Що зробиш! Люблю такого, а не інакшого. Не благородного, не вірного, не лицаря круглого столу. Його, й тільки його.
— Ну що ти в ньому знайшла?
— Я його люблю. Це я знайшла не в ньому, а в собі.
— Він тебе зраджує.
— Знаю. Нічого нового ти мені не сказала. До речі, він не мене зраджує, а свою дружину зі мною і з іншими.
— Ти для нього нічого не значиш. Невже в тебе зовсім немає гордості?
— Є в мене гордість. Вона в тому й полягає, щоб ніколи нічим йому не дорікати.
. — Ну знаєш... Не знаходжу слів. Бідна Льоля!
Втім, що значить бідна? Чомусь заведено, говорячи про мертвих, називати їх бідними. Бідні не вони, а ми, що залишилися. Бідна я без Льолі. Після її загибелі моє життя якось розхиталося, ніби з нього вийняли стрижень.
Ми були разом з того дня (в третьому класі), коли вона підсіла до мене на парту й сказала: "Давай дружити". Я отетеріла. Я не вірила, що хто-небудь захоче зі мною дружити, не те що Льоля — улюблениця класу. Білява, ставна, очі сіро-сині. Дівчина-струночка, войовниця за правду. На все відгукувалася, у все втручалася.
А я була нечупара, така собі здихля, руки в курчатах. Росла сиротою — батько загинув на війні, мати померла в евакуації. Виховувалася я в тітки з ласки. Гірше всіх зодягнута, від усіх бочком-бочком, і раптом така принцеса, підходить і пропонує: "Давай дружити". Було від чого отетеріти.
Після цього — завжди разом. Разом готували уроки (Льоля вчилася значно краще від мене). Разом ходили в шпиталь, допомагали сестрам — вже тоді у Льолі виник твердий намір стати лікарем. Ділилися всім, що в нас було (у Льолі було більше, ніж у мене, але ніколи, жодного разу мені не було важко що-небудь у неї взяти). Разом святкували кінець війни, ходили на Красну площу. А потім разом закохалися в одного й того самого хлопчика з сусідньої чоловічої школи, плакали від щирості, поступаючись ним одна одцій, а він узяв та й закохався в Наталку Брянцеву, відому задаваку (Льоля сказала: "Добре, що не в нас").
Закінчивши школу, ми пішли різними шляхами: вона на медичний, я на мехмат. Але однаково лишалися разом. Я знала, що є вона, і мені легше було жити. їй, мабуть, також. Мою плутанину з Гришею ми пережили, обговорили разом. І коли Кирило пішов від неї до іншої жінки, старшої від себе, я була з Льолею. Разом сповивали Димку. Маленький, він був лисий і витончений, як французький король. "Севрський хлопчик",— сказав про нього Валентин.
Після загибелі Льолі я не могла отямитися, не спала ночами, брала на руки Димку і носила по кімнаті, так мені було страшно. Минуло місяців зо три, і раптом виявилося, що я вагітна, і поговорити мені не було з ким. Вперше в житті я опинилася самотня перед складністю. Я сказала Валентину: ось, мовляв, яка справа. Він трохи замислився і мовив:
— Ось так вони й жили. Спали нарізно, а діти були. Як ми його назвемо?
— Іваном.
— А що? Це ідея. Нехай буде Іван. Пам'ятаєш у Пушкіна: "Нарікають жабу Іваном..." А якщо дівчинка?
— Виключено.
Чогось я була твердо впевнена, що народиться хлопчик. Так і сталося.
Чи не божевіллям було заводити ще сина? Димці дев'ять місяців, а тут уже Іван на підході. І все-таки Іван був потрібен. Тому самому Димці ровесник, товариш.
Сказала Сайкіну — яз ним завжди радилася в усіх справах. Він поставився відповідально, обіцяв допомагати, сказав, що певною мірою з двома на-
віть легше, "вони замкнуться один на одному". Носили в ясла зразу двох. Я — Димку, а Сайкін Івана. Потім довелося помінятися: молодший став важчий за старшого. Ріс він опецькуватий, рум'яний, блакитноокий, "овал обличчя в інший бік", як казав Сайкін. Димка, навпаки, увесь нетутешній, прозорий, світл.окучсрявий. Одягала я їх однаково, любила однаково, навіть за Димку більше боліла душею. І досі в постійній моїй тривозі — очікуванні біди — Димка на першому місці; може, тому, що Іван дуже здоровий. Все в нього виявляється бурхливо й голосно: регіт, тріумф, гнів, образа. Димка його повна протилежність: часто хворіє, терплячий, мовчазний, постійно думає якусь свою абстрактну думу. "Хлопчик з камінчиком усередині",— каже про нього Валентин.
Не знаю, як би я справлялася з цією парою, якби не Сайкін. Для молодших братів він як батько: суворий, справедливий, вимогливий. Називають вони його Олександром Григоровичем — в очі й позаочі. Коли він водить їх у дитячий садочок (це його обов'язок, як, на жаль, і господарство), то дорогою вчить їх правил поведінки. Якщо хтось не слухається, хапає його за комір і струсоне (це в них називається "потрясіння"). Хлопчики бояться брата більше, ніж мене. "Ти відома опортуністка",— бурчить Сайкін, коли я, прийшовши з роботи, не поспішаю вершити суд і розправу, ловлю хвилини простої, невиховної материнської любові... Взагалі Сайкін на мене дивиться зверхньо: "Типова жінка, хоча й доцент". Вважає, що розбестила всіх: Валентина, Димку, Івана...
Сьогодні, на щастя, судобалачки не було: я прийшла пізно, хлопчики вже лягли спати. За вчасним укладанням їх до сну Сайкін стежить неухильно: ставить будильник на пів на дев'яту, і якщо Димка
2 7—103
33
з Іваном ще не в ліжку до моменту дзвінка, штрафує їх на цукерки або морозиво. Якась у них складна система покарань і заохочень, в яку я не вникаю...
...Я сиділа, дивлячись на сплячого Валентина, але думала про своїх дітей, насамперед про Сай-кіна, який зараз, після всіх денних турбот, готує уроки на кухні. Яке я мала право скинути свої обов'язки на хлопчика? А тепер пізно, він уже ввійшов у роль.
У нього з братами спільна кімната, так званий хлопчатник, і там є письмовий стіл, за яким він цілком міг би готувати уроки. Але ж, бачте, Димка не може спати при світлі: каже, що йому сняться різні жахи. Слово "жахи" він так кумедно розтягає, що лишається тільки взяти його за худу спинку, пригорнути до себе і зворушитися. Димка неймовірно, нечувано худий. Особливо жаль на нього дивитися, коли він у трусах. "І шестикрилий серафим на перепуть мені явився",— сказав одного разу Сайкін, дивлячись на голу спину з відстовбурченими лопатками... Незрозуміло, де там, у цьому вузенькому тілі, вміщується його невтомно винахідлива душа. В їхніх з Іваном спільних "те-лепеньствах" Димка завжди заводій, організатор, Іван — виконавець, але творчий. Змолоти в м'ясорубці свічку, втопити килим в унітазі, розібрати пилосос на частини і зробити з них лицарський панцир — це все "телепеньства", і ідея їх завжди іде від Димки ("Я придумав ідею",— каже він). Після того як "телепеньство" викрите ким-небудь з "володарів світу" (мною або Сайкіним), Димка намагається залишитися в тіні, а Іван сміливо підставляє широкі груди (вірніше, широкий зад). Взагалі-то я хлопчиків не б'ю, а Сайкін, буває, й молотить їх. На його розправу вони ніколи не
скаржаться, а на мою (нечасту) скаржаться йому.
Називають вони один одного "дурень". Це не лайка, просто звертання. "Гей, дурню!" — кричить один. "Що, дурню?" — відгукується другий без будь-якої образи. Справжні лайки також у них у вжитку. Звідки тільки вони їх приносять? Дитячий садок, не інакше (ланкастерська система взаємного навчання). Був жахливий період — ні мої зусилля, ні Сайкіна не допомагали, матюкаються — і все. Потім, на щастя, забули.
Був час — почали палити. Виявилося це випадково. Прийшла я додому несподівано рано (якийсь захід відмінили); надворі весна, горобці пона-шорошувалися. Запропонувала хлопцям піти прогулятися. Цілковитий захват — прогулянка з матір'ю, крім усього, означає морозиво. Звеліла взути замість валянок гумові чобітки. Чогось забарилися.
— Ти пальці підігни, підігни! — пошепки каже Димка.
Іван пихтить:
— Не підгинаються.
— Дужче підгинай! Ногу складай!
— Що там у вас? — запитала я.
— Нічого,— безневинно каже Димка.— Мабуть, нога в нього виросла.
— Одна нога? Що за дурниці? Дай-но сюди чобіт!
Довелося дати. В чоботі я виявила зім'яту пачку цигарок "Север".
— Що це таке? — грізно.
— Нічого,— всупереч очевидності, відповів Димка.
— Цигарки,— чесно сказав Іван.
— Ви що ж, негідники, палите?
— Палимо,— приречено зізнався Іван.
2*
35
— І давно?
— Двічі,— сказав Іван.— І ще двічі.
Я покликала — о легкодухість! — Олександра Григоровича. Виявилося, він знає, що хлопчики палять, проте за уроками та іншими справами йому поки що ніколи було цим зайнятися.
Діти, що палять! Я вивергла на голови хлопчиків усі свої громи й блискавки, пообіцяла їм ранню смерть від нікотинового отруєння, пачку "Севера" зібгала й викинула в сміттєпровід — хлопчики ридали так, ніби ховали близьку людину. Потім ми, заховавши, арештували обидва їхні велосипеди, урочисто позбавили злочинців усіх солодощів до Першого травня, насилу загнали їх у хлопчатник і почали обговорювати подію. Сайкін поставився до неї набагато спокійніше за мене ("У цьому віці всі палять"), але божився, що в хлопчиків ще є у схованці запас курива ("Вони б не так ревіли, якби пачка була остання"). Викликали злочинців для пояснень. Іван (очевидно, щиро) нічого про запаси не знав, а Димка хитрував, викручувався, проте під перехресним допитом розколовся й виніс звідкись іще дві пачки "Севера". Потім виявилося, що розколовся він рівно наполовину: ще дві пачки "Севера" приховав, Сайкін випадково знайшов їх у наборі "Конструктор"...
А бійки? Боже мій, яких лише бійок у нас не було! І врукопаш, і зі зброєю — чобітьми, каструлями, стільцями... Після однієї грандіозної бійки, коли в хід пішли виделки й було пролито (в невеликій кількості) кров, я втратила самовладання, надавала обом ляпасів і замкнула в хлопчатнику, крикнувши страшним голосом: "Навіки без бійок!" Це, очевидно, подіяло, і тривалий час після цього в хлопчатнику панувала тиша така глибока, що я вже занепокоїлася, чи щось, бува, не трапилося. Ввійшла — виявилося, що хлоп'ята б'ються, проте зовсім беззвучно: тримають один одного за щоки й мовчать...
Коли хлоп'ята викриті в якомусь бешкетуванні, вилаяні й покарані, парламентером виступає звичайно Іван. У цій ролі він чарівний: чесні голубі очі, рожеві щоки, увесь щирий. Іван просить пробачення, а Димка звідкись з-за дверей повчає:
— Хіба так просять? Жалібніше проси, жалібніше...
Валентин заворушився, і я виринула з потоку думок. Він розплющив очі, обійняв мене за шию і пригорнув до себе:
— Люба! Нарешті прийшла! Я вже почав турбуватися.
Рука була залізна, але рідна.