Варто було йому вийти на поміст перед дошкою, взятц в. руку крейду (шершаве щастя!), як він перевтілювався. Зникало посмикування щоки, голос ставав дзвінкий і виразний, фраза — чіткою й гарною. Слухали його завжди, затамувавши подих. Навіть парочки на задніх лавах переставали шептатися, навіть найзапекліші гравці в "балду" насторожувалися. "Давайте подумаємо",— казав він, і зал занурювався в щастя колективного думання. Ну що ж, багаторічне тренування, вміння володіти аудиторією. Старий клоун з ревматизмом у колінах також упевнено робить заднє сальто; нові трюки він уже не вивчить.
Все інше, крім лекцій, було нижче будь-якої критики. Аспірантами своїми він, власне, не керував, нічого не міг дати їм, окрім свого імені, яке ще звучало. Особливо обтяжливими були для нього екзамени. Приходив ненадовго, приймав двох-трьох чоловік, ставив їм п'ятірки і йшов собі. Слухаючи студента, він занурювався в якусь внутрішню нірвану: згадував, купався в минулому. Голос студента долинав до нього звідкись іздалеку, з іншого світу. Коли студент замовкав, треба було ставити йому додаткове запитання. Яке б запитання поставити? Емем думав, с жав ся, інколи питав що-небудь несподіване, на зразок: "Скажіть, що б ви найбільше хотіли?" Студент лякався і мимрив. Нестандартність поведінки професора, його окуляри, лисина, нахилене сиве вухо — все це діяло гіпнотично, особливо на нервових суб'єктів. Відповідаючи Емему, такий студент мовби також впадав у нірвану. Інколи обидва замовкали і гойдалися на хвилях думок. Закінчувалося це завжди одним і тим самим: п'ятіркою. Але, дивина, студенти екзаменуватися в нього не любили, віддавали перевагу ходити до Співака, який був щедрий на двійки, п'ятірок не ставив майже ніколи, зате був галасливий, гучний, емоційний — одне слово, зрозумілий.
Та що екзамени! Головне було в іншому. Емем знав — іноді твердо, іноді з відтінком сумніву,— що нічого нового він уже не створить. І все-таки опирався. Його сидіння в "робочому ящику" були, по суті, сеансами боротьби зі своїм безсиллям. Результат був визначений наперед, але він боровся...
Як радів він будь-якому приводу відволіктися! Горобцю, який сів за вікном на гілку клена; павутині, що погойдувалася в кутку; звичайній мусі, яка гуляла по столі, чухаючи одна об одну схрещені ніжки.,.
Одного разу, сидячи в такій тяжкій самотині, він почув за перегородкою дівочий спів. Неголосний і прозорий, відточеної чистоти, він тік, як струмок з перепадами, міняючи висоту і тембр. Дует-діалог Ромео і Юлії:
Ні, любий друг, то пісні солов'я ти налякався.
І нижче:
То не соловей. Знову сопрано:
Кожного дня він на гранатовому дереві...
Тут щось з гуркотом упало, і юний голосок чортихнувся.
Юлія, що лаялась, була кумедна. Глянути, що там? Емем вийшов у лабораторію. Метал стояків, скло шаф, мовчазні екрани осцилографів. Ніби нічого не розбито. Ага, он що впало: драбинка! Біля неї, потираючи коліно, стояла тоненька дівчина в темно-рожевому платті.
— Здається, ви забилися?— запитав він у напівпоклоні.— Чи не можу я чим-небудь допомогти? Був би щасливий.
Старомодна ґречність професора Завалішина на фоні загального спрощення поведінки була помітна і дещо смішна (казав "дякую" автомату). Дівчина всміхнулася:
— Нічого, до весілля заживе, воно ще не скоро.
Вона випросталася й подивилась прямо йому в лице світлими водяними очима. "Морська вода, aqua marina",— подумав він з якимсь незрозумілим самому собі зворушенням.
— Дудорова Майя,— відрекомендувалася вона, подаючи йому тонку дитячу руку. Кумедна сучасна манера — ставити прізвище попереду імені.
— Капулетті Джульєтта,— виправив Емем,— а я Завалішин Коля.
Вона засміялась. Легке волосся навколо обличчя здійнялося і знову вляглось.
— Я ж вас знаю. Ви завкафедрою, так? А я ваша нова лаборантка.
— Дозвольте дізнатись,— запитав Емем,— для чого вам треба було лізти на драбину?
— Пилюку з шаф витирала. Там її назбиралося стільки, що просто жах.
— Це, здається, справа прибиральниці.
— Що ви! їй ніколи, на двох ставках працює. У всіх лабораторіях співробітники самі прибирають.
— Хочу зробити вам комплімент,— сказав Емем,— ви дуже музикальні, у вас чудовий голос. Тільки співати краще не на драбинці. Ромео лазив по драбині, але, здається, в іншій сцені.
Вона ледь-ледь почервоніла. Всі кольори на її обличчі були ніби розмиті, розведені водою.
— А я й не знала, що мене слухають.
Вона усміхнулася — ніби рибка ворухнулася в сітці. Цілий ланцюг водяних асоціацій — хвиля, рибка, прохолода — линув від неї прямо йому в серце. І ще — жалість. Складна суміш жалості й захоплення. Особливо стискав йому душу контраст тендітності тіла з його зайвою обтягнутістю (за його старомодним розумінням, жіноча стрункість повинна ховатися в широкому, вільному одязі). Напівдовгі рукава Дудорової Майї ледь-ледь врізалися нижче ліктя в ніжну жовтувату шкіру, утворюючи на ній ледве помітну складочку,— йому однаково хотілося і ліквідувати її, і зберегти. Від дуже високих каблуків уся фігурка, загалом мініатюрна, поривалася вгору. Чимось Дудоро-ва Майя нагадувала Русалочку Андерсена, яка ходить по ножах (ще одна водяна асоціація). Він був зачудований, зворушений, зрушений з місця тим, що бачив перед собою.
Якщо тепер змінити точку зору і глянути її очима, то вона бачила перед собою смішного старого чоловічка, суміш Карлсона і Швейка, в товстелезних окулярах, з жовтою лисиною, обрамле-, ною сяєвом білого волосся. Щось на зразок судороги час од часу посмикувало його праву щоку, і тоді все лице починало ворушитись... "Смішний дідок,— подумала Майя,— звідкись із дореволю-ції".
— Ви, я бачу, любите музику,— вів далі розмову Емем, якому дуже не хотілося повертатися на робоче місце.
— Жах як люблю. Особливо вокальну.
— І, судячи з репертуару, у вас гарний смак. Дует з "Ромео і Юлії" Чайковського мало хто знає. Більшість надають перевагу Гуно.
— Ні, я Чайковського. По радіо передавали. Класний дует.
Слівце "класний" трохи покоробило Емема, але, врешті, справа не в словах. Дівчина явно музикальна.
— Бажаю вам успіхів. Співайте, тільки не падайте,— сказав він, вклонився і пішов до себе.
Аркуш паперу з ножами видався йому гидким, він розірвав його й кинув у корзину. Прислухався, ч|і н0 пролунає знову прозорий голос. Ні, цього дня/вона більше не співала.
Лабораторія зі своїм обладнанням, майстернею, завідуючим, двома інженерами і тепер ось лаборанткою Майкою Дудоровою була на кафедрі чимось на зразок держави в державі. Формально вона підпорядковувалась кафедрі, а насправді жила сепаратним, відокремленим життям. Завлаб Петро Гаврилович, кошлатий ентузіаст, схожий на дворового пса з реп'яхами по всьому загривку, був з тих небагатьох людей, причетних до техніки, хто її любить власною любов'ю. Невтомний винахідник з десятками авторських свідоцтв, він не втратив здатності любити і чужі творіння. Лабораторія була його дитям. Всіма правдами й неправдами він роздобував.для неї найновіше обладнання, унікальні зразки. З материнською ніжністю доглядав їх, дихнути на них боявся! Жахали його студенти — галасливий натовп, який завжди щось жував, гупав, якому все було однаково, унікальний прилад чи собача будка! "Це ж техніка! — казав він люто, викривши кого-небудь у недостатньо дбайливому до неї ставленні.— Ось ти, скажімо, пальця поріжеш, у тебе заживе, а в неї ж ні, вона ніжна!" Студентів він у принципі, як добра людина, любив, проте лабораторне обладнання беріг ревниво. "Розбишаки,— казав він,— справжні розбишаки! За ними не додивишся — все рознесуть".
І справді, студенту в лабораторії неодмінно треба щось торкнути, помацати, покрутити. "Послухай,— казав Петро Гаврилович такому активісту,— ось я, приміром, не лікар. Що ти скажеш, коли я, скажімо, візьму ножа й розріжу тобі живота? Либонь, заплачеш? Так от від тебе, дурного, прилади плачуть".
Ніщо не допомагало. Як наслідок такої безладної активності студентів прилади таки виходили з ладу. Для відволікання таких недоладних рук Петро Гаврилович перед кожним цінним приладом змонтував спеціальний пристрій типу квартирного дзвінка з привабливою червоною кнопкою, яку так і кортіло натиснути. Дзвінок ні до чого в пристрої не був підключений, але за задумом мав відволікати увагу від інших, цінніших частин. Де тамі
Перепадало і дзвінку, і цінним частинам. Після кожної роботи лабораторія перетворювалася, за словами Петра Гавриловича, в Мамаєве бойовисько (він дуже картинно показував це на засіданні кафедри, махаючи крилами, як стерв'ятник над полем бою). Увесь персонал на чолі з самим завлабом, озброївшись викрутками, тестерами, запасними частинами, перевіряв, ремонтував, налагоджував апаратуру. До цієї справи була залучена і Майка Дудорова — легкі пальці, зосереджена увага, кмітливість. Часто вона відшукувала несправність швидше за інженерів. Петро Гаврилович своєю лаборанткою не міг нахвалитися: "Золото, а не дівка! Одна біда — гарненька. Вкрадуть".
Коли Майя прийшла в лабораторію, їй було більше двадцяти, а здавалася молодшою: щось шкільне, з великої перерви. Народилася вона тут, у Москві, від матері-одиначки і невідомого батька; мати про нього ніколи не говорила і запитувати не дозволяла: "Мовчи, Майєчко, моя ти, і добре". В той час у "незаконних" ще ставилися прочерки в метриках; Майка від цього самолюбно страждала.
Жили вони з матір'ю в густонаселеній комунальній квартирі. Вікно їхньої вузенької кімнати виходило в похмурий двір з рядами сміттєвих баків, по яких шастали коти. Квартира була старо-буржуазна, з двома ходами (парадним і чорним), з двома вбиральнями — для господарів і для прислуги,— за які комунальне населення постійно вело війну Червоної і Білої троянди. Будинок був хронічно під загрозою капітального ремонту, який мав ось-ось початись, але все відкладався. Крани текли, труби ридали і реготали, ночами лякаючи мешканців.
Майчина мати, колись жвава, гарна, але завчасно постаріла, обділена й налякана, працювала бухгалтером на фабриці м'яких іграшок. Найбільше в світі вона боялася помилитися в розрахунках (таке вже одного разу було). За довгі роки роботи вона так звикла до жесту, яким кидають кісточки на рахівниці, що увесь час повторювала його і в житті — ґудзики на грудях перебирала, ніби підводячи баланс.
Майка з ранніх років знала, що таке бідність, і всім серцем її ненавиділа.