Старезний, дерев'яний, облуплений лусочками будинок, тераса з камінними сходами, крізь які росла трава; невелика, волога, але зелена ділянка.
Ціле довге літо він болісно спостерігав, як вона вгасала, переставала бути. Цілими довгими днями вона сиділа в шезлонгу під вишнями, з кожним днем жовтіла, зсихалася, звужувалася. Як чітко виступають кістки черепа на лиці приреченого! Ні, він не вірив у її приреченість, незважаючи ні на що. Пахла зелень, співали птахи, Одарка Степанівна тихо брязкала каструлями в кухні; час тягся поволі, квапилась хвороба. На початку літа цвіли вишні, Ніна сиділа, обсипана пелюстками. Коли цвіт опав, з'явилися зелені бубочки по дві на спареній ніжці. Потроху вони росли й червоніли, а коли стали зовсім червоні, Ніні було вже важко дихати. І, однак, смерті так швидко ніхто не чекав, навіть лікар, який бачив Ніну напередодні. Раптово їй стало погано, сказала: "Це кінець". Викликали швидку допомогу, відвезли в лікарню, але пізно — на другий день померла.
...Тут у спогадах прогалина. Ні, не прогалина, а яма, прірва — хіба можна назвати прогалиною чорне? Хто телефонував, порядкував, замовляв машину? Хто його самого відвіз у місто? Суцільна неясність — чорнота непам'яті. Він навіть не пам'ятав, машиною їхав чи електричкою. А, певно, повинні були б зберегтися спогади бодай про дерева, які мчали мимо. Дивовижно, як випадають з пам'яті найстрашніші, найважливіші хвилини. Можливо, це захисна реакція організму? Навряд, тому що Ніну в домовині він уже пам'ятав. Вона лежала, позбавлена краси і врочистості мертвих, навіть у цьому доля її обділила.
Потім, уже восени, приїхав з Одаркою Степанівною по речі, що лишилися на дачі,— власне, йому й не треба було їхати, сам напросився,— він ще раз оглянув ділянку, невпізнанну, засипану мертвим листям, пронизану криками ворон, і прокляв її за те, що вона вбила Ніну. Якби не ця дача, вона, можливо, була б ще жива, хоча лікар казав "навряд".
Повантажили машину, поїхали, він — у кабіні шофера, повз миготіли дерева, це він пам'ятає точно. Одарка Степанівна поїхала електричкою. На шоферові була лілова футболка. Дивно, такі дурниці пам'ятаються, а на важливе — провал.
Минуло вже багато років без Ніни, горе згладилось, спогад уже не рве серце, а, зачеплений, звучить музикою. Навіть щось втішне, як не дивно, є тепер у цьому спогаді. Солодке горе. Тоді, на поминках, незнайома старенька сказала йому: "Горе твоє не навіки, минуть роки, і проросте воно солодом". Так і вийшло, проросло. Але й тепер ще, прокидаючись уночі, він іноді чує Нінине дихання на сусідньому ліжку. Того ліжка давно вже немає (винесли, подарували, продали?), проте столик, який стояв між ліжками, є, і в напівсні легко собі уявити, що там, за ним — Ніна. За склянкою із дзвякаючою ложечкою, за флакончиком валокордину, за рухливими смугами світла. Вночі будинок стрясається вантажними машинами, що мчать мимо,— це від них дзвенить склянка, пересуваються смуги світла.
Добре було б зараз уткнутися лицем у подушку дружини, почути той особливий, чудовий запах, який завжди, з юності, був їй притаманний.
Словами запах описати не можна. Пригадати його зусиллям думки теж не можна. Який він був? Солодкуватий і дивний? Цього мало. З ледь вловною гірчинкою? Правильно й це, та мало й цього. Можливо, перець? Ваніль? Левкой? Ні, не те.
Він усе життя був чутливий до запахів. "Талану витий ніс!" — казав про нього батько, невисокий, обожнюваний чоловік: про батька окремо, зараз про запахи. Микола Миколайович — тоді ще Кока — мав винятковий нюх. Приміром, міг по запаху розрізняти подушки — де чия. Сестри Надя і Люба викладали перед ним на дивані всі подушки, які були в домі, зав'язували йому очі (інколи — ой! — разом з чубом), а він наосліп розпізнавав: "Мамина, татова, твоя..." Тепер йому хотілося до душевного болю впізнати по запаху Нінину подушку, відрізнити від своєї. Та подушки не було. Він тоді роздав з відчаю всі речі покійниці — плаття., білизну, постіль,— ой ідіот! Фотографії зберіг, а речі з їхнім запахом віддав. Фотографії були мало схожі, та вона й не любила фотографуватися. Тепер йому треба було напружувати пам'ять, щоб побачити Ніну, свою дружину.
Дівчиною вона була струнка, блакитноока, з двома білявими косами на грудях. Так, саме на грудях, не на спині запам'ятав він її коси. Заплетені від скронь (така була мода), нічим не перев'язані, вільно кинуті на груди. Бліде обличчя, яке вузько сходилося трикутником донизу. Люба родимка на щоці. Вираз лукавої готовності до щастя. А головне, почуття любові в собі самому, страшне, непереборне. Що з собою робити, коли так любиш? Ні, Ніну-дівчину він чітко пам'ятав.
А от далі провал (ті самі фокуси пам'яті). Якою була Ніна між юністю і Зарістю, він уже забув.
...Двоє дітей було в них — Ліза і Коля, дівчинка на два роки старша. Хлопчик рано — дворічним — помер від несправжнього крупу. Задихнувся. Тепер би врятували...
Ось ця страшна ніч смерті сина запам'яталася йому, як вирізьблена, у всіх подробицях. Закочені рукава лікаря, чайник з гарячою водбю, таз, у якому мочили губки — червоні, гумові, з різким запахом; їх не віджимали, клали дитині на груди, і думка: "Опече" — і відповідь думкою на думку: "Нехай опече, аби лишився живий". Не лишився. Коли все закінчилося — очі дружини, Ніни. Тільки очі, не лице.
Дочці, Лізоньці, було чотири роки. Коли Коля почав задихатись, її повели до сусідів. Через три дні взяли назад. Про смерть брата їй нічого не сказали. Вона ніби дивувалася, коли ходила з кімнати В кімнату і не бачила його ліжечка, іграшок. Сама придумала пояснення: Коля поїхав на дачу. Хтось у дворі сказав їй, що Коля помер. Прийшла до батька:
— Що це таке "помер"?
— Значить, людини немає,— відповів він.
— Зовсім немає? — не розуміла Ліза.— Навіть ніскілечки не лишилося?
Він узяв її на руки, пригорнув до себе (коси пахли соломою і сонцем).
— Ні, не зовсім. Ми його пам'ятаємо, отже, трішки він є. Ти ж пам'ятаєш його?
Ліза поважно кивнула.
Коля помер, Ліза лишилася: стовбур і сенс життя, його виправдання. Ніна Пилипівна жила тільки Лізою, у вічному молитовному захопленні: і гарна, й розумна, і добра. Він також любив доньку, мало сказати — любив, але такого дару наділяння своєї дитини перебільшеними чеснотами у нього, на жаль, не було. Якщо бути справедливим, то, мабуть, так: розумна, добра, але не гарна.
Тепер він уже міг без душевного болю, навіть з тихою радістю дивитися на портрет Лізи, що висів у нього в узголів'ї. Остання її фотографія, вже фронтова, збільшена і, як ведеться, безбожно відретушована в майстерні. Звідкись узялись в неї чорні брови, яких у Лізи зроду не було. Ні, не вродлива. Просте, навіть грубувате, російське обличчя. Гімнастерка з пом'ятими погонами, польова сумка через плече. Прямі, рівно підстрижені, ніби обрубані коси (світлі в житті, вони на знімку здавалися темними). Пілотка надіта прямо, і погляд прямий, ні тіні кокетства — вся як є.
Ліза така й була — не хитра. Любила все просте, звичайне: бігати босоніж, лузати насіння, сміятися на кінокомедіях. У школі вчилася поганенько: ні-ні та й трієчка. Спробували вчити її музики, мов — ніякого бажання. Питала в батька: "Ну чого в нас така особлива сім'я — нікого не вчать музики, а мене вчать?" Хотіла бути як усі, нарівні з усіма...
Зримий спогад про Лізу: коротенький ніс у ластовинні, чесні сірі очі (одне з карою плямочкою) і на рожевій нижній губі печаттю звичайності лушпайка насінини.
На початку війни Лізі було сімнадцять років. Вона зразу пішла на фронт. Убили її в грудні сорок третього...
Що тут сказати? Буває в житті таке, про що сказати нічого не можна: слова падають, мертві, на землю. Дивуєшся, як ти взагалі це переніс, вижив. Дивовижної міцності істота — людина. Вбита, але живе.
Микола Миколайович сам одержав у поштаря повідомлення про смерть Лізи. Розгорнув, прочитав, не зрозумів. Ще раз прочитав — не усвідомив. У голові було порожньо, лише єдина думка: як сказати Ніні? Та говорити не треба було. Вона по його обличчю все зрозуміла й почала задкувати від нього, витягнувши перед собою руки, ніби обороняючись. Ці тремтячі бліді руки з поверненими до нього штовхаючими долонями він досі бачить чітко. Лише руки, знову не обличчя.
Після загибелі Лізи Ніна Пилипівна якось блискавично, круто постаріла, посивіла, вицвіла. Ось такою — старою, сірою — він пам'ятав її чудово. Сумні очі — потрісканий, блідий фаянс. Сухі пальці, вічна звичка щось ними торкати, перебирати, ніби не лежалося їм ніде, ні на ручці крісла, ні на коліні. В'яле вухо, напівприкрите сивим пасмом. В останні роки волосся в неї стало катастрофічно випадати, як шерсть у линялої тварини,— прямо жменями оббирала вона його з голови, цілими клубками намотувала на гребінець. Сумно жартуючи, казала: "Лисію, скоро буде нас двоє лисих — ти і я". Помилилася, до лисини не дожила.
Йому було легше, ніж їй. Крім горя, в нього було ще багато чого. Інститут, кафедра, учні, семінари, конференції, доповіді — з усім цим він міг якось жити між "погано" і "дуже погано". Врешті-решт, коли вляглося і обім'ялося горе, йому інколи було майже добре. А їй?
Все це він зрозумів, коли лишився сам.
ОДАРКА СТЕПАНІВНА І ТЕЛЕВІЗОР
Одарка Степанівна, квартирна сусідка професора Завалішина, його домоправителька й домашній тиран, була в своєму роді людина примітна. Сива, пряма, гарна. На рідкість правильне лице — північна камея. Біле блискуче волосся, стрижене в кружок, гладенько зібране назад від лоба круглим гребінцем.
Одарка Степанівна була з тих людей, які знають, "як треба". Сам Емем ніколи цього не знав. Вічно його терзала проклята об'єктивність, звичка дивитися на речі з різних точок зору. Ця риса особливо посилилася в нього під старість. Світ для нього був як одна з тих хитрих картинок, оптичних фокусів, де, міняючи настройку і прищур, можна побачити одну й ту саму фігуру то опуклою, то увігнутою. За останні роки він почав страждати від цього майже фізично, як, очевидно, страждав буріданів осел між двома оберемками сіна.
Люди, котрі знали, "як треба", водночас і приваблювали його, і відштовхували. Одарка Степанівна більше приваблювала, ніж відштовхувала; в її визначеності була дорогоцінна для нього риса — нелогічність.