Вдовиний пароплав

І. Грекова

Сторінка 9 з 26

Він ссе, а ти спиш. Лежачи Анфіса годувати собі не дозволяла, щоб не придушити дитини. На стільці годувала, на стільці спала.

— Це він тому горланить, що нехрещений,— сказала Капа.— Просить його душечка теплої купелі. Охрестиш — враз буде шовковий. Хочеш, охрещу?

"Може, й справді охрестити?" — інколи думала Анфіса, коли ставало зовсім не під силу, проте тут же гнала таку думку, як негідну. Нехай росте як усі, радянською людиною. А то виросте, в комсомол вступати, і раптом дізнаються: хрещений. Сорому не обберешся.

Панька Зикова не дуже цікавилася дитиною, і то слава богу. Щоб її не дратувати, Анфіса часто виварювала пелюшки не в кухні, а в себе в кімнаті на примусі. Сушила на батареях опалення. Нічого, примудрилася. Якби ще тільки сон. А сну якраз і не було. Вона так знесиліла без сну, що ходила заточуючись, як п'яниця. На ходу засинала. Іде в кухню і спить, пелюшки пере і спить. Прокидається, коли головою падає ледь не в воду. А пора вже було на роботу влаштовуватися: гроші, які були, проїла і молоко почало зникати. Вадим злився, рвав груди і ще сильніше кричав, тепер уже з голоду, цілком можна його виправдати. Виписали йому в консультації пляшечки: бе-рис, верне. Він ці бериси-вериси не дуже визнавав, йому груднину давай, та чим більше. Анфіса, що було зайве, все продала, за незайве взялася: туфлі, валянки. Лишила найнеобхідніше, що на собі. Заборгувала всім: Ользі Іванівні, Аді Юхимівні, Капі, тільки у Паньки не просила, до того ще не дійшла. Прожила чужі гроші — і знову немає. Хочеш не хочеш — пора на роботу.

Ольга Іванівна, як і обіцяла, влаштувала їх з Вадимом у Будинок дитини, її нянькою, його вихо-

ванцем, хоча й проти правил: він же не сирота. Стали вони на роботу ходити: Анфіса няньчити, а він — горланити. Горланив сумлінно, всі вуха прокричав персоналу. Анфіса навмисне від нього в іншу групу пішла, в повзункову, щоби не чути, не розстроюватися. А однаково чути, навіть через стінку. Він на весь будинок найгорластіший.

Анфіса в повзунковій працювала завзято, як завжди, виконувала будь-яку роботу, тільки дуже вже мордувалася жалістю: до свого, до чужих. Та які вони чужі? Всі свої, за всіх серце болить, усіх жаль: плачуть-жаліються, а сказати нічого не можуть. На руки взяти не смій, не дозволяється, та й ніколи. Нагодувати, поміняти, попрати — тільки встигай. Анфіса інколи проти правил усе ж брала дітей на руки: дуже вже жаль було. Пригорнеться таке, схлипує, щічка м'якенька, ніс со-пливий, ну просто сил немає, до того жаль.

Увечері після роботи Анфіса брала Вадима, закутувала його в свою домашню гарну ковдру і везла додому. їхати було далеко, трамваєм, автобусом. У транспорті Вадим чомусь спав, а дома починав горлати з новою силою, але все ж став спокійніший, інколи години дві проспить, не бешкетуючи, й за те спасибі.

Одягнутий був Вадим краще інших дітей, кофточки м'якенькі, байкові, сорочечки з кружевця-ми, пошила за останні гроші. Шапочку — кролячий пух — зв'язала і подарувала Ада Юхимівна. А тим, сиротиночкам, ніхто не зв'яже, не подарує.

Ближче до весни став Вадим підростати, розвиватися, навчився сидіти, гратися іграшками, ніби менше став кричати, увійшов у розум. Влітку перевели його в повзункову. Красивим став надзвичайно — оченята з молочних зробилися чорними, вії довгі, на щоках рум'янці. На всю повзункову він був найкрасивіший. Сидять повзунки в манежиках, а він серед них як принц небесний. Очі як зірочки, чубчик кучерявий, в роті два зубики блищать цукром. Коли Ольга Іванівна грала повзункам на роялі, пісеньки співала, Вадим більше за всіх розумів: музикальний! Він почав уже вставати потроху, робив "дибоньки", і як же любо було дивитися, коли він у голубих своїх штанцях, із спущеною шлейкою стоїть, учепившись однією ручкою за бортик, і з ніжки на ніжку переступає, ніби танцює. Ніхто в повзунковій групі не вміє так танцювати! За розвитком від усіх попереду, раніше за всіх став вимовляти "мама" і "дай". Ніжки міцненькі, стовпчиками — ось-ось піде! І вночі став спати, слава богу, спокійніше: лише разів три-чотири до себе вимагає, а це нічого, терпимо. Життя ніби вже й хороше виходило. А головне, війна наближалася до кінця. Гарматами бахкали салюти — то за одне місто, то за друге, і по всьому небі, ніби квіти,— ракети, ракети. Дуже Анфіса любила салют. Інколи навіть будила синка свого Вадика, виносила його на вулицю: "Дивися, салют". Він слухняно дивився, на кожен залп махав ручкою, і в очах у нього відбивалися різнокольорові зорі.

І ось — закінчилася війна! Тільки подумати: закінчилася! Всю ніч з 8-го на 9-е Анфіса з Ольгою Іванівною не відходили від радіо. А воно награвало! Цілу ніч — веселі пісні, марші і танці. А Перемогу все ще не оголошували, і вже не буХо сили чекати. І ось — оголосили! А в квартирі ніхто не спав, двері на сходи не замикали: заходь хто хоче. Заходили, поздоровляли якісь незнайомі. Прийшов двірник, приніс горілки, запропонував випити "заслуженому жіночому колективу". Випили всі, навіть Ольга Іванівна. Знову не спали.

Вранці поїхали на роботу — Ольга Іванівна і Анфіса з Вадимом. Звістка про Перемогу вже гриміла вулицями. Все місто — скільки там є мільйонів! — висипало на вулиці, чорно було від народу, червоно від прапорів. І Будинок дитини — також. Дітки, як жучки маленькі, в темних ватничках вишикувалися на вулиці, махали прапорцями і співали — хто в ліс, хто по дрова. А обід був просто як у мирний час: Євлампія Захарівна розпорядилася — все, що є в коморі, на стіл! Дітям — цукерки, шоколад. Багато діток зроду не бачили цукерки, не знали, як її розгорнути... Увечері після роботи попросила Анфіса:

— Ольго Іванівно, ви ж тут, будь ласка, подивіться за Вадиком, а я побіжу.

— Біжіть, Анфісо Максимівно.

Побігла Анфіса туди ж, куди всі,— на Красну площу. Людей, як води в повінь. Цілуються, обнімаються. Качають офіцерів, солдат. І музика, музика. Репродуктори оскаженіли. І гармошка на кожному кроці, і танці. Якийсь солдатик потяг і Анфісу в танець. Вона, хоча й стара, а пішла. Танцювала і плакала. Багато хто плакав. А над площею червоний прапор, ніби полум'я, високо палахкотить...

Повернулася Анфіса додому — ледве ноги тягне. Ольга Іванівна запитує:

— Ну як там?

А щока смикається. Відповідає Анфіса:

— Танцюють, співають, плачуть.— І сама в плач.

Прийшла Капа зі всенощної. Проскуру принесла, розповідала, як батюшка виголошував за Перемогу руського воїнства. Панька Зикова пиріг спекла, всіх пригощала...

із*

387

і

Ось і закінчилася війна. Велика радість, а страшна. В кого загинули чоловіки — ридма ридають, море розливається. Анфіса, та все зразу — і раділа, і плакала, і чекала, і боялася: повернеться Федір. Ні, не повернувся. Всі строки минули — нема й нема. Виходить, стала й вона солдатською вдовою.

Що ж тепер робити? Почала жити вдовою з синком своїм ненаглядним, з красунчиком. І Ольга Іванівна хлопчика полюбила, балувала по-вся-кому: то іграшку принесе, то яблуко, а то й книжку — сама йому вголос читає. У Будинку дитини окремо ним займалася, слух розвивала. Казала: здібний. У квартирі до Вадима також добре ставилися, цінували його красу. І Ада Юхимівна, і Капа — ні-ні та й пригорнуть, дарма що нехреще-ний. Тільки Панька, завжди сувора, проходила мимо нього з вітром. Ще сердитіша стала, ніж раніше. Та й було з чого: недавно пішов від неї чоловік, той, що непрописаний. Речі забрав і зник. Жив він з нею не так і довго, але й не мало — встиг облисіти. Ось яка жіноча доля: до когось повертаються, а від неї пішов. Обговорювали на кухні Паньчині справи, сперечалися. Капа була за те, що законно пішов: ділова людина на самих кістках не влежиться. Ада Юхимівна, навпаки, жаліла Паньку, а чоловіків звинувачувала як клас. Втім, Паньку не дуже й пожалієш. Лицем зчорніла, як осиковий зруб, а нема щоб поділитися. Не жінка — комбайн.

10

Не пам'ятаю, коли і як уперше спало мені на думку писати для дітей музику. Композиції я ніколи не вчилася і не думала, що до неї здібна, а тут спробувала — і щось вийшло...

Ми сиділи увечері в концертному залику Будинку дитини — Анфіса чергувала, а я лишилася просто так, біля рояля. Несміливо, спершу потихеньку стала я награвати щось своє. Анфіса й уваги не звернула.

— Анфісо Максимівно,— запитала я з серцебиттям,— як вам ця музика?

— Нічого,— байдуже сказала Анфіса.— Музика мелодійна. А що?

— Це я створила.

— Та не може бути!

Анфісині сірі очі розкрилися так широко, в такому здивуванні, що я засміялася.

— Що ж тут особливого? Створила, і все. Анфіса не могла дійти до тями:

— Це ж треба! Людина музику творить. А як він називається, той, хто музику створює?

— Композитор.

— Отже, ви композитор?

— Та ні, де там!

— Ви ж створили, отже, композитор.

— Ну й смішна! Композитори бувають різні, великі й маленькі. Я — найменший, крихітний композитор. Не варто про це й говорити.

Анфіса тільки рукою махнула:

— Крихітний! Та мені дай сто тисяч, я нізащо такого не створю.

Повага до мене Анфіси з цього дня виросла неймовірно. Я просила її нікому не казати, що пишу музику. Вона свято зберігала секрет, але її так і розпирало. Бувало, граю, а вона нахилиться і запитує пошепки:

— Це також ви створили?

— Ні, що ви, Анфісо Максимівно, це Чайков-ський.

— А я думала ви.

Одного разу я написала для дітей урочистий туш, щоб іти до ялинки. Я його зробила в стилі полонезу, з припаданням на кожному такті, і вони припадали, та ще як! Серйозні, клишоногі, аж світяться старанністю. У мене просто клубок до горла підступив. "Поаплодуйте тітоньці Ользі Іванівні!" — крикнула Анфіса (вона знала, що туш мій), і діти заляскали слабенькими, вологими своїми долоньками, цей звук схожий був на початок дощу... А потім мені потрапили на очі в якомусь журнальчику потішні віршики про білочку і їжачка, і я поклала їх на музику. Не бог зна, що таке, але вийшла пісенька, діти співали її із задоволенням. З того часу я просто захворіла композиторством. Ночами, коли не спалося, я вже не дивилася у вікно, а створювала музику, наспівуючи під ніс і розігруючи на ковдрі уявний акомпанемент. У той час мені навіть хотілося (диво дивне!) мати рояль... Справжнього, композиторського обдаровання у мене, звичайно, не було. Була любов до музики і деяка "наслуханість".

6 7 8 9 10 11 12

Інші твори цього автора:

Дивіться також: