"Боже мій,— із тугою думав Емем,— чи для цього ми свого часу відмовились від церковних обрядів, щоб замінити їх отакою синтетичною дурницею?"
Далі — гірше. Ресторан, багатолюддя, п'яні, дотепи на сучасному жаргоні, всі кочують між столиками (хто чий гість — уже неясно). Галас, регіт. Дівки в штанях, з синіми повіками і сигаретами, хлопці з волоссям до плечей і прищами на підборіддях. Хтось вимагає ще коньяку, махає рожевими десятками. Крики "гірко"!" перекочуються над мокрими скатертинами. Молодий-індус спокійно встає і цілує Майку, вона в фаті, мацірить-ся... І знову "гірко-о-о!".
Молодята в'їхали в кооперативну квартиру, гроші на яку дав знову-таки він. Та що гроші! Місяців через п'ять після весілля Емем, розбираючи свою бібліотеку (став підчищати перед смертю), виявив зникнення багатьох улюблених книг. Книги були відібрані з розумінням: рідкісні видання, примірники з авторськими написами. Випадково з чиєїсь розмови на кафедрі Емем дізнався, що Майчин чоловік не лише інженер, а й відомий на всю Москву книжник, в якого можна за хорошу ціну будь-що дістати...
Він і тут промовчав. Врешті,' він нікого не впіймав на гарячому і, правду кажучи, не хотів ловити. Нехай усе буде, як раніше. Не так уже й довго лишилося.
Нехай, нехай... Розмірковуючи про це, він обвинувачував себе в гріху потурання. Де межа, за
юз
якою воно переходить у безпринципність? Здається, він цю межу вже перейшов. Що Робити — інакше він не міг. Старий, стомився.
Одне лише зробив: пішов до нотаріуса і змінив заповіт. Гроші, речі, як і раніше, Майці. Дещо, не без нерішучості,— Одарці Степанівні. Книжки —т— інститутові.
Майці буде прикро, коли дізнається: книжки тепер у ціні. Що вдієш — нехай.
ЛІДІЯ МИХАЙЛІВНА
Виробнича діяльність кафедри професора Зава-лішина — лекції, групові заняття, лабораторні роботи, консультації, заліки, екзамени — велась якось сама по собі, без особливого керівництва, і йшла, загалом, на високому рівні. Так нерідко буває в давніх, вдало підібраних колективах з гарною початковою закваскою, де традиція органічно протистоїть халтурі. Викладачі, навантажені, як ломовики, тягли справно, підганяти їх не треба було. Ледацюг і окозамилювачів тут практично не було; якщо й з'являвся випадково хто-небудь не дуже охочий як слід працювати, його просто внутрішнім тиском виштовхувало назовні в який-небудь НДІ.
Викладацька робота взагалі важка, а тут вона була воістину каторжною. Кафедра вела дуже багато курсів, більшість з них були нові, необка-тані, без підручників, без задачників, без готової методики — одне слово, наукова цілина. Цю цілину піднімали гуртом, помиляючись, виправляючи помилки і тут-таки припускаючись нових. Навчальні плани мінялися нервово, із швидкістю хамелеона: тільки-но пристосуєшся до одного, а вже інше на підході. Навантаження було неймовірне, на межі фізичної спроможності. А вимагалася ще наукова робота, для якої треба було ходити до бібліотек, знайомитися з періодикою. А звідки час? У хід ішли ночі, вихідні дні, відпустки — і їх не вистачало. Часто якась весела одчайдушність допомагала людям тягти свою лямку. Льова Маркін як емблему кафедри почепив на стіні копію з рєпінських "Бурлаків"...
Крім виробничих, були ще справи організаційні — звітність, розклад, листування, оформлення. Всіма цими справами відала секретар-ді-ловод кафедри Лідія Михайлівна — немолода Худорлява жінка з чорно-бурою стрижкою, горбатим носом і ходою "тієї, що біжить по хвилях".
Вузівське життя, як і будь-яке інше, має два боки: дійсний і уявний, реальний і паперовий. Поруч з кожним реальним фактом росте його паперова тінь. Назад і вперед, вгору і вниз перекочуються хвилі листування: циркуляри, звіти, акти, зведення, розпорядження, запити і відповіді, пояснення з приводу і без приводу. В цьому фіктивному паперовому житті є свої закони, свої звичаї, своя лексика і стилістика, свої скрупульозні вимоги до формату, шрифту, ширини полів, розміру відступів. Свіжій людині душно в паперовому світі; людина звикла і досвідчена знаходить у ньому навіть якусь привабливість.
Таким артистом паперового світу була Лідія Михайлівна. Закони канцелярської кухні вона чудово знала, і завдяки їй кафедра Завалішина по паперовій лінії завжди вважалася передовою: звіти і зведення здані вчасно з дотриманням усіх правил ГОСТу, всі циркуляри пронумеровані й підшиті, всі календарні плани в ажурі. Приходь будь-яка комісія, перевіряй — причепитися нема до чого. Зрозуміло, викладачі охоче передовірили усю паперову частину Лідії Михайлівні і навіть свої індивідуальні плани підписували не читаючи...
Дивне явище, фантом вузівського життя — індивідуальний план викладача! Ніколи й ніхто його не читає, крім того, хто складає, і друкарки, в кількох примірниках припадає він пилюкою у шафах різних інстанцій — кафедри, деканату, навчальної частини... А на його складання витрачається труд, і неабиякий. Для незвичної людини написати індивідуальний план — ціла проблема. Треба знати, що можна писати, а чого не можна, а коли можна, то куди: в першу чи другу половину навантаження? І якщо писати, то в якій кількості? Де треба проставити точні строки виконання, а де можна обмежитись невизначеним "протягом року"? Скільки в годинах "коштує" дипломник, курсовик, аспірант, претендент на здобуття звання? На все це існують норми, зафіксовані в керівних документах двадцятирічної давності і пізніших поправках до них. Ці норми, добре відомі Лідії Михайлівні, були невідомі, а головне, не потрібні викладачам. У свій індивідуальний план вони ніколи не зазирали. Години аудиторних занять регулювалися розкладом і були святі; решта ж усе робилося не за планом, а з необхідності (хоч трісни, а треба!). Велику кількість часу займала підготовка до занять, проте саме цей вид роботи у план ставити не можна. Ніяк і ніде не враховувалися переекзаменовки, які також з'їдали багато часу. А рецензії на чужі наукові роботи, які звалювалися як сніг на голову і завжди терміново? А участь у конференціях? А індивідуальна робота із студентами? Хіба можна передбачити, скільки часу доведеться провозитися з невстигаючим або (ще гірше!) із встигаючим студентом, у якого чомусь не ладиться наукова тема? Кожен, хто коли-небудь сам займався науковою роботою, знає, яка це вередлива штука і як погано піддається плануванню та обліку.
Загалом, життя викладача — безперервне борсання в купі невідкладних справ, у вічному заторі недороблених... Ні, ніякого відношення до цього борсання індивідуальний план не мав; він був чимось на зразок молитви перед навчанням у дореволюційній гімназії (таке порівняння зробив одного разу на засіданні кафедри сам Емем, чим ду-де збентежив Кравцова).
Від усієї цієї нудної формалістики вивільняла викладачів Лідія Михайлівна. З її тямущістю, енергією і чіпкою пам'яттю вона була більш ніж секретар — діловий стрижень кафедри. Емем звітністю давно не цікавився, на паперах ставив підписи, не читаючи. Кравцов, який за останні роки ввійшов у силу, з усіх ділових питань звертався до Лідії Михайлівни, та й решта викладачів також.
Бувають сім'ї, де нічого не можна чіпати, переставляти або знайти без матері. В ролі такої ма-тері-господині на кафедрі була Лідія Михайлівна. Працюючи, вона завжди була оповита хмарою тютюнового диму (їй єдиній Кравцов дозволяв курити на кафедрі) і здавалася збоку таким собі канцелярським заводом зі своїм обладнанням — теками, скріпками, діроколами. В неї завжди можна було дістати що треба — клей, ножиці, голку з ниткою, точилку, гумку. На папір вона була скупувата і ганила легковажних викладачів, які знічев'я малювали на ньому чортиків і інші предмети. Вона відала на кафедрі всією матеріальною частиною — меблями, клавішними машинами, засобами наочної агітації, табелем-календарем. Розводила і доглядала на вікнах квіти — найнепокір-ніші кактуси в неї цвіли. Втрата кожного крісла чи стільця була для неї особистою втратою, а надмірна вага Співака — постійною загрозою: "Семене Петровичу, ви б якось бочком сідали, акуратніше!" Приходила раніше за всіх, а йшла з роботи пізніше...
Людина, на яку інші звалюють свою неприємну роботу, часто бере над ними владу. Поневолення — плата за комфорт. Кафедра трохи ремствувала на владність Лідії Михайлівни, проте змушена була з нею миритися. І, як це часто буває стосовно людей першої необхідності, самій Лідії Михайлівні приділялося дуже мало уваги. Мало хто навіть знав про її сімейне становище, зовсім ніхто — про сімейні незгоди.
А проте життя Лідії Михайлівни було складне і не дуже щасливе. Вдова, вона жила з дочкою Ларисою і її чоловіком Борисом ("Лариси-Бори-си",— називала вона їх, коли сердилась). Із зятем вона не ладнала, через це не ладналося в неї і з дочкою. Сама хворобливо акуратна, вона терпіти не могла безладу, а в кімнаті молодят він прямо вирував, час од часу збігаючи через край, як молоко на плиті. З двох суміжних кімнат Лідія Михайлівна, коли видавала дочку заміж, великодушно взяла собі прохідну і тепер гірко жаліла про це. Проходячи через її кімнату, Ла-риси-Бориси постійно залишали в ній що-небудь: штани, капці, недопалки. Лідія Михайлівна, сама куряща, недопалків терпіти не могла. Особливо її дратувала Борисова манера замочувати свої брудні —шкарпетки прямо в раковині і чекати — а раптом хто-небудь випере. Покійний чоловік Лідії Михайлівни, попри всі свої недоліки (бабник, п'яниця, характер важкий), такого собі не дозволяв, завжди скаже: "Випери".
А що в молодих робилося в кімнаті — розумом не збагнути! Брудний посуд, сухий хліб, одяг, взуття — усе разом, безладно. Книжки на вікнах, на столах, на полицях, прямо на підлозі... Борис, коли був у доброму гуморі, називав усе це "культурним прошарком" і сміявся. "Не смішно! Згноїли кімнату",— буркотіла подумки Лідія Михайлівна. Прибирати в них вона не наважувалася відтоді, як одного разу Борис вилаяв її, а вона лише книжки поскладала й витерла пилюку. У нього, виявляється, на пилюці був записаний важливий телефон.
Коли народився онучок Мишко — пухленький, чорноокий, косенький,— Лідія Михайлівна спалахнула душею, полюбила хлопчика, ладна була навіть роботу заради нього кинути, всю себе присвятити дитині.