невимовно боялися темряви і тулилися докупи, щоб заспокоїтися. Поза їдою та сном вони гралися, безцільно й нехитро, на білому піску коло яскравої води. Значно рідше, ніж можна б сподіватися, малята плакали за мамами, почорніли від засмаги і були страшенні замазури. Вони слухняно збігалися на заклик рога: одне те, що в нього сурмив Ральф, досить великий, щоб зв'язати їх зі світом дорослої влади, а другим подобалися збори, були для них забавою. А так вони рідко надокучали старшим, поглинуті пристрастями та переживаннями власної групи.
На обмілині річечки вони зводили піщані замки. Ці замки сягали фута заввишки, їх оздоблювали мушлі, зів'ялі квіти, цікаві камінчики. Замки оточувала ціла мережа кордонів, шляхів, мурів, залізничних колій, які можна було побачити, хіба нахилившись до самого берега. Малюки тут бавилися, якщо не з радістю, то принаймні надзвичайно зосереджено; часто один замок споруджували разом аж троє.
І тепер тут гралося троє – найбільшого звали Генрі. Він доводився якимось далеким родичем тому хлопчикові з плямою на обличчі, якого ніхто не бачив від великої пожежі; та Генрі ще був замалий, щоб надавати цьому якогось значення; коли б йому сказали, що той інший хлопчик полетів додому на літаку, він би повірив без метушні й сумніву.
Цього полудня Генрі став майже заводієм, адже решта двоє – Персіваль і Джоні – були найменші хлопчики на острові. Персіваль, сірий, наче мишка, мабуть, не здавався гарним навіть власній мамі; Джоні був міцний, білявий і від природи войовничий. Тепер заполонений грою, він слухняно виконував накази Генрі, і всі троє, повклякавши на піску, мирно бавилися.
З лісу вийшли Роджер і Моріс. Вони звільнилися після чергування коло вогню і спустилися покупатися. Роджер ішов навпростець прямо по замках, копаючи їх ногами, затоптуючи квіти, розкидаючи добірні камінчики. За ним, сміючись, ішов Моріс і довершував руйнування. Троє малюків припинили гру, підвели очі. Так сталося, що найцікавіші для них частини замку вціліли, тож малюки не протестували. Тільки Персіваль заскімлив – йому в око потрапив пісок, – і Моріс поспішив геть. Колись, в іншому житті, Моріса покарали за те, що він піском сипонув в очі молодшому. Тепер, хоч на нього не могла впасти тяжка батьківська рука, він засоромився лихого вчинку. В думці забовваніла якась подоба вибачення. Моріс пробурмотів щось про те, що пора купатися, і кинувся навтіки.
Роджер залишився і спостерігав за малюками. Відколи вони впали на острів, шкіра його не дуже засмагла, але копиця чорного волосся, яка закривала шию й чоло, здавалося, пасувала до його похмурого лиця. Раніше воно здавалося просто вовчкуватим, тепер у ньому з'явилося щось неприступне. Персіваль перестав скімлити і грався далі – сльози вимили з очей пісок. Джоні дивився на нього голубими й блискучими, як порцеляна, очима, тоді жбурнув піску, і Персіваль знову заплакав.
Коли Генрі втомився від своїх забав і почвалав берегом, Роджер пішов позаду, ніби випадково в тому самому напрямі, тримаючись ближче до пальм. Генрі йшов далеко від пальм і тіні, надто малий, щоб берегтися від сонця. Він дістався води і почав вовтузитися коло самого її краю. Надходив великий тихоокеанський приплив, щокілька секунд відносно спокійні води лаґуни просувалися на дюйм уперед, в цьому останньому прузі моря жили якісь істоти; дрібні, прозорі створіння разом з водою напливали на сухий, гарячий пісок. Невидимими органами чуттів вони обстежували це нове поле. А що як тут, де під час останньої їхньої навали не було нічого, з'явився харч – пташиний послід чи якісь комашки, випадкові покидьки наземного життя. Як міріади найтонших зубів пилки, прозорі створіння змітали з берега всяке сміття.
Видовище зачарувало Генрі. Він штрикав у пісок уламком вибіленого водою патика, принесеного хвилею, намагаючись якось спрямувати рух морських прибиральників. Робив маленькі рівчачки, які приплив заливав водою, і пробував напустити туди цих істот. Відчуття влади над живими створіннями захоплювало, сповнювало невимовного щастя. Він розмовляв з ними, командував, щось наказував. Приплив відсував його назад, а його сліди оберталися в маленькі озерця, пастки для морських істот, породжували ілюзію влади. Він сидів навпочіпки над самою водою, схилившись уперед, чуб спадав йому на чоло й закривав очі, а полудневе сонце разило невидимими стрілами.
Роджер теж чекав. Спочатку заховався за стовбуром великої пальми, але Генрі так захопився прозорими істотами, що нарешті Роджер перестав критися. Він оглянув берег. Персіваль з плачем відійшов, а Джоні залишився щасливим господарем замків. Він сидів між ними, щось монотонно виспівував під ніс і шпурляв піском в уявного Персіваля. За ним Роджер бачив Гранітову плиту і спалахи бризок – то Ральф, Саймон, Роха та Моріс пірнали в ставку. Він уважно прислухався, але почув тільки невиразні голоси.
Раптом вітер трусонув верхівку пальми, залопотіло, зашелестіло листя. Ґроно горіхів волокнистих грудок, кожна завбільшки з м'яч для реґбі, зірвалося з гілки і впало з висоти шістдесят футів. Вони розсипалися навколо градом важких ударів, але його не зачепили. Роджер і гадки не мав тікати, а тільки переводив погляд а горіхів на Генрі й назад.
Пальми росли на ґрунті, намитому морем; цілі покоління тих пальм корінням повивертали з землі каменюччя, воно тепер лежало на піску. Роджер нагнувся, підібрав камінчик і кинув у Генрі, та не так, щоб поцілити. Камінь, як символ абсурдності часу, пролетів за п'ять ярдів праворуч від Генрі й шубовснув у воду. Роджер назбирав жменю камінчиків і шпурляв далі. А проте навколо Генрі залишалася ділянка, ярдів шість у поперечнику, куди Роджер не насмілювався ціпити. Тут діяли невидимі, а все ж сильні заборони колишнього життя. Малюк, який сидів навпочіпки, був під захистом батьків та школи, поліції й закону. Руку Роджерову скеровувала цивілізація, яка нічого про нього не знала і лежала в руїнах.
Плюскіт води здивував Генрі. Він забув про безшелесні прозорі істоти, випнув шию, мов мисливський пес, і дивився, як розходяться по воді кола. Камінчики падали то з того, то з того боку, і Генрі слухняно повертав голову, але все запізнювався і не помічав камінчика на льоту. Нарешті побачив один і засміявся. І почав шукати товариша-жартуна. Тож Роджер знову чкурнув за пальмовий стовбур, прихилився до нього, відсапувався і мружив очі. А Генрі уже втратив цікавість до камінчиків і помандрував геть.
– Роджере!
Під деревом ярдів за десять стояв Джек. Коли Роджер розплющив очі й побачив товариша, смагляве обличчя ще дужче потемніло, але Джек нічого не помітив. Він чекав, підкликаючи того нетерплячими кивками, і Роджер рушив уперед.
У гирлі річки лежав невеликий ставок, загачений піском, порослий білими лілеями та шпичаками очерету. Тут чекали Сем з Еріком, а також Біл. Джек заховався від сонця, став коло ставка навколішки і розкрив два великих листки. В одному була біла глина, в другому – червона. Збоку лежала вуглина, принесена від вогню.
Джек працював і пояснював Роджерові:
– Нюхом вони мене не чують. Мабуть, вони мене бачать. Щось рожеве під деревами.
Він розмазував глину.
– Якби дістати зеленої фарби!
Він повернувся до Роджера наполовину замальованим обличчям і розтлумачив здогад, що промайнув у товаришевому погляді.
– Для полювання. Як на війні. Розумієш, – маскування. Щоб скидатися на щось інше…
Аж зігнувся, так хотів пояснювати.
– …ну, як метелики на стовбурі.
Роджер зрозумів і похмуро кивнув. До Джека приступили близнюки і несміливо на щось скаржилися. Джек махнув рукою, мовляв, не заважайте.
– Цитьте.
Вуглиною він затирав прогалини на своєму обличчі між червоним і білим.
– Ні. Ви обидва підете зі мною.
Він невдоволено глянув на своє відбиття. Нахилився, зачерпнув дві жмені теплої води і змив весь цей бруд з обличчя. Знов з'явилися веснянки та руді брови.
Роджер мимоволі всміхнувся.
– Ну й дива.
А Джек обдумував нову машкару. Білим замазав одну щоку та навколо ока, потім натер червоним другу половину лиця, тоді навскоси черкнув вуглиною від правого вуха до лівої вилиці. Хотів у воді побачити своє відбиття, та від його дихання вода скаламутилась.
– Ерікісем. Ану, несіть мені кокос. Порожній.
Він клякнув, тримаючи в долонях шкаралупу з водою. Кругла сонячна латка впала йому на обличчя, і в глибині води щось запалахкотіло. Вражено дивився він, уже не на себе, а на страшного незнайомця. Вихлюпнув воду, схопився на ноги, збуджено зареготав.
Не у воді, а над його міцним тілом була маска, що привертала погляд і відштовхувала. Джек затанцював, його сміх переріс у кровожерне гарчання. Він пострибав до Біла, і маска стала ніби чимось від нього незалежним, за нею Джек ховався, звільнившись від сорому та людської самосвідомості. Червоно-біло-чорне обличчя майнуло в повітрі і ринуло на Біла. Біл засміявся, тоді раптом замовк і наосліп кинувся геть крізь пущі. Джек побіг до близнюків.
– Решті вишикуватися. Гайда.
– Але…
– …ми…
– Гайда! Я підкрадусь і ножем як…
Маска переконала.
Ральф виліз із ставка, перебіг берег і сів у холодку під пальмами. Відгорнув назад ясне волосся, налипле на чоло. Саймон лежав на воді й брикав ногами. Моріс учився пірнати. Роха, як сновида, блукав навколо, знічев'я підбирав з піску якісь предмети і відкидав геть. Приплив затопив невеличкі затоки в ущелинах скель, які завжди його так чарували, тож він тинявся і чекав, поки спаде вода.