Анфісі Федір нічого, подобався, одне бентежило її, що він молодший від неї на рік: їй двадцять шість, йому двадцять п'ять. А собою він був дуже навіть показний, легкий, як пір'їнка, нижчий за неї і в плечах вужчий, а дужий. Чуб рудуватий, м'який, кучерявився багаттячком. Анфіса подумала й погодилася.
Одружилися й стали жить. Кімнату дали їм від заводу гарну, світлу, двадцять метрів. Справляли весілля за рахунок заводоуправління, кричали "гірко", все як у людей. Незабаром Анфіса кинула роботу, тому що не було резону: зарплата убога, Федір за хорошого догляду втричі більше принесе. Вона клопоталася по господарству, чистоту підтримувала на вищому рівні, а ще й часу лишалося, коли все переробить, радіо послухати: любила музику. Прийде Федір із заводу втомлений, помиється, кучері розчеше, а вона йому зразу обід на стіл. Борщ, як вогонь, з салом, з перцем. Або ж кислі щі із свининою. Федір до м'яса не дуже тяг-ся, більше на гаряче налягав. Наїсться, обітре губи і обніме її: "Ой ти ж моя красуня!" Анфіса красунею не була, але й потворюю також назвати не можна: пряма, дужа, ставна, коса русява нижче пояса. Любив Федір, коли Анфіса при ньому косу розпускала, розчісувала.
Федір і на заводі, і вдома був золотий робітник. Запаяти, поремонтувати, пофарбувати — все він. У квартирі його поважали. Навіть Панька Зикова на що вже єхида, а й та його соромилася. Для неї музика — ніж гострий, а коли Федір дома — не заперечувала. А Анфіса з Федором під гітару різні пісні співали, і з кінофільмів, і з радіо, і з самодіяльності. Він — за сопрано, вона — за альта. Особливо гарно у них виходив дует пастушка і пастушки "Мой миленький дружок". А ще вони співали старовинні пісні, народні, яких навчилася Анфіса від баби. Дитинство у неї було важке, сільське, мати через бідність зла, а баба — золото. Сама гарно співала й Анфісу навчила. Ось і знадобилося в сімейному житті.
Федір випивкою не захоплювався, хіба що на Першотравень або на Жовтневі свята. Та й то не дуже, не розпускався. Скаже тільки: "Перебрав я, Фісо" — і спать лягає. Вранці прокинеться: "Ти вже мені пробач за вчорашнє". А що пробачать? Мужчина, він і є мужчина. У Анфіси батько, можна сказати, не просихав. А тут чоловік коли-не-коли вип'є. Вона йому — чарочку на похмілля, все чин чином.
Добре жили, нічого не скажеш, одне тільки не гаразд — дітей не було. Анфіса малюків дуже любила, спочатку надіялася, що свій народиться, а потім і сподіватися перестала. Виходить, безплідна. Ну чим же тут зарадиш? Був їй Федір ніби й за дитину: очі голубі, чубчик кучерявий. За останні роки порідів він, на тім'ячку став просвічуватися. Федір дуже бідкався: "Лисий буду, розлюбиш мене".— "А мені ти й лисий хороший". І справді, хіба в чубові щастя? Був би душевний спокій. Увечері ляжуть вони спати, простирадла чисті, прохолодні, подушки як лебеді, будильник потукує: я тут, я тут. Анфіса обніме Федора за шию, голову його чоловічу, важку собі на плече покладе, і так їй хороше! Слухає вона, як Федір спить, і сама потім засинає.
Прожили вісім років, все добре, і раптом війна! , Федору зразу ж повістку прислали. Зібрала його Анфіса, поплакала. Увечері сіли за стіл — виряджати солдата. Капа випила горілочки й ну голосити за Федором, як 'за небіжчиком. Анфіса не голосила, вона й голосити по-бабськи не вміла, а все ж соромно було, що не вона голосить, а Капа.
Вранці Федір устав, умився, поїв, ремінь підтягнув — і прощатися. Анфіса йому до грудей так і приклеїлась — не відірвати. Він легенько її відсторонив. "Ну-ну,— каже,— не навік прощаємось, може, і не вб'є мене, жди". І пішов. Пішов і пропав — ні листа, ні листівочки. Анфіса лишилася сама, і так гірко їй стало, так темно, ніби світло вимкнули. Пішла проситися назад на завод, взяли її в цех: робочих рук не вистачає. На заводі все по-новому: чоловіків забрали, самі жінки, та хлоп-чаки-фабзайці, та старий майстер Кузьмич, на Мороза схожий. Анфіса працювала на совість, але гірка туга не минала. Якось життя її втратило смисл. Обід вона не готувала, перебивалася сяк-так, всухом'ятку, лише чистоту підтримувала по-старому, та й то підсвідомо, як кицька вмивається: шарк та шарк собі лапою по морді. І будильник її дратував ночами, і спала вона погано. Схудла,споганіла. А листів усе не було. Чекала-чека-ла, терпіла-терпіла і вирішила сама їхати на фронт. До Федора. Де він воює, вона не знала, а все ж на фронті вона буде до нього ближче, а раптом зустрінуться.
Поступила на курси медсестер. Там вона була найстарша, кругом дівчата, а їй тридцять п'ять. Училася непогано, набувала навичок. Теорія їй важко давалася, але на курсах на теорію не дуже налягали, більше на навички. Закінчила курси — одержала призначення. Куди — їй було однаково, тому що, де був Федір, вона не знала. Просила тільки ближче до переднього краю, їй і дали. Якби знала, нізащо б сюди не просилася, та діло зроблене — працюй. А працювала Анфіса, як завжди, на совість, хоча й була велика боягузка, боялася бомб, як вовків. Не такий страшний був обстріл, як бомбування, краще нехай збоку прилітають, ніж зверху падають, хоча це хто як любить. Анфіса бомби особливо ненавиділа, навітьчгидувала ними, бачила одну, що не вибухнула — як свиня.
Коли починалося бомбування, вона все намагалася засунути куди-небудь голову: під ліжко так під ліжко, під стіл так під стіл. Засуне, а зад на видноті. Сестри-товаришки над нею потішалися: "Дивись, Фіско, найпотрібнішу частину відірве!" Все-таки якось звикла, перемогла своє боягузтво, працювала не гірше за інших. Головне, поранені її любили, вона на них добре діяла, вміла і умовити, і заспокоїти, даремно, що сама боягузка. Велика, дужа, кого хочеш підніме, її так і називали Фіс-ка Підйомний Кран. Косу довелося обрізати, не вміщалася під пілоткою, та й мити марудно, води дефіцит — більше чайника не дадуть. Боялася, що розлюбить її Федір, коли побачить, що немає коси.4 Але й пострижена, вона була ще нічого. Сама в дзеркало не дивилася, та дівчата казали, що нічого, для таких років навіть дуже пристойно. І навіть один поранений лейтенантик в неї закохався! Біленький, кволенький, борлак стирчить, як у підбитої курки крильце. Марив з температури, покликав: "Пити". Підійшла, дала напитися, а він: "Анфісо Максимівно, я вас полюбив". Ну комік — полюбив! Вона йому в матері годиться. Однак вигляду не подала, не насміялася над його почуттям, приголубила його, чуб розчесала, він і заснув. Думала, забув про свою любов — ні, не забув. Перед тим, як йому евакуюватися — синій такий, наскрізь світиться,— знову підкликав і за своє: "Фісочко, я вас дуже люблю і мрію з вами одружитися". А температура вже нормальна. Дивак! Фіса опустила очі і сказала: "Вибачаюсь, я заміжня". Таку п'єсу розіграли.
І інші також до неї зверталися, хоча й не з такими словами, але зверталися. Ніжні вони, чоловіки. В бою герой, півнем іде в самісіньке пекло. А в шпиталь потрапить — куди що дівається! Уколу боїться, втрачає свідомість, капризує, як дитина. І ласка йому потрібна, як маленькому. Це Фіса добре розуміла, і любили її більше за розуміння, а так, за інше, не було за що любити — ні краси, ні молодості.
Поранило її, коли шпиталь перебазовували. Обстріл, ноші, всі кричать, справжнє пекло, падає і згори, і збоку — можна збожеволіти. Анфіса за поспіхом і не помітила, як поранило, і не боляче зовсім, ніби штовхнув її хто в плече і покликав. Потім помітила: господи, кров! І по рукаві, і по пелені. Анфіса крові боялася, до чужої не могла звикнути, а тут на тобі — із неї самої, як з поросяти. Вона закричала тонким, заячим голосом, присіла й закрила лице долонями. Потім її вели до машини під руки, вона спотикалася, зажмуривши очі зі страху, і все казала: "Браточки, браточки". її ведуть, її саджають, а вона як заведена: "Браточки, браточки". Дуже перелякалася.
А боляче стало вже потім, на ліжку, боляче так, ніби тобі плече з м'ясом видирають. На операції вийняли з неї осколок — великий, кострубатий, з мізинець, страшно подумати, що в ній сидів,— і як він її не вбив? Довго вона його в мішку носила, потім загубила десь, а жаль: Капі б показати, нехай пересвідчиться, що справді воювала, не гульки справляла.
Відлежалася Анфіса після поранення — зажило на ній швидко, як на собаці, чомусь собаку вважають особливо живучою,— оклигала, знову в шпиталь, тільки вже не лежати, а працювати. Спочатку боялася, як би знову не поранило. Від кожного пострілу чи вибуху починала нервувати, припускалася недбалості, інструмент стерильний випускала з рук, потім притерпілася: боялася, але в нормі.
Про Федора вона не дуже часто думала: ніколи було. Інколи хіба ввечері, вкладаючись на ніч, згадувала, як лежали вони поруч: вона під стінкою, він скраю, і голова його у неї на плечі, якраз на тому, де поранило. А вдень не дуже розміркуєш-ся — тільки встигай. Працювати і заодно думати Анфіса не вміла, щось одне: або робота, або думання. Дуже стомлювалася вона. У втомі зникав, забувався Федір. По частинках ось він: очі, руки, чуб руденький, а в цілу людину не складається. Можливо, вбило його, а можливо, і живий — нічого в цій війні не роздивишся. Анфіса все ж сподівалася, що живий, тому що сказав "жди", а даремно такими словами не розкидаються. Вона й чекала, добросовісно, ні на кого не поласилася, хоча й були бажаючі.
Так воно і йшло, поки не з'явився Григорій. Причарував він її, мабуть. Уже видужував, нога в гіпсі, ходив на милицях, а весело, пританцьовуючи: стук-стук. Сяде, милиці поруч, ногу вперед і вихваляється:
— О, красота! З такою ногою мені й ціни не складеш. Кіл на десять. Дівчата, налітай: прошу тищу. Хто більше?
Дівчата сміються й Анфіса з ними, хоча їй не смішно, а страшно. Собою молодець — ставний, сухий, залізний, кучер на лобі, вуха гострі. На цигана схожий, на конокрада. Анфіса таких бачила в дитинстві, ходили по селах. Баби все дітей лякали: "Віддам цигану". Такий круг пальця обведе в один момент. Григорій з нею не забалакував, а вона вже відчувала, як він її круг пальця обводить.
Якось були вони самі, без дівчат (пішли на танці), і Григорій сказав:
— Ех, Фісо-Фісочко! Дуже ти мені подобаєшся. Ну, більше за всіх інших.
У неї серце так і впало: обводить! Григорій додав:
— На коня схожа.