І саме тоді, як той з досадою, в поганому настрої вернувся зі своєї подорожі.
Вернер ще того ж вечора виклав йому все, що. знав, спочатку спокійно, а потім з наполегливою серйозністю доброзичливої дружби не минув жодної дрібнички, почастував свого друга найгіркішим трунком, яким спокійні люди з доброчинною злорадістю частують закоханих.
Але, як і слід було сподіватись, він мало чого досяг. Вільгельм відповів йому з внутрішнім хвилюванням, але з глибоким переконанням:
— Ти не знаєш цієї дівчини! Можливо, зовнішність говорить не на її користь, але я так певен в її вірності, в її цнотливості, як і в своєму коханні.
Вернер стояв на своїх обвинуваченнях і пропонував докази і свідків. Вільгельм відмовився від цього і покинув свого друга роздратований і болюче вражений, наче хворий, якому невправний лікар не вирвав болючого зуба, а лише розтроюдив його.
Сильне преогорчився Вільгельм, що прекрасний Маріа-нин образ притьмарився, ба навіть спотворився в його душі під впливом невеселих думок у дорозі та неприязних Вернерових речей. Щоб привернути йому повну чистоту і красу, він вдався до найпевнішого засобу, а саме: віючі відомим шляхом поспішився до неї. Маріана зустріла його з щирою радістю, бо, вертаючись, Вільгельм проїжджав мимо і вона цієї ночі чекала його. Можна догадатися, що скоро всі сумніви геть вилетіли з його серця. Так, її ніжність вернула всю його довіру, і він їй розповів, як важко завинила перед нею публіка, як важко завинив його Друг.
Вони вели жваву розмову про перші часи свого знайомства, бо спогади про це найприємніші для закоханих. Перші кроки, що ведуть в лабіринт кохання, такі приємні, перші надії такі звабливі, що їх вельми охоче викликають у пам'яті. Одне поперед одним намагаються закохані сказати, хто з них перше і щиріше покохав, і кожен бажає в цьому змаганні краще переможеним бути, аніж перемогти.
Вільгельм повторяв Маріані те, що вона вже не раз чула від нього, а саме: що його увага від п'єс дуже швидко перейшла тільки на неї, що її постать, її гра, її голос полонили його, як, нарешті, він почав ходити лише на ті п'єси, в яких вона грала, і як прослизав у театр і часто непомічений стояв біля самої неї. А тоді з захопленням почав розповідати про той щасливий вечір, коли йому трапилась нагода зробити їй послугу і зав'язати розмову.
Маріані також не хотілося сказати, що вона його не помічала; вона говорила, що давно вже зуздріла його на прогулянці, і на доказ цього описала одяг, в якому він був того дня, і запевняла, що він уже й тоді найбільше їй сподобався з-поміж інших і що їй також захотілося познайомитися з ним.
Як охоче Вільгельм вірив усьому! Як охоче давав себе переконати, що її непереможно потягнуло до нього, як-но він тільки наблизився до неї, що вона навмисне ставала між лаштунками, аби тільки ближче побачити його і познайомитися з ним, і як, нарешті, щоб перемогти його стриманість і сором'язливість, вона сама дала йому нагоду, мало не присилувала його принести їй склянку лимонаду.
Серед таких любих суперечок пройшли вони по всіх дрібницях свого недовгого роману, час линув дуже швидко, і Вільгельм, цілком заспокоївшись, залишив свою кохану з твердим наміром негайно здійснити свій задум.
Розділ шістнадцятий
Батько й мати приготували Вільгельмові все потрібне для від'їзду. Бракувало тільки деяких дрібниць, і це на кілька днів затримало його. Вільгельм використав цей час, щоб написати до Маріани листа, який дав йому можливість висловити все те, про що він досі уникав говорити. В листі він писав ось що:
"Під любим покровом ночі, що недавно ховав мене в твоїх обіймах, сиджу я, думаю і пишу до тебе, і все, що думаю, що роблю, то лише заради тебе. О МаріаноІ Я, найщасливіший із людей, відчуваю себе, наче жених, що стоїть на шлюбному килимові, повний передчуття нового світу, котрий розів'ється в ньому і через нього самого, і під час священної церемонії з жагою лине думкою за таємничу завісу, звідкіль йому вчувається звабливий шепіт кохання.
Я вже змирився з думкою, що за кілька днів тебе не бачитиму, але не журюся, бо сподіваюсь, що буду вічно з тобою і стану цілком твій! Чи варто говорити знову, чого я бажаю? А проте це потрібно, бо, здається, ти й досі не розумієш мене.
Як часто лагідним голосом вірності, що бажає все затримати, але не має зваги сказати, питав я у твого серця, чи не прагне воно вічного поєднання. Ти, напевне, розуміла мене, бо в твоєму серцеві мусило також зрости це бажання. Ти мене розуміла в кожному поцілункові, в пестливому спокої тих щасливих вечорів. Тоді я збагнув твою скромність, і як же велико зміцніло моє кохання! Там, де інша мудрувала б, як би гойністю сонячного проміння привести до скутку рішення, що стигло в душі коханого, викликати освідчення та закріпити обіцянку, ти саме тут і стримуєшся, замикаєш знову напіврозкриті груди свого коханого і намагаєшся показною байдужістю приховати свою згоду. Але я розумію тебе! Яким би я був нікчемою, коли б у цих знаках не вбачав чистого, безкорисливого кохання, що піклується тільки про друга! Довірся мені і будь спокійна! Ми належимо одне одному, і жоден з нас нічого не втратить, не втеряє, коли ми житимем одне для одного.
Візьми ж її, цю руку! Урочисто прийми ще й цей знак любові! Ми спізнали всі радощі кохання, але є ще й нове блаженство від думки про вічне пробування вкупі. Не питай як! Не турбуйся! Доля піклується про любов, і що вона скромніша, то певніше піклування.
Моє серце давно вже покинуло домівку моїх батьків, воно з тобою, як і дух мій при тобі на сцені. О моя кохана! Кому з людей щастило так, як мені, поєднати свої бажання? Сон не йде мені на очі, і як вічна ранкова зоря — сходить кохання твоє і щастя твоє передо мною.
Я ледве стримую себе, щоб не схопитись, не кинутись до тебе і вирвати твою згоду, а завтра вранці далі податись до своєї мети. Ні, я подолаю себе! Я не хочу робити необміркованого, безглуздого, нерозважно сміливого кроку. Мій план накреслено, і я хочу спокійно його виконати.
Я знайомий з директором Зерло, і шлях мій іде прямо до нього. З рік тому він часто як приклад ставив своїм артистам моє щире захоплення театром і мою радість від нього, і тому я сподіваюся, що він радо привітає мене. В вашу трупу я з багатьох причин вступити не можу, крім того, Зерло грає так далеко звідсіль, що я напочатку матиму змогу приховати свій крок. Я зразу отримаю пристойну платню, потім придивлюся до публіки, ознайомлюся з трупою і тоді візьму тебе до себе.
Маріано, ти бачиш, як я себе можу перемогти, щоб певніше тебе мати, бо довго тебе не бачити, знати, що ти в далеких світах від мене,— про це я не смію навіть і думати. Та коли я собі знову уявлю твою любов, що мене від усього оберігає, коли ти не знехтуєш мого прохання і до нашої розлуки подаси мені свою руку перед вівтарем, то я спокійно поїду. Це буде лише формальність для нас, але яка чудесна формальність! Благословенство неба поєднати з благословенством землі! По сусідству, на вільній землі це станеться легко і таємно.
Для початку грошей у мене досить. Ми їх розділимо, і для нас вистачить, а коли витратимо, бог нам далі допоможе.
Отже, кохана, мені зовсім не страшно. Що почалось так радісно, мусить щасливо і кінця дійти. Я ніколи не сумнівався, що можна вторувати собі шлях у житті, якщо взятись за це серйозно, а я відчуваю в собі досить снаги, щоб заробити гойний прожиток для двох, ба навіть і для кількох. Кажуть — світ невдячний, але я ще не спробував, чи воно так, якщо ти по-справжньому щось хочеш зробити.
Душа моя аж палає від думки, що я, нарешті, зможу ви-гтупити перед людьми і промовпти до їхніх сердець те, що вони давно прагнуть почути. Тисячократний острах проймає душу мою, коли я, так незмірно високо цінуючи театр, бачу нещасливців, які уявляють, що можуть промовляти до наших сердець величним, прекрасним словом. Можливо, тон, здобутий фістулою, звучить набагато краще і чистіше, але жах слухати, як ті грубі нездари партачать на сцені.
Театр часто мав суперечки з церквою; вони, здається мені, не повинні сваритися. Як би хотілося, щоб і в театрі, і в церкві бог і природа прославлялися тільки шляхетними людьми! Це не мрія, моя кохана! Як я в твоєму серці відчував любов, так почуваю блискучу думу в собі і кажу — ні, не буду казати, але хочу надіятись, що ми з тобою колись, як пара добрих духів, з'явимось людям, розкриємо їх серця, зворушимо їхні душі і дамо їм небесну радість! Це так певно, як і те, що па твоїх грудях я зазнав радощів, котрі вічно небесними назвати можна, бо в такі хвилини ми почували себе за межами свого єства, за межами самих себе.
Не можу закінчити. Я вже чимало написав, а проте не знаю, чи сказав усе, що тебе торкається. Бо рух колеса, що крутиться в моєму серцеві, жодними словами не висловити.
Це поки що тільки лист до тебе, моя кохана. Я перечитав його і бачу, треба було б почати знову, але, гадаю, в ньому є все, що ти маєш знатп і що підготувати, коли я незабаром, передчуваючи радість солодкого кохання, вернусь у твої обійми. Я почуваю себе, наче в'язень, який у тюрмі, пильно прислухаючись, розпилює свої ланцюги. Я кажу на добраніч батькові й матері, що вже безтурботно сплять. Прощавай, кохана! Прощавай! Мої очі склеплюються, бо вже пізня ніч".
Розділ сімнадцятий
День, здавалося, не матиме кінця, коли Вільгельм, гарненько склавши листа і сховавши його в кишеню, аж млів з туги по Маріані, і тому, ледве смерклося, він, проти своєї звички, вже вимкнувся з дому і крадькома попрямував до неї. Його план був ось який: сказати, що прийде вночі, і залишити на часинку свою кохану, прощаючись, втиснути їй листа, а вернувшись пізно вночі назад, отри? мати її відповідь, її згоду, а як ні, то силою своїх пестощів примусити до цього.
Він кинувся в її обійми і ледве міг заспокоїтися на її грудях. В запалі своїх почуттів він спочатку і не помітив, що Маріана не так щиро, як передше, відповідає на його пестощі; проте вона не могла довго приховувати свого стривоженого стану. Вона виправдувалась тим, що хвора, нездужає, скаржилась, що болить голова, і коли Вільгельм сказав, що прийде цієї ночі, вона не дала на це згоди. Не вбачаючи тут нічого злого, він і не наполягав далі, але відчував, що зараз не час віддавати листа, тому й залишив його в себе.