Почуття власної гідності надавало їй статечності без пихи, вбрання личило їй, воно облягало всі її члени, не заважаючи ході, і рясні фалди тканин, як тисячократна луна, коливалися в такт рухам цієї богині. Який контраст! І на чий бік прихилилось моє серце, ти можеш легко догадатись. Я постарався також, щоб мою музу і зовні зробити видочною. Корони і кинджали, кайдани і маски, що залишились від попередників,— все було приділене їй. Суперечка була палка, промови обох персон — це небо і земля, бо хіба ж у чотирнадцять років можна інакше малювати, як не контрастами чорного й білого. Стара говорила так, як личить говорити скнарі, що тремтить за кожен гріш, а друга — як особа, що дарує царства! Погрози й попередження старої були знехтувані, до обіцяних від неї багатств я вже обернувся спиною. Знедолений, голий, я віддався музі, яка накинула на мене золоте покривало, щоб прикрити мою голизну.
— Якби я знав,— покликнув він, міцно пригортаючи до себе Маріану,— що з'явиться зовсім інше, любіше божество, щоб підтримати мене в моїх намірах, щоб това-ришити мені в дорозі, який прекрасний напрямок прийняла б моя поема і який цікавий був би її кінець! Одначе в твоїх обіймах знаходжу я не поему, а правду життя. То будемо ж свідомо уживати солодкого щастя!
Міцні його обійми та схвильований голос збудили Маріану. Вона пестощами намагалась приховати своє збентеження, бо жодного словечка не чула з останньої частини його розповіді. Залишається тільки побажати, щоб наш герой у майбутньому знайшов для своїх улюблених оповідок уважпіших слухачів.
Розділ де в'я т и й
Так проводив Вільгельм свої ночі в утіхах щирого кохання, а дні — в дожиданні нових блаженних годин. Вже в той час, коли прагнення і надія тільки вабили його до Маріани, він почував, наче знову на світ народився, почував, що стає іншим, а тепер же він поєднався з нею, задоволення своїх жадань стало звабливою звичкою. Серцем він прагнув ушляхетнити предмет своєї пристрасті, духом — піднести укохану дівчину вкупі з собою. Навіть у найкоротшій розлуці він тільки й думав про неї. Коли раніш вона була йому лише потрібна, то тепер він почував її, як невід'ємну частку самого себе, бо прив'язався до пеї всіма фібрамп людської натури. Його чиста душа відчувала, що вона є половина, ні, більш як половина його самого. Він був їй вдячний і відданий безмежно.
Маріана також деякий час обманювала себе; вона ділила з ним почуття його щирого щастя. Ах, коли б же часами холодна рука докору пе стискала їй серця! Навіть у Вільгельмових обіймах не була вона спокійна, навіть під крилечком його кохання! А як залишалась на самоті і з високих хмар, куди її зносила його пристрасть, спускалась до свідомості свого сучасного стану, тоді була гідна жалощів. Поки вона жила в нікчемній суєті, легковажність допомагала їй обманювати себе щодо свого становища, або, власне, вона його не розуміла. Неприємності, які з нею траплялися, здавались їй випадковими; прикрості чергувалися з втіхами, зневаги надолужувались марнославством, а злидні — часто тимчасовим достатком. А нестатки і звичка стали для неї законом і виправданням, і їй тим часом щастило відпихати від себе з дня на день, з години на годину всі неприємні почуття. Але тепер бідна дівчина перенеслась на якусь хвилинку в кращий світ і наче з високості, з світла і радощів споглянула на пустелю, на своє безецне життя, побачила, яка жалюгідна істота є та жінка, що разом із прагненням не вміє влити кохання і поваги до себе, і відчула, що й зовні і всередині не стала кращою. їй нічим було себе підбадьорити. Заглядаючи в себе, вона бачила в душі своїй лише порожнечу, в серці — жодної підпори. І що сумніший, був її стан, то сильнішала любов до коханого. Так пристрасть її дедалі все зростала, як і небезпека втратити його, що також що не день, то ближчала.
Зате щасливий Вільгельм ширяв у вищих сферах. Йому також відкрився новий світ, але світ, повний блискучих перспектив. Ледве вгамувалися перші надмірні радощі, як в його душі чітко прояснилось те, що досі лиш невиразно відчувалось. Вона твоя І Вона віддалась тобі! Вона — укохана, бажана, обожнювана істота — віддалась на твою честь і сумління. То хай знає, що довірилась не якомусь невдячникові. На кожному місці, чи стояв він, чи ходив, він розмовляв сам із собою. Серце його було повне вщерть, і він у потоках пишномовних слів виливав свої високі почування. Йому здавалось, ніби він вбачає певний знак долі, яка через Маріану подає йому руку, щоб витягти його з затужавілого болота міщанського життя, з якого він так уже давно врятуватися прагнув. Покинути батьківський дім, усіх своїх — це, здавалось йому, справа легка. Він був молодий і повак у житті, а звага кинутись у світ за щастям та задоволенпям зміцнювалась коханням. Його покликання до театру було тепер для нього ясне. Висока мета, яку він собі визначив, здавалась ближче, коли осягне руки Маріани, і він з самозадоволеною скромністю вбачав у собі прекрасного артиста, творця майбутнього національного театру, що по ньому — він частенько чував це — так зітхали. Все, що досі в найглибших куточках його душі ледве блимало, тепер заворушилось. З розмаїтих ідей фарбами свого кохання він утворив на туманному тлі картину, образи якої, щоправда, дуже зливались один з одним, але зате надзвичайно чудесне враження робило ціле.
Розділ десятий
Він сидів тепер дома, перебирав папери і лаштувався до від'їзду. Все, що хоч тхнуло дотеперішніми справами, він одкидав геть, бо в своїх мандрах хотів бути вільний від неприємних згадок. Тільки улюблені твори улюблених поетів і критиків, як хороших друзів, він поставив до вибраних. А що досі художньою критикою цікавився дуже мало, то тепер, проглянувши і побачивши, що ці книжки навіть і не розрізані, захопився новою жадобою вивчити їх. Переконаним бувши, що такі книжки конче потрібні, він понакуповував їх безліч і при найкращих бажаннях жодної з них не спромігся прочитати й до половини.
Зате він якнайпильніше тримався зразків і випробовував самого себе в усіх галузях мистецтва, які йому стали відомі.
Увійшов Вернер і, побачивши свого друга над знайомими зошитами, вигукнув:
— Невже ти знову скнієш над цими паперами? Закладаюся, що ти не маєш наміру закінчувати цю писанину! Ти водно їх переглядаєш і завжди починаєш щось нове.
— Закінчувати — це не обов'язок учня, досить йому й того, що він учиться.
— Але ж треба довершувати, хоч би там як!
— Ну то дозволю собі поставити питання: хіба не краще зробить той юнак, котрий, взявшися за справу не по собі і помітивши це, одразу її кидає, ие марнуючи зусиль і часу на те, з чого ніколи не буде пожитку?
— Я добре знаю, не в твоєму дусі було доходити кінця в якійсь справі, ти завжди видихався, не дійшовши й половини. Ще коли ти був директором нашого вертепу, то згадай, як часто міняли одяг нашої карликової трупи та кроїли нові декорації. То ставилась одна, то друга трагедія, і щонайбільше ти давав лише п'яту дію, де зчинялась загальна колотнеча і герої кололи один одного.
— Коли ти вже згадав ті часи, то хто ж тоді винен, що вбрання, яке добре пасувало до ляльок і міцно було пришите до тіла, ми відпорювали і витрачались на новий непотрібний гардероб? Хіба ж пе ти завжди спокушав мене купити в тебе нову стрічку, розпалював мою пристрасть і вмів її використати?
Вернер зареготався і скрикнув:
— Я й досі залюбки пригадую, як з ваших театральних походів я умів здобувати прибутки, наче ліферант на війні. Коли ви рихтувалися звільняти Єрусалим, я тоді славно заробив на цьому, як колись венеціанці на хрестоносцях. На мій погляд, нічого розумнішого в світі нема, як з глупоти інших здобувати собі користь.
— Не знаю, чи не шляхетніше задоволення було б лікувати людей від їхньої глупоти.
— А мені здається, що це були б марні зусилля. Скільки то треба, поки один чоловік порозумнішає і розбагатіє, та й то він здебільшого робить це за рахунок інших.
— Ось саме трапив мені до рук "Юнак на розпутті",— перебив його Вільгельм, витягуючи з-поміж інших паперів одного зошита.— Я ж таки закінчив цю річ, яка б вона там не була.
— Викинь її геть! Жбурни в огонь,— мовив на те Вернер,— задум цей анічогісінько не вартий. Мене вже й тоді добре-таки дратував цей твір, та й батько гнівався за це на тебе. Вірші, можливо, там і хороші, але спосіб зображення в грунті хибний. Я ще й досі пам'ятаю твоє уособлення промисловості, твою зморщену, жалюгідну сивілу. Чи не в якійсь дрібній крамничці запозичив ти ці образи? Про торгівлю ти не мав тоді жодної уяви; я не знаю, хто має ширші погляди або хто їх повинен мати, як не справжній торговець. Які обрії створює нам наш порядок, в котрому ми провадимо свої діла! Він дозволяє нам будь-коли оглянути ціле, не змушуючи нас плутатися в дрібницях. Які вигоди дає купцеві подвійна бухгалтерія! Це одне з найкращих досягнень людського духу, і кожному статечному господареві належало б її запровадити в своєму господарстві.
■— Пробач мені,— сказав усміхаючись Вільгельм,—ти починаєш з форми, наче б у ній вся справа. За вашими обрахунками та балансами ви звичайно забуваєте про справжній підсумок життя.
— На жаль, мій друже, ти не помічаєш, що тут форма і суть справи — це одне і те саме, і одне без одного існувати не можуть. Порядок і ясність збільшують бажання набувати і заощаджувати. Той, хто погано господарює, любить блукати в темряві. Він не дуже полюбляє підраховувати те, що винен. І навпаки, для доброго господаря нема нічого приємнішого, як упевнятися, що кожного дня добробут його зростає. Навіть і невдача, хоч би яка неприємна, його не зляка, бо він тут же знає, які прибутки покласти на другу шальку для рівноваги. Я певен, мій любий друже, коли ти набудеш справжнього смаку до нашого діла, то переконаєшся, що в торгівлі багато розумових здібностей матимуть вільне застосування.
— Можливо, що мандрівка, в яку я виряджаюсь, змінить мої погляди.
— О, напевне! Повір мені, тобі ще тільки бракує побачити якесь велике діло, щоб назавжди стати нашим, і коли ти вернешся, то радо приєднаєшся до тих, хто різними укладами та спекуляціями вміє урвати собі частку грошей та достатку, що роблять у світі свій необхідний кругообіг.