Ральф опустив зціплені кулаки, голос його тремтів.
– Там був корабель. Он там. Ти пообіцяв пильнувати вогню і дав йому погаснути!
Він ступив крок до Джека, який обернувся і вже дивився йому в очі.
– Вони б нас помітили. Ми б поїхали додому…
І стільки було гіркоти в цих словах, що Роха в нестямі від страшної втрати забув про страх. Він пронизливо заверещав:
– Ти і твоя кров, Джек Мерідью! Ти і твоє полювання! Ми могли б поїхати додому…
Ральф відштовхнув Роху вбік.
– Тут я ватажок, і ти маєш робити те, що я наказую. Ти тільки просторікуєш. Ти навіть не вмієш ставити куренів… тобі б тільки полювати, а вогонь загасає…
Він відвернувся і на хвилину замовк. І знову голос йому трохи не зірвався від надміру горя.
– Там був корабель…
Один з найменших мисливців заплакав. Гнітюча правда поступово доходила до всіх. Джек, який колупав ножем свиню, був червоний як рак.
– Робота дуже велика. Ми потребували всіх.
Ральф обернувся.
– Закінчили б курені, і ти б мав усіх. Але ти хотів полювати…
– Нам треба м'яса.
Джек підводився із закривавленим ножем у руці. Два хлопці стояли віч-на-віч. Блискучий світ полювання, пошуку, непогамовних веселощів, спритності і світ туги й загнаного у безвихідь здорового глузду. Джек переклав ніж у ліву руку і розмазав на лобі кров, відкидаючи прилипле до нього пасмо.
Роха завів знову:
– Ти не мав права покидати вогонь. Ти обіцяв пильнувати за димом…
Вигук Рохи і схвальний крик деяких мисливців довели Джека до сказу. З його голубих очей сипонули блискавки. Він ступив крок уперед, нарешті маючи нагоду на комусь відігратися, і кулаком стусонув Роху в живіт. Роха аж охнув і сів. Джек стояв над ним. Голос його виказував лють від пережитого приниження.
Ральф теж ступив уперед, а Джек зацідив Росі по голові. З Рохи злетіли окуляри й дзенькнули об камінь. Від жаху Роха заверещав:
– Мої окуляри!
Він плазував по землі, обмацуючи каміння, та Саймон випередив його і подав окуляри. Пристрасті, що били страхітливими крилами на вершині гори, розривали Саймона.
– Одне скельце розбите.
Роха схопив окуляри і начепив їх. Люто подивився на Джека.
– Я не можу без окулярів. Тепер я одноокий. Ну, стривай…
Джек рушив на Роху, а той видерся на великий камінь і сховався за ним. Виткнув звідти голову і глянув на Джека, зблиснувши одним скельцем.
– Тепер я одноокий. Ну, стривай…
Джек перекривив його плаксивий голос і те, як він перелазив через камінь.
– Ну стривай!..
І Роха, і вся ця пародія були до того смішні, що мисливці розреготалися. Джек відчув заохоту. Він знову перекривив Роху, знялася буря істеричного сміху. Навіть Ральф із прикрістю відчув, що вуста його скривилися; він розізлився на себе за свою слабість.
– Це підлий жарт, – прошепотів.
Джек перестав викаблучуватися і повернувся до Ральфа. Майже прокричав у відповідь:
– Добре, добре!
Обвів поглядом Роху, мисливців, Ральфа.
– Мені прикро. За вогонь. Ну от. Я…
Він виструнчився.
– Пробачте мені.
Мисливці загули, захоплені його шляхетністю. Певна річ, вони вважали, що Джек учинив правильно, що він переміг своїм великодушним вибаченням, а Ральф, як не дивно, програв. Вони ждали гідної відповіді.
Одначе така відповідь у Ральфа не виходила. Його обурив цей Джеків словесний трюк на додачу до його провини. Вогонь погас, корабель проплив. Невже вони не розуміють? Замість гідної відповіді він видавив з горла люті слова:
– Це підлий жарт.
Всі на вершині гори мовчали, лише морок заслав Джекові погляд і відразу зник.
На закінчення Ральф роздратовано буркнув:
– Ну, гаразд, розпалюй вогнище.
Напруження трохи спало, коли з'явилася справжня робота. Ральф більше нічого не казав і нічого не робив, просто стояв і дивився на попіл під ногами. Джек метушливо бігав довкола. Віддавав команди, співав, кидав якісь слова мовчазному Ральфові, слова, що не потребували відповіді й не могли викликати сварки, а Ральф усе мовчав. Ніхто, навіть Джек, не насмілився попросити його відійти, зрештою їм довелося складати вогнище на кілька ярдів далі й на значно гіршому місці. Так Ральф утвердив своє лідерство і не вигадав би кращого способу, навіть якби думав декілька днів. Перед цією зброєю, такою незрозумілою і такою потужною, Джек був безсилий і кипів, сам не відаючи чого. Коли склали вогнище, вони опинилися по різні боки від високої купи.
Напруження постало знов, коли дійшло до того, щоб підпалити вогнище. Зробити це Джекові було нічим. І ось, на власний подив, Ральф підійшов до Рохи, скинув з того окуляри. Навіть сам Ральф не помітив, як та нитка, що урвалася між ним і Джеком, міцніше зв'язала його з іншим хлопцем.
– Я поверну тобі.
– Я з тобою.
Роха стояв за Ральфом у морі безглуздих барв, а Ральф опустився на коліна й фокусував світну цятку. Ледве спалахнув вогонь, Роха простяг руку і схопив свої окуляри.
Перед фантастичною привабливістю цих фіолетових, червоних, жовтих квітів ворожнеча відступила. Всі знову стали хлопчиками навколо табірного вогнища, навіть Роха та Ральф майже потрапили в коло. Скоро дехто кинувся вниз по дрова, а Джек різав свиню на шматки. Вони спробували були підсмажити на вогні цілу тушу, але кілок, де вона висіла, згорів швидше, ніж спеклося м'ясо. Нарешті вони понастромлювали шматки м'яса на галузки й тримали їх над вогнем, але так і самі підсмажувалися не менше за м'ясо.
У Ральфа потекла слина. Спочатку він намірився відмовитися від м'яса, та дотеперішня їжа – плоди, горіхи, часом якийсь краб чи ряба – не давала сили для тривалого опору. Він схопив шмат недопеченого м'яса й угризся в нього, як вовк.
У Рохи так само потекла слина, він сказав:
– А мені?
Джек хотів просто подратувати його трохи, ще раз підтвердити свою силу, та Роха, натякаючи, що його обминули, сам напрошувався на нову жорстокість.
– Ти не полював.
– І Ральф не полював, – плаксиво наполягав Роха, – і Саймон. – Тоді додав: – Крабом не дуже наїсися.
Ральф наїжачився – йому стало незручно. Саймон, що сидів між близнюками та Рохою, витер губи і простяг свій шматок м'яса Росі через камінь; той схопив його. Близнюки захихотіли, а Саймон від сорому похнюпив голову.
Тоді Джек підскочив, відпанахав великий шмат м'яса і шпурнув його Саймонові під ноги.
– Жери! Дідько б тебе вхопив!
Вишкірився на Саймона:
– Бери!
Крутнувся на п'яті посеред кола спантеличених хлопців.
– Я роздобув для вас м'ясо!
Численні невисловлені образи злилися в цій страхітливій первісній люті.
– Я розмалював лице… Я підкрався. Тепер ви жерете… всі ви… а я…
На вершині гори поступово запала така тиша, що незабаром стало чути, як потріскує вогонь і приємно шкварчить печене м'ясо. Джек озирнувся в пошуках розуміння, а знайшов саму тільки повагу. Ральф стояв на згарищі сиґнального вогню, у руках – шмат м'яса, й німував.
Нарешті Моріс порушив мовчанку. Він торкнувся єдиної теми, яка могла згуртувати більшість з них.
– Де ви знайшли свиню?
Роджер показав на другий схил гори.
– Там вони були… коло моря…
Джек уже опам'ятався і не міг стерпіти, щоб хтось інший розповідав його історію. Швидко втрутився:
– Ми оточили їх. Я підкрався рачки. Списи виривалися, бо вістря без борідок. Свиня тікала, страшенно верещала…
– Потім завернула і потрапила в коло, вся в крові…
Забувши про недавню сварку, збуджені, всі вже говорили одночасно.
– Ми її затиснули…
– Від першого удару свині відібрало задні ноги, можна було підійти до неї й бити, бити…
– Я перерізав свині горло…
Близнюки, все ще усміхаючись однаковими посмішками, схопилися на ноги і застрибали один навколо одного. Тоді прилучились інші, вигуками наслідуючи передсмертний крик свині.
– Бах по головешці!
– Хап за вухо!
Потім Моріс, удаючи свиню, кувікаючи, забіг у середину кола, а мисливці крутилися на місці і вдавали, що б'ють його. Вони танцювали, вони співали:
– Бий – свиню! Рубай – свиню! Горло – ріж!
Ральф дивився на них із заздрістю і відразою. Він озвався, тільки коли всі потомились і спів затих.
– Я скликаю збори.
Один за одним вони зупинялись і звертали до нього свої погляди.
– Я просурмлю в ріг. Я скликаю збори, навіть якщо доведеться проводити їх у темряві. Внизу на плиті. Як тільки прозвучить ріг. Негайно.
Він повернувся і почав спускатися з гори.
Розділ п'ятий
ЗВІР З МОРЯ
Був приплив, і тільки вузька смуга твердого берега залишалася між водою та білим горбатим підніжжям пальмової тераси. Ральф обрав цю тверду смугу собі за стежку, адже мав добре все обдумати, а тільки тут можна походити, не дивлячись під ноги. Він ступав понад самим краєм води, і раптом його вразила одна думка. Він зрозумів, що таке втома від життя, в якому треба самотужки протоптувати кожну стежку, а переважну частину свого часу, якщо ти тільки не спиш, пильнувати власних кроків. Він зупинився, обличчям до вузької смуги берега; згадав, з яким захватом ходив у першу розвідку, немовби вона стала частиною далекого яскравого дитинства, і гірко всміхнувся. Тоді повернувся й рушив назад до плити, а сонце світило йому в обличчя. Наближається час зборів, тож, ідучи в сліпучому сяйві, він ретельно обмірковував усі пункти своєї промови. На цих зборах не має бути жодних дурниць, жодної гонитви за примарами…
Він заплутався у лабіринті думок, що вимальовувалися невиразно, йому бракувало слів їх виповісти. Зморщив лоба і спробував ще раз.
Ці збори мають бути не забавою, а ділом.
Ральф пішов швидше, одразу усвідомивши нагальність справи і те, що сонце сідає; легкий вітер, знявшись від швидкої ступи, війнув в обличчя. Цей вітер притис сіру сорочку до грудей, і він помітив – у цьому, новому настрої, коли все було зрозуміле, – що її складки задубіли, наче картон, стали неприємними на дотик; помітив так само, що вистріпані краї шортів боляче натирають ноги, залишаючи на тілі червоні плями. Здригнувшись з огиди, Ральф відкрив для себе бруд і розклад; збагнув, як набридло йому постійно змахувати з очей сплутані патли, нарешті, як набридло після заходу сонця з шелестом укладатися на спочинок у сухому листі. Від цих думок він пустився бігти.
На березі коло ставка групами стояли хлопці й чекали зборів. Вони мовчки дали йому дорогу, свідомі його похмурого настрою через невдачу з вогнищем.
Місце для зборів, де він зупинився, мало форму трикутника; трикутник був нерівний і зладнаний нашвидкуруч, як усе, що вони робили.