Крізь сльози, що лилися з-під повік,
Меджнун сільце побачив зоддалік.
Пустельних хащів милі пожильці,
Заплуталися лані в тім сільці,
І вже до них зближався звіролов,
Щоб кров пролити — безневинну кров.
Меджнуна охопили жаль і гнів,
Мисливця він словами зупинив:
"Згадай про давній звичай, що велить
Тобі із гостем здобич поділить!
Ти хочеш жити? Хочуть і вони!
Створінням вільним волю поверни.
Не убивай безвинного єства,—
І серце є в них, і душа жива.
О полохливі очі й ніжний стан!
"Не гнівайся на них" — велить коран.
Невже, про жаль забувши і про гріх,
Тобі дозволить серце вбити їх?
Будь вищий від нелюдяних бажань,
Найбільший гріх у світі — вбити лань!
В її очах — кохання і весна,
На милу схожа поглядом вона,
Заради днів щасливої весни
І милої очей її звільни!
Цій гордій шийці рівної нема,
Не для ножа вона й не для ярма!
Чи бачив ти таку красу раніш?
Невже ти покладеш її під ніж?
Ці чорні очі ніжністю зігрій,
Гріх їм зотліти у землі сирій.
Ти на вогонь пектися покладеш?
А ніжні ноги, мов стрункий бамбук,
Повір — вони не створені для мук!
Коли ти серцем не затявсь на злі,
Не кидай лані на хребет землі!"
Від повних болю цих благальних слів
Здивований мисливець скам'янів.
"Я догодив би з радістю тобі,
Коли б не мав родини на горбі!
Сьогодні здобич є в моїм сільці,
А часом жду я цілі місяці;
Скажи, чи до краси мені тоді,
Коли живу я у тяжкій нужді?
Ти маєш жаль до ланей? То не плач —
Купи у мене їх, бо ти ж багач".
Меджнунові мисливець уклонивсь,
Безумець легко із сідла схопивсь,
Мисливцеві віддав коня ту ж мить,
Бо він не мав чим іншим заплатить,
Він з ланями зоставсь, а вдалині
Уже зникав мисливець на коні.
Не з жалості, що в серці свому мав,
Безумець ланям очі цілував,
Хоч то й не очі милої були —
Була журба в них, як в очах Лейли.
З молитвою Меджнун сільце розбив
І бідні сотворіння повільнив,
І з ними в степ подався, сам як лань,
З грудьми надірваними від ридань.
Поміж сипких блукаючи пісків,
Меджнун спалав, на пар перекипів,
Зотлів душею на палких вітрах,
Порвав одежі шовк на чагарях.
Вбиралась ніч у чорне піткання,
Приховувало сонце пряжу дня,—
Втрачав безумець лік ночей і днів,
Зчорнів від горя, випаливсь і схуд,
Що вже не міг його впізнати люд.
Задушливих ночей важка пітьма.
Вузька дорога — їй кінця нема.
Мов ящірка, ховався на ніч він
В якійсь норі, в печері між руїн.
Котились перли з-під його повік,
У горлі застрявав болючий крик.
Його вогонь пекельний тлив і гриз,
Немов на вогнищі зотлілий хмиз.
І сон не йшов безумцеві до віч,
І лист його життя зчорнів, як ніч.
Розмова Меджнуна з вороном
Коли благословилося на світ
І пазолоттю вкрився небозвід,
А жовтої троянди сміх розцвівсь
І в синяві з червоним пасмом зливсь,
Меджнун, мов цвіт зів'ялий на вітрах,
Слізьми кропив важкий пустельний шлях.
Він гнав свого човна в журбі й біді
По ріках сліз, як по гіркій воді.
Спалило сонце синю височінь,—
В пустелі вигорілій, мов черінь,
Під деревом, що слало тінь легку,
Меджнун спочити сів у холодку.
Подібно до прозористого скла,
У затінку дерев вода текла,
І похилялась до води трава,
Зелена й запахуща, лугова.
Меджнуна неугавний жар палив,
Він спрагу біля джерела втолив
І відпочив душею від терзань,
Від сліз гірких і марних запитань.
Поклавшись на шовки зелених трав,
Він дерево чудовне споглядав
І враз побачив — на його гілках
Сидить вогненноокий ворон-птах.
Побачивши його, помислив він,
Що з вороном у нього шлях один,
І вимовив: "Душею білий ти,
Як міг ти чорні шати одягти?
Чому твій колір — ніч? Де ж сяйво днів?
З якої ти печалі почорнів?
Адже це я самітний, а не ти,—
Чому ж вдягнув ти колір самоти?
Якщо ти серцем також спаленів,
Чому боїшся ти моїх вогнів?
Чому ти геть летиш, легкий, як пил,
Від того, хто в степу упав без сил?
Чи, може, ти хатиб — читець хутби —
І вдягся в чорне з вироку судьби?
А може, ти невольник, чорний раб,
У котрого в руці дзвінкий рубаб?
Коли я — шах, то ти — мій балдахін,
То як же може буть не чорним він?
Полинь туди, де в самоті мій друг,
Скажи, що я один, що тьма навкруг,
Що я загину на моїй путі
В оцій спустошеності й самоті!
Ти кажеш: "Я тобі допоможу!"
Але я скоро перейду межу,
І мрію запальну, й мою любов
Укриє небуття важкий покров;
Коли не бачать очі вже мети,
Як можуть ліки нам допомогти?
Коли життя ягняті вовк втина,
Чи допоможе лемент чабана?
Байдуже, з чого мур ти змурував,
Коли потік підмурок зруйнував.
Коли засіви спалено давно,
Чи піде дощ, чи ні — вже все одно!"
Так той зухвалець скаржився й ридав,
А птах на нього з гілки поглядав,
Коли ж слова завмерли на устах,
Ударив крилами похмурий птах.
Меджнун почув його захриплий крик
І вже в лихій пустелі ворон зник.
І чорні крила розпростерла ніч,
Кажан прокинувсь, і заплакав сич,
І, наче очі ворога, вгорі
Засяяли небесні ліхтарі.
Упав Меджнун в задушливу пітьму,
Мов очі ворон виклював йому,
І до світання зотлівав вночі,
Подібно до повільної свічі...
Стара жебрачка веде Меджнуна
до шатра Лейли
Коли на обрії мандрівний диск
Розлив гарячий і сліпучий блиск,
Розквітли щирі очі, наче цвіт,
Немов нічний яскравий самоцвіт.
Всі сльози серця виливши вночі,
Меджнун, немов метелик до свічі,
З лихих пісків, що душу облягли,
Подався до коханої Лейли.
Біля її шатра несамохіть
До серця руку він приклав на мить,
Відчувши в грудях болісне биття,
Як мрець, що повертає до життя.
З'явилась жінка тут, стара й страшна,
Вела безумця на цепу вона.
Безумець той кайданами гримів,
Біди своєї мов не розумів.
Побачив їх Меджнун, і заволав,
І так ту жінку богом заклинав:
"Нещасний цей, чому в кайданах він?
З яких країв прийшов незнаних він?"
Сказала жінка: "Коли хочеш знать,
Не в'язень цей безумець і не тать.
Аж ось в біді до чого я дійшла:
Безумця налигала, як вола,
І, щоб здолати злидні та біду,
Лиш засвітає — в жебри з ним іду.
Буває день, але не кожен з днів,
Ми назбираєм жменьку-дві харчів;
Від нього я нічого не втаю,
Мені — моє, йому — його даю,
Ні крихти не лишається між нас,
Отак ми і харчуємось весь час".
Меджнун старій одразу ж в ноги впав
І в розпачі страхітнім проволав:
"Від цих заліз нещасного звільни,
Мені належать, не йому, вони,
Бо збожеволів од кохання — я,
Кайданів вартий і страждання — я!
Налиганий, у скруті і ганьбі,
Слухняно я коритимусь тобі.
Народ тут добрий, щедро подає,
Що ми здобудемо — усе твоє!"
З надією на більші бариші,
Вона взяла його в товариші,
З безумця поскидала ланцюги,
Колодку, й цеп, і драні бесаги,
Усе те на Меджнуна натягла
І зразу ж за собою повела.
А він, радіючи з поно́вних мук,
Під навісний кайданів брязк і грюк,
Зближаючись щоразу до шатрів,
Немов сп'янілий, вірші говорив,
Гукав Лейлу, співав, і танцював,
І лиш нових ударів зазнавав.
По довгих днях блукань вони пройшли
У селище коханої Лейли.
Нова надія — і журба нова!
Схилився до землі, як та трава,
І заридав Меджнун,— немов потік,
Котились сльози рясно з-під повік.
Меджнун об землю головою бивсь:
"Без тебе на ніщо я перевівсь!
Так, я перед тобою завинив —
Ось на кайдани щастя я змінив.
Глянь, як терплю судьби удари я,
Але радий з твоєї кари я!
Коли за те, що я погруз у злі,
Нема мені прощення на землі,
То поклади моїм стражданням край,
Свого раба, як знаєш, покарай!
Ти виграла, а я програв свій бій,
Ти владарка — я полонений твій.
Якщо тобі я боляче зробив —
Одним ударом і себе убив.
Коли тяжкий вчинив я вчора гріх —
Сьогодні вартий я страждань тяжких.
Карай мене, але не зневажай,
Коли убити маєш — убивай!"
І він схопився, коли це сказав,
Кайдани, наче нитку, розірвав,
Страждань і мук нових злякався він,
І в гори від людей подався він.
Його знайшли — і весь побачив рід,
Чого їм бачити було не слід.
У водоверті цих сумних подій
Не залишалось у батьків надій,
Що можна до життя вернути прах,—
Вони Меджнуна кинули в горах,
А він не виривався з кабали,
Усе забув, крім імені Лейли,
Усіх боявся, від усіх тікав
І падав там, де сон його спіткав.
Батько віддає Лейлу
Ібн-Селамові
Що Ноуфаля рать перемогла,
У той же день довідалась Лейла.
В чалмі, надітій з радості навкіс,
Вернувся батько й звістку їй приніс.
Себе він перевершив в похвальбі
І перемогу приписав собі.
"На старість я недурно в бій ходив,—
Тепер покине нас безумний див!
Зачаклував його я, назавжди
З тобою позбулися ми біди.
"Дай спокій людям, май у серці жаль",
Меджнунові порадив Ноуфаль,
І вирішив змиритись син гріха —
На тебе більше він не зазіха".
Від цих нещадних, безсердечних слів
Лейла відчула в серці горе й гнів,
Але напруженням тяжких зусиль
Гіркий від батька притаїла біль.
А як подався він з шатра, Лейла
Пекучих сліз потоки пролила,
Так скаржилась, так плакала без сил,
Що на сипких шляхах прибила пил.
Хто зрозуміє скруту й сум Лейли?
Де друг — сумних розрада дум Лейли?
В затворництві, під наглядом рідні,
Повільно для Лейли минали дні,
Тим часом прославляли навкруги
Її красу і друзі, й вороги.
Шляхетні наречені звідусіль
Шукали, не шкодуючи зусиль,
Ціною всіх скарбів, багатії,
Її краси і ніжності її.
З'явилось безліч балакучих свах,—
З медоточивим словом на устах
Вони трималися за паланкін,
Найкращу прославляючи з перлин.
Дорожчу від уславлених скарбів,
Перлину батько в схованці таїв.
На людях усміхаючись, Лейла
На самоті напій журби пила,
Удень сміялась і, як віск свічі,
Повільно тліла й танула вночі,—
Так для спокою роду і сім'ї
Вона ховала почуття свої.
Зійшлись на шлюбний торг з усіх кінців
Біля шатра Лейли сто покупців.
Коли про те довідавсь Ібн-Селам,
Він вирішив не гаятись і сам,—
Для сватання прибув, а не для гри,
За ним весільні дорогі дари
Ніс на горбах верблюдів караван:
Харвари цукру, амбри безліч ман,
В торбинках мускус, яхонт і рубін,
Небачені скарби гірських глибин,
Легкі серпанки, шалі, та хустки,
І золоту парчу, й важкі шовки.
Вів Ібн-Селам найкращих басунів
З своїх дорогоцінних табунів,
Тим золотом, за котре в битвах мруть,
Він вистилав перед собою путь,
І сила щедрості допомогла
Йому зросить пісок того житла.
З дороги відпочивши кілька днів,
Він справу починати повелів.
Був сват його балакуном таким,
Що камінь перед ним робивсь м'яким,—
Пустивши в хід дари, брехню і льсту,
Він будь-що-будь, а здобував мету.
З дарами, що постачив Рум і Чін,
Той сват меткий з'явився на поклін
До скарбника й віддав йому дари —
І це було лише початком гри,
Де правили до скарбу за ключа
І льстиве слово, й дорога парча.
"З обличчям лева славний бойовник,
Чоло арабів, війська захисник,
Владар підданців і владика цнот,
Що в величі тримає свій клейнот,
За тебе радо кров свою проллє
І золото тобі віддасть своє,—
Схились до Ібн-Селамових благань
І вільний будь від інших домагань!"
Так довго сват нанизував слова,
Що в батька закрутилась голова,—
Як він навколо справи не кружляв,
Але підлесника не подолав,
Погодився на шлюб і тим навік
Свою дочку драконові прирік.
Світання завітало — і Лейла
Джемшида чашу в руки узяла.
Підбилось сонце, ранок запалав,
Весільні килими навкруг поклав;
В оздобах шлюбні гості прибули,
Підвівся батько милої Лейли
І нареченого, що тим радів,
В шатрі на чільне місце посадив,—
Від серця дбав, щоб все було як слід,
Щоб вдовольнити і гостей, і рід.
Коли уклали шлюбний договір,
Все загуло, мов сколихнувся вир,
Свій і чужий на учті звеселивсь —
Тут дощ диргемів на юрбу проливсь.
До шлюбного покою пропливла
По стежці з цукру й крижанців Лейла,—
Ніхто не знав її гірких думок;
Немов алое запашний димок,
Її зітхання одпливали в вись,
І сльози із очей її лились.
У шлюбну ніч світильник не погас.
Минула ніч.