Я коней люблю. Звір добрий, стоїть, сіно жує, око велике, розумне. Запряжи — везе. Ну точно як ти.
Конокрад! Анфіса з усіх сил намагаючись не піддаватися йому, тільки й могла вимовити тихим таким голосом:
— Жінка ж у тебе є, мабуть.
— Це є. Це у кожного є. Велике діло — жінка!
— І діти?
— Дітей ще не було, не буду брехати. Може, без мене народились. Це буває.
— А тобі не образливо?
— Чого образливо? Я й сам з вусам, своє візьму, не проґавлю. Я чоловік веселий, люблю, щоб усім весело було. "Жди мене!" — передражнив він з веселою гримасою і вилаявся.— Ось тобі й "жди". Вона.там жде, вона там горює, нюні розпускає, а мене, на ось викуси, вбило! Ай-ай-ай, як шкода! Ні вже, поки живемо, нехай їй буде весело, і мені весело, і тобі весело, Фісо.
Тут він обняв Анфісу однією рукою — друга притримувала милицю,— і рука ця, тверда, залізна, так і стиснула її обручем. Обвела, обхопила, і не вирвешся. А головне, як усіє просто: мені весело, тобі весело, йому весело. Молодий місяць у вікні над лівим пораненим плечем став обертатися, падати і запав під землю.
Так і вийшла у них любов. Зустрічалися вони в процедурній, вечорами крадучись, гаряче й коротко, і тут лише Анфіса дізналася, що таке любов. Раніше вона думала, що любить Федора,— де там! Ніякого порівняння. Ось із Григорієм це була любов, усе було нове, особливе, весь світ мінявся, і місяць у віконці не місяць, а біла квітка, і хмари кругом нього ангелами. І навіть стукіт милиць як музика, і дихання поривчасте в темряві — ну, ні в кого такого не було! У процедурній пахло дьогтем від мазі Вишневського, цей запах став Ан-фісі як котові валер'янка.
Від любові вона змінилася, покращала, очі обвело чорним, і дике щось з'явилося в обличчі. Дівчата помічали, хихикали — їй байдужісінько. Навіть бомбувань перестала боятися.
А потім Григорію зняли гіпс, і настав йому час від'їжджати, повертатися до себе в частину. Ан-фісу наче по голові вдарило, коли вона дізналася, що буде розлука. Просто затрясло:
— Я без тебе не можу. Я без тебе помру.
— Та не вмреш. Не ти перша, не ти остання. Не побивайся, Фісо-Фісочко, тримай хвіст пістолетом!
— Я ж люблю тебе, Гришо!
— Подумаєш, діла. Я, приміром, також тебе люблю, і що? Ех, жінки! Цілуватися з вами солодко, розлучатися — гірш нема. Це я такий вірш сотворив.
І поїхав. І адреси не лишив. І писати навіть не обіцяв, і нічого в неї не лишилося, навіть фотокартки.
Що тут будеш робити? Почала жити, працювати, як і раніше, тільки без душі — душа камінна. Життя було якесь несправжнє, схоже на сон. А от сни були справжні, у снах приходив Григорій, стукав милицями, хотів її цілувати, але тут якраз сон закінчувався, вона просиналася і плакала. Одного разу він прийшов чорний і сказав їй: "Фісо, мене вбило". Вона скрикнула диким голосом, так, що з сусідніх ліжок дівчата посхоплювались, кинулися до неї, а вона лише тремтіла й кусала склянку з валер'янкою. Цілий день вона плакала, працювала і плакала, звичайно, на шкоду роботі, так що лікар навіть на неї цитькнув. А вночі знову прийшов Григорій — веселий, на милицях і зовсім живий. "Брехав я,— каже,— що мене вбило". Тут їм випало-таки поцілуватися, і цілувалися до нестями, поки все не кінчилося.
Так і жила, між снами. Багато часу минуло, місяців зо три.
Якось вночі пішов від неї Григорій, лишив її, як завжди, зі стукітливим серцем, з мокрими очима. Лежала, думала і враз відчула, що десь глибоко в животі у неї забився живчик. Схоже, як, буває, щоку сіпає: так-так! Вона й уваги не звернула, мало що буває на нервовому грунті.
Гншого разу живчик забився вже не вночі, а вдень. Ішла з бинтами, а він як застрибає! Тут Анфіса зрозуміла і похолола. Не може бути! А живчик своє: так-так. Підтверджує. Пройшла в процедурну, лиця на ній немає, дівчат перелякала. Ну й діла! Не може бути, вона ж безплідна.
Минув тиждень, і сумнівів уже не лишалося: живчик був тут, живий, стрибав і стукав, радів і набирався сил. Він-то радіє, а їй смерть. Поки що, слава богу, не видно, а дізнаються — куди дітися?
А скоро уже й помітно стало. Милися з дівчатами в лазні, а санітарка Клава як скаже: "Тьотю Фісо, та ви ж вагітні!" Анфіса тільки голову опустила, що ж тут відповіси.
Клавка, звичайно, роздзвонила по всьому шпиталю. Стали люди на Анфісу поглядать та посміюватися, а вона гинути. Думала, не витримає ганьби, навіть приготувала таблетки, щоб отруїтися. Та виявилося все не таким страшним. Люди посміювалися, та не дуже, без знущання. Діло звичне: в тил відправлять, тільки й усього. Головний хірург, правда, дуже сердився: час гарячий, а Анфіса в нього найкраща сестра. "Ви у мене праву руку відрубали, зрозумійте ви, нерозумна жінко!" Але потім і він присмирнів, пробачив її. А інші — ті взагалі не сердилися, навіть співчували. Та ж Клавка-брехуха намагалася за неї важку роботу зробити. І поранених піднімати їй не давали, якщо хто важкий. Добрі все ж таки люди. Про Фе-дора-чоловіка ніхто й не згадав, та й про Григорія мало говорили: побалакали й перестали, і виходило так, ніби вона, Анфіса, сама по собі вагітною стала, і що тепер зробиш — носи, народжуй. Так що таблетки вона викинула.
Коли вже добряче виріс живіт і всі до її стану звикли, Анфісу викликав до себе замполіт Василь Сергійович. Суворий чоловік. Прийшла бліда — ось воно, починається. Зараз скаже: "Як же так, Громова, за живого чоловіка... Він кров проливає, а ти..." Проте нічого такого замполіт не сказав.
— Так, Громова, ось, виходить, яке діло... Хто ж тебе, га?
Анфіса мовчала, а він своє:
— Ти не соромся, Громова, скажи хто. Може, атестат тобі виклопочемо. Ти жінка солідна, не станеш з ким попало... Ну, кажи, хто?
Так і не сказала.
— Не хочеш — не кажи. Тобі ж добра хочуть, істукан ти в спідниці. Доведеться тебе додому відправляти. Ти звідки?
— З Москви.
— Із столиці світового пролетаріату? Ну що ж, їдь, поповнюй лави мешканців столиці.
^Анфіса заплакала.
— Дурепа, це я жартома. Жартів не розумієш.
Ех, жінки, м'який вй народ,, хоча й геройський. Адресу давай.
Записав Анфісину адресу в книжечку.
— Ну що ж. Усього тобі найкращого. Народжуй на здоров'я. Тільки дивись, щоб сина. Он скільки нашого брата перебило.
Анфіса усміхнулася, зарюмсана, неслухняними губами і пообіцяла, що народить сина. Вона знала, що саме сина, й ім'я йому вибрала гарне — Вадим.
Відправляли її з іншими пузатими. Спорядили добре: повний сидір наклали харчів і синові посаг — міткалю і марлі. Добрі люди.
— Пиши, Громова, як житимеш,— сказав замполіт,— коли що, звертайся, допоможемо.
І поцілував її по-братськи. Хороша людина...
їхали довго. Дорозі не було кінця. Ешелон раз по раз відчіплювали, ставили на запасні колії. Жінки ждали, слухали паровозні гудки, курили і лаялись. Потім знову їхали, ставали дружніші, а потім знову стояли і лаялися.
Дорога була довга, тяжка, але кінчилася дорога, і ось вона дома. Який не який, а дім...
Анфіса переставила на підлозі затерплі, задубілі ноги. Посиділа, подумала — і досить. А головне, про Федора, і не обдумала, це потім. Пора прибирати. Грязюка вище голови, тільки розгрібай. "Вставай, страна огромная",— сказала собі Анфіса, посміхнулася своєму жарту і підвелася.
6
На кухні було сутінно: вікно виходило на задню, глуху стіну сусіднього будинку, та й день уже закінчувався — осінні дні короткі. Коло плити стояли дві жінки; одна, в папужачому халатику,— Ада Юхимівна; друга, з вимученим лицем, у темній сукні і сірій шалі, мабуть, і була Флерова, нова сусідка. Жінки обернулися на Анфісу, що зайшла; Ада, здається, її не впізнала.
— Здрастуйте, Адо Юхимівно. Це я, Анфіса. Ада сплеснула руками, рукави так і сяйнули.
І зачастила гаркаво, ніби в горлі перекочувалися горошинки:
— Боже, який сюрприз! Анфіса! Ось чого не чекала! Це чудово!
— Повернулася оце,— сказала Анфіса.— Буду жити.
— Давайте познайомимося,— сказала темна жінка.— Я Флерова Ольга Іванівна. А вас звати Анфіса Максимівна, якщо не помиляюся?
Анфіса кивнула, подала руку. У Флерової було худе смагляве лице з жовтизною навколо очей, як від синяків, коли вони минаються. Коротко підстрижене волосся, напівсиве, напівчорне, недбало зачесане, мичками падало на лоб. Очі сині, пронизливі, так і випитують. Помітила, чи що?
Ада знову гаркаво застрекотіла:
— Ой, Анфісо, якби ви знали, як я шкодувала, що вас убили! І як рада, що не вбили! Мені так багато треба вам розповісти! Взагалі у мене було стільки переживань у галузі мистецтва, війни і любові.— Вона підійшла, поцілувала Анфісу м'якими губами, відступила і прижмурилася: — Не можна сказати, що ви погарнішали. Що робити? Всі ми стаємо негарними. Таке життя.
"Вагітності моєї не помітила",— подумала Анфіса.
— Я так сподіваюсь, так надіюсь на вашу підтримку,— строчила Ада,— Гущина без вас зовсім розпустилася, виступає в ролі диктатора.
Все така ж метушлива — немає для неї війни! Тільки волосся інше: де жовте, де сиве, а місцями зелене, наче мідянка. Ада помітила Анфісин погляд на своєму волоссі і пояснила:
— Це я експериментую. Ерзац-хна. Війна війною, а все ж треба себе підтримувати. Чи довго занехаятися? Пофарбувала, висохла, позеленіла.
Флерова видала горлом якийсь дивний, кашляючий звук.
— Ви зі мною не згодні, Ольго Іванівно?
— Ні, чого ж, цілком згодна.
— Якщо хочете, під час війни жінка особливо повинна за собою стежити. І за зовнішністю, і за почуттями. Любити мистецтво, природу... Ось ви, Анфісо, ви дивитесь на зірки?
Анфіса не знала, що відповідати. Тільки їй і роботи, що дивитися на зірки.
— І даремно. А я дивлюсь і емоціонально насолоджуюсь. Інколи навіть плачу. Така вже дурепа, просто дитина.
— "Дитина",— передражнила, заходячи, Капа Гущина.— Скоро сто років, а все дитина!
Ада щось пискнула, метнулася, як курча від шуліки,— і в двері.
— Дурепа ялова,— сказала Капа.— Трень-брень, фок-фік на один бік.
Флерова уважно на неї глянула темним лицем і вийшла.
— Бачила? — запитала Капа.— Зирить і зирить, і невідомо, чого зирить. А чорна, а худа — мощі загробні. Правильно ж люди кажуть: худому не вір. А повна людина добра, довірлива. Ось я...
У каструльці, яку Ада лишила на плиті, щось зашипіло, піднялося шапкою. Анфіса простягла руку — зменшити газ.
— Не чіпай! — крикнула Капа.— Сама поставила, сама й дивись.