Хіба ж не може від цього знову прокинутись почуття, яке, гадалось йому, він давно подолав? Хіба ж при вигляді цих дрібниць не могла вибухнути пристрасть, яку він, здавалось, переміг, розлучившись зі своєю коханою? Бо ми лише тоді помічаємо, який сумний і неприємний похмурий день, коли самотній сонячний промінь, прорвавшись до нас, нагадає нам про яскравість щасливих годин.
Отож не без хвилювання дивився він, як одна за одною зникали в димові і полум'ї реліквії, що так довго зберігалися в нього. Кілька разів він навіть затримався, в руках у нього залишилася тілька низка перлів та прозора косинка, і тоді він вирішив знову підживити згасаючий вогонь поетичними спробами своєї юності.
Аж досі він старанно зберігав усе, що виливалося з-під його пера, починаючи з найранішої доби розвитку свого духу. Його писання, зв'язані в пачках, ще лежали на дні куфра, куди він їх умостив, наміряючись захопити з собою при втечі. З зовсім іншими почуттями він розв'язував їх тепер, аніж тоді, як зв'язував!
Коли ми при певних обставинах написали, запечатали і
послали до свого друга листа, а він його не отримав, і цей лист через деякий час вернувся назад, то, розпечатавши його і читаючи знову, нас охоплює якесь дивне почуття, ніби ми з самим собою розмовляємо, як з третьою особою. Таке почуття охопило нашого друга, коли він розкрив першу пачку і почав кидати в огонь роз'єднані зошити. Вони одразу яскраво спалахнули. Ту ж мить увійшов Вернер і, побачивши яскравий вогонь, запитав, що тут діється.
— Даю доказ,— мовив Вільгельм,— що серйозно вирішив покинути ремесло, до якого не був народжений,— і по тому слові кинув у вогонь другий пакет.
Вернер хотів його стримати, але вже було по всьому.
— Я не розумію, навіщо вдаватися до таких крайнощів,— сказав той,— навіщо палити роботу, хоч би й недосконалу?
— Вірш повинен бути або досконалий, або зовсім не існувати, бо кожний, хто не має кебети створити найкраще, повинен утримуватися від мистецтва і серйозно берегтися від найменшої спокуси до цього. Бо, звичайно, в кожного є неясне бажання наслідувати те, що він бачить. Але це бажання зовсім не свідчить, що в нього є і відповідні сили виконати своє прагнення. Подивись лишень на хлопчаків: кожен раз, як у місті побувають линвоходці, вони починають балансувати на всіх жердках та колодах, поки інша забава не звабить їх на іншу подібну гру. Хіба ти не помічав цього і в колі наших друзів? Скоро почують якого віртуоза, то завжди знайдуться такі, що як стій починають вчитися грати на такому само інструменті. Але як багато з них блудять на цьому шляху! І щасливий той, хто вчасно усвідомить невідповідність своїх прагнень зі своїми силами!
Вернер заперечував. Розмова пожвавішала, і Вільгельм не без хвилювання висунув проти приятеля ті ж самі докази, якими раніше мучив самого себе. Вернер твердив, що нерозумно цілком зрікатися мистецтва, до якого маєш певні нахили та здібності, тільки тому, що не почуваєшся на силі досягти вершини досконалості. Знайшлося б чимало вільного часу, який можна було б ним заповнити і неквапливо утворити багато такого, що справило б задоволення і нам, і іншим.
Наш друг, бувши зовсім іншої про це думки, негайно ж перебив його і з великим запалом промовив:
— Як же ти помиляєшся, мій друже, коли думаєш, що твір, який з першої уяви про нього сповняє всю твою душу, можна створити уривками, в короткі часи дозвілля. Ні, поет мусить цілком увійти в себе, жити в колі своїх улюблених речей. Він, обдарований від неба найкоштон-пішим внутрішнім дарунком, зберігаючи в грудях своїх скарб, що невпинно сам від себе зростає, він з цим скарбом, нетурбований ззовні, повинен жити в тихому блаженстві, якого багатій не створить собі усіма своїми статками. Подивись на людей, як вони прагнуть щастя і втіх! їхні бажання, їхні труди, їхні гроші тратяться марне, а на що? На те, що поет отримав від природи: щоб уживати світу, щоб відчувати самого себе в другому, щоб гармонійно співіснувати з багатьма речами, яких часто і об'єднати не можна.
Чи не те непокоїть людей, що вони своїх понять не можуть пов'язати з речами, що насолоди втікають їм з-під рук, що упрагнене приходить запізно, що все, чого ми досяглії, до чого прагнули, не робить на нас такого впливу, на який наша жадоба давала нам надію в майбутньому. Доля піднесла поета, наче бога, вище над усе це. Він бачить метушню пристрастей, бачить, як роди і царства рухаються без мети, як нерозв'язні загадки і непорозуміння, для улагодження яких бракує лише єдиного слівця, спричиняються до невимовно згубних заворушень. Він переживає печалі і радості кожної людської долі. Коли сві-говець марнує життя своє в журі від великої втрати або в розпусних веселощах йде назустріч своїй долі, легко зворушлива душа поетова, наче мандрівне сонце, йде від ночі до дня і лагідними переходами настроює свою арфу на радість і страждання. Зроджений в глибині його серця, виростає прекрасний квіт мудрості, і коли інші сплять наяву і лякаються своїх власних жахливих фантазій, то він переживає сон свого життя, як той, хто чуває у сні, і з того, що відбувається, найдивніше те, що воно разом для нього є і майбутнє і минуле. Так поет є разом учитель і провісник, друг богів і людей. І що ж! Ти хочеш, щоб віп принизився до жалюгідного ремесла. Він, створений, як птиця, щоб ширяти над світом, оселитися на високих вершинах, живитися бруньками і овочем, літаючи з гілки на гілку,— він повинен, як віл, перти плуга, як пес, нюшити слід чи, може, сидіти на цепу і гавканням стерегти хазяйський хутір?
Вернер, як і слід було чекати, здивовано слухав його.
— Е,— впав він у мову,— якби то люди могли стати птицями, що не сіють і не жнуть, а розкошують у безнастанних утіхах! Якби то вони могли з початком зими легко полетіти в далекий вирій, рятуючись від холоду і голоду!
— Так і жили поети в ті часи, коли більше цінувалась гідність у людині,— скрикнув Вільгельм,— і так повинні б завжди жити. Обдаровані подостатком внутрішнє, вони мало потребують від зовнішнього світу. Уміння висловлювати прекрасні почуття і чудові людські образи в солодких, до кожного випадку пристосованих словах і мелодіях з давніх-давен чарували світ і були для талантів найбагатшим спадком. їх слухали при дворах королів, і за столом вельможних панів, і біля дверей закоханих, і тоді сЛух і душа замикалися для всього іншого, так само, як ми від щастя мліємо і захоплено зупиняємось, почувши в кущах могутній, зворушливий спів соловейка! Двері світу гостинно відчинялися перед ними, і їхнє буцімто низьке походження ще більше їх підвищувало. До їхнього співу прислухався герой, а переможець світу прославляв поетів, бо почував, що без них його жахливе існування промайне без сліду, як вітровій. Закоханий тисячі разів бажав би так гармонійно відчути свої прагнення і свої втіхи, як це вміють змалювати натхненні поетові уста, навіть багач, власними очима дивлячись, не міг би побачити своїх посілостей, своїх ідолів у такій красі і пишноті, в якій може їх змалювати поет, котрий тонко відчуває блиск усіх цінностей і високим духом своїм їх освітлює. Та й хто ж, по-твоєму, коли на те пішло, створив самих богів, нас до них підніс і їх до нас позводив, як не поет?
— Мій друже,— відповів подумавши Вернер,— я вже часто жалкував, чому ти силоміць намагаєшся вигнати зі своєї душі те, що так палко почуваєш? Я не помилився б, сказавши, що ти краще б зробив, якби трохи поступився самому собі, а не мордував себе протиріччями такого жорстокого зречення і заради одної невинної втіхи не відмовлявся б уживати всіх інших.
— Смію признатися тобі, мій друже,— сказав на те Вільгельм,— хоч і боюсь, чи не буду смішним, коли скажу, що ті образи ще й досі переслідують мене, хоч як я намагаюсь утекти від них, і коли випробовую серце своє, то бачу, що всі передніші мої бажання міцно, ба навіть ще міцніше сидять у ньому, як раніш. Що ж мені, нещасному, тепер діяти в житті? Ах, коли б мені хто сказав наперед, що руки мого духу, які я простягнув у безмежність і сподівався конче обійняти велике, будуть скрушені, коли б мені хто це передвістив, то допровадив би мене до розпачу. Ось і тепер, коли наді мною стався суд, тепер, коли я втеряв її, ту, що замість божества повинна була вести мене до моїх прагнень, що ж мені залишається тепер, як не віддатися найгіркішому смутку? О мій брате,— вів далі він,— я не перечу, в моїх таємних задумах вона була гаком, на який закидають мотузяну драбину. З небезпечною надією гойдається сміливець у повітрі, та залізо ламається, і він лежить розбитий в ногах своїх прагнень. І для мене більше нема надії, нема відради. Я,— скрикнув він, схопившися з місця,— не залишу жодного папірця із цих жалюгідних писань! — І він знову схопив пару зошитів, пошматував їх і жбурнув у вогонь.
Вернер хотів його втримати, але надаремне.
— Не заважай мені,— скрикнув Вільгельм.— Навіщо мені ці нікчемні листки? Вони для мене більше ні щабель у житті, ні заохочення. Хіба залишити для того, щоб мучили мене до кінця днів моїх? Або щоб, може, коли-небудь стали посміховиськом світу, замість того, щоб викликати співчуття або жах? Горе мені і моїй долі! Тільки тепер я розумію скарги поетів, тих бідолах, що від злиднів помудрішали. Як довго вважав я себе незламним, невразливим і — ах! — тепер бачу, що моя глибока недавня рана вже не заросте, не може загоїтись. Я почуваю, що муситиму забрати її з собою в могилу. Ні! Страждання мої не припиняться й на днину, вони допровадять мене до згуби, а пам'ять про неї повинна залишитись у мене, зі мною жити і вмерти, пам'ять про негідницю... Ах, мій друже, якщо говорити від щирого серця, то, може, й не зовсім негідницю! її становище, її доля вже тисячі раз виправдали її передо мною. Я був занадто жорстокий, ти заворожив мене своїм холодом, своєю безсердечністю, заполонив мої розладнані почуття і перешкодив зробити для неї і для себе те, що я повинен був зробити для нас обох. Хто зна, в яке становище я поставив її, і тільки тепер туга впала мені на серце від того, в якому розпачі, в якому безпорадному стані я покинув її. Хіба не могло так бути, що вона не винна? Не могло? Скільки в світі повстає заколотів від непорозуміння! Скільки є обставин, що можуть виправдити і найбільшу хибу! Як часто я уявляю собі її: сидить вона в тихій самоті, спершись на лікті.