Захворієш — сусіди куплять що треба, принесуть, чайник зігріють. Помреш — сусіди поховають, пом'януть, вип'ють.
Про кожну із своїх сусідок я так багато знаю, що виникає ілюзія прозорості, ніби їхні душі просвічуються крізь тіло. Я не можу й відповісти собі, звідки я про них стільки знаю: чи вони самі мені розповіли, чи розповіли про них інші, а чи я сама собі це уявила. Так чи інак, проте кожну з них я бачу з пронизливою ясністю зовні і зсередини. В останньому я скоріше помиляюсь: внутрішній світ кожної людини складніший того, що може уявити собі інший. Але я стараюсь. Цей потяг пе-ч реселятися в інших людей нездоланний. Іноді мені здається, що я втратила свої очі і дивлюсь на світ поперемінно чиїмись чужими очима: то Ка-пиними, то Паньчиними, то очима-луночками Ади Юхимівни. А найчастійіе — сірими очима Анфі-си, яку я любила найбільше і яка була мені найближчою. Анфіса Громова була мені за сестру — дану богом і долею,— хоча й сварилися ми жорстоко й подовгу ворогували. Тепер вона померла, а мй, решта, вижили. Хоча в її смерті мене ніби не можна звинуватити, а все ж вини з себе я не знімаю.
Анфіби Громової тоді ще не було з нами. Вона повернулася восени сорок третього року.
З тією болісною здатністю бачити чужими очима, зсередини людей, із здатністю, яка, можливо, мене обманює, я бачу як вона повернулася.
...День осінній, похмурий, підсліпуватий, дощ. Анфіса, огрядна в своїй довгій шинелі, болотом забризканій, стоїть коло під'їзду. З-під благенької маленької пілотки звисають на щоки прямі мокрі коси. Речовий мішок за плечима, так званий Сидір, горбатить її і старить. Вона не відважується зайти в під'їзд і замість того дивиться на горобців, які стрибають по калюжах сумирно і мовчки, ніби хворі діти. їй горобців шкода. Великий, брудно-жовтий, облуплений будинок здається їй чужим, ніби й не жила вона тут ніколи. Постоявши коло під'їзду і пожалівши горобчиків — просто так, зволікаючи,— вона зітхає, відчиняє двері, які важко бухають, і починає підніматися по сходах. Іде вона важко й поволі, як стара баба. Лямки сидора ріжуть плечі, особливо ліве, біля ключиці, куди минулого року, поранило. Вона зупиняється на площадці і знову зітхає. Приїхала.
4
Стоячи на площадці третього поверху перед власними дверима, Анфіса і впізнала їх і не впізнала. Поштова скринька ніби нова, з замочком — при ній такого не було. Новий список мешканців пришпилений кнопками на ріжках. Дзвонити: Зи-ковій один раз, Гущиній два, Ульській три, Флеровій чотири рази. Ніякої Флерової Анфіса не знала і стривожилася: чи не її кімнату часом віддали? Вона подзвонила два рази, Гущиній. Ніхто не обізвався. Вона — ще два. За дверима заворушилися, ланцюжок брязнув, і знайомий голос запитав:
— Хто там?
— Свої,— відповіла Анфіса.
— А хто свої? Свої-свої, а пальто враз потягнуть.
"Ось воно як на гражданці живуть, один одному не довіряють,— подумала Анфіса,— на фронті краще".
— Відчини, Капо, це я. 0 Двері відчинилися, з'явилося цікаве чорне око.
— Не впізнаєш?
— Господи, Фіска! — ахнула Капа і широко розчинила двері.— А я тебе зразу й не впізнала. Дуже ти страшна, не ображайся на мене, але ж дуже страшна.
А сама Капа ніскілечки не змінилася, така ж гладка. Мабуть, брешуть, що на гражданці погано живуть.
— Здрастуй, пропажа. Чого не писала? Ми тебе вже й живою не вважали.
— А я жива.
— Ну-ну. Жива, то проходь. З чим прийшла? Таки відвоювалася?
— А відвоювалась,— тихо сказала Анфіса і переступила поріг. Важкий, намоклий сидір вона зразу спустила з плечей і поставила на підлогу, тримаючи за лямки.
У передпокої напівтемрява: може, і не помітить Капа? Помітила...Вона та н& помітить! Меткі чорні очиці одразу намацали, куди вп'ястися — в живіт, на якому грубо стовбурчилася шинеля, не сходилася на ґудзики. Побачила й засяяла, ніби маслом її змазали:
— З подаруночком! Проздоровляємо-кланяє-мося!
Анфіса мовчала.
— З Федором, чи що, доля звела? Анфіса покрутила головою: ні.
— Так-так. Вітром, значить, надуло. Буває...
— Ти мене, Капо, не питай ні про що. Сил моїх немає. Стомилася, вимокла, як пес. Сидір тягне, а плече ж поранене.
І^апа плечем не зацікавилася, а враз запитала:
— У сидорі що?
— Так, дещо. Концентрати, тютюн, тушонка "другий фронт"...
— "Другого фронту" баночку даси?
, — Дві дам, тільки розберусь. А ключ від кімнати моєї, в тебе він?
— А як же! У мене.
У Анфіси відлягло від серця. Отже, не віддали кімнату.
— А я дивлюсь, читаю на дверях: Флерова О. І.
Думаю, віддали мою кімнату. Серце так і тенькнуло.
— Боже борони, хіба я віддам?
— А що за Флерова така?
— Бог її знає. Вдова. Прислали замість Мако-шиних. Психована, на зразок інтелігентки. Радіоточку завела, слухає. А що по тій точці дають? Бир та бир. Добре було б, коли б тільки хор П'ятниць-кого завела або частівки — це ще нічого, а вона завивання замогильні слухає, скрипка не скрипка,, гармонія не гармонія, тьху. Панька Зикова ображається за точку, а я нічого. Мені що? Нехай слухає. По-моєму, всі хороші, всі люди.
— Ключ таки в тебе? Мені б його...
— Будь спокійна. І ключ, і кімната, і речі. Я й ґудзичка не взяла. Я не бандитка яка-небудь, я бога не забуваю. А ви, нинішні, бога забули. Ось він вас і карає — війну наслав. У Слохівській новий батюшка так і каже: "Воздається вам за діла ваші..."
— Мені б ключ, Капо. Стомилася я.
— Постій-почекай, не сумнівайся, все віддам, ні порошини не пропало, все на місці, і плаття висять і пальто-коверкот. Тоська-двірничка все молола: "Продай та продай. Фіску, каже, давно убило, і. кісточки дощем миє, а ти над її добром, як кощій над смертю".— "Ні, кажу, не продам, повернеться Фіска". От по-моєму й вийшло. Несу, несу.
Капа принесла ключ. Відімкнули двері, запахло мишами. Кімната зразу так і прибила Анфісу: бруд, пилюка, шпалери повідставали... Федорові недільні штани, чиста шерсть, на стіні висять, мабуть, міль поїла... На ліжку розкидані подушки в брудних наволочках...
— Жив хтось тут без мене?
— А кому жити? Ніхто не жив. Тобі Панька Зи-кова буде клепати, ніби я за гроші ночувати пускала. Ти їй не вір, бреше вона, як змій. Язик у неї довгий, у ногах плутається. Усього два рази тільки й пустила, та й то не за гроші, а з люб'язності. Така гарненька парочка, як двоє голуб'ят. Я й пустила. А грошей мені від них не треба, хіба що з харчів принесуть, візьму, щоб не ображать. А твоє все ціле, перевіряй.
— Федорові штани він носив? На стіні висять, я в шафі лишила, у нафталіні.
— Про штани нічого не знаю. Така гарненька парочка. Потрібні йому твої штани, як попу м'ячик. Одягнений — куди твоє діло: галстук модний, курточка-трофей... А в неї по плечах кучері, кучері...
Анфіса не слухала — дивилася на вазони. Були у неї вазони, були... У всьому будинку не було кращих. Тепер сохло у горщиках саме бадилля... І так стало їй шкода рослин, ну найбільше жаль...
— Обіцяла поливати, Капо...
— І правда, не поливала, все ніколи. Мій гріх. Крутишся-крутишся, з черги в чергу, та зварити сяке-таке, та попрати — ось і день минув. А вночі в мене робота. А ти вазончика не жалій, людину треба жаліти, а не вазончика.
— Та я нічого.
— Яке там нічого, бачу — шкода тобі.
— Не шкода мені, просто стомилася.
— Ну відпочивай, Христос із тобою.
Пішла. Анфіса стягла з себе мокру, жорстку шинелю (здається, постав її — так і буде стояти), взялася за кирзові чоботи, сорок третій розмір. Поки їх стягала, так задихалася, наче дистанцію пробігла. Розмотала онучі, присіла перепочити. Великі босі ступні з викривленими пальцями по-
ставила на підлогу, ледь розвела коліна і вклала на них повільніше великий, незручний для носіння живіт. У животі загуляла-заворушилася дитина, виставила вбік щось гостре, не зрозуміти — лікоть чи колінце. Навіть із-під гімнастерки було видно, як живіт вуглувато видувся. Анфіса за-усміхалася, як завжди, коли син її — вона знала, що в неї обов'язково син буде,— надто вже розгу-лювався. Його мовчазне, рухливе, нікому не підвладне життя зворушувало її: "На світ проситься дитинонька моя люба". Дитина побрикалася-по-брикалася, заховала вуглувате всередину і затихла. Анфіса також притихла. У двері постукали — знову Капа.
— Я кажу: Фісо, ти мені за збереження кофту зелену віддай. Тобі ні до чого, а мені в церкву ходити. Я ночі не спала, майно твоє стерегла.
— Гаразд, віддам.
— Я тільки по справедливості, мені чужого не треба. Відро твоє в кухні стоїть — яв ньому й не мию. А Панька Зикова миє. "Відро, каже, тепер комунальне, оскільки його хазяйку вбило". Сорому не має. Роззується, голі ноги виставить, зад догори — і миє. У чужому відрі...
— Мені не шкода, хай миє.
— Мужика до себе поселила демобілізованого, для грішної плоті. Живе непрописаний. Вранці миється-миється, всю раковину захаркав. У сорти-рі з папіроскою засідає...
— А мені що, нехай засідає.
— Тобі все нехай та нехай. Ось і догралася.
— Капо...
— Мовчу-мовчу. Я завжди мовчу, нікого не ображаю. Зі мною по-хорошому — і я по-хорошому. Я допомогти хочу, напоумити. Ось сидиш боса, а підлога холодна. Чи довго жіноче запалення схопити? Взуйся толком, тоді й сиди. Чайку тобі поставити?
— Спасибі, Капо, я сама.
— Дуже ти культурна повернулася. Вища освіта. Не нав'язуюсь. Адью.
Капа вийшла. Образилась. Анфіса, так само сидячи з босими ногами на голій підлозі (чимось приємний був той холод), замислилася. Давно їй пора подумати, а в дорозі все було ніколи...
5
Про чоловіка, про Федора...
До одруження працювали вони з Федором на одному заводі, вона комірницею, а він лекальником. Спеціальність рідкісна, дефіцитна, Федора на заводі цінили. До того ж він великим ударником був. Познайомилися в самодіяльності. Був у них жіночий хор, який називався "Сніжинка". Заводоуправління не поскупилося, одягло весь хор у білий атлас аж до підлоги. Красиво було. Вишикують хор півколом — очі розбігаються, така білість, таке сяєво. Анфіса в тому хорі співала. Голос у неї був сильний, чистий, хоча й товстуватий, називався альт. Керівник альти більше любив, ніж сопрано. Сопрано на заводі скільки завгодно, а альтів — на пальцях можна порахувати.
А Федір солістом на гітарі грав. Так і познайомилися. Далі — більше. Став за нею упадати, і зразу видно, що не з дурницями. Потанцював зо три рази — падеспань, вальс, польку-кокетку,— а потім так просто й каже: виходь, мовляв, за мене заміж.