Натомість вони стали, в англійській спільній пам'яті, втіленням нездарливого командування та безглуздої пожертви. Бо вдалось ніяких перемог. Атаки тривали наступні чотири місяці. На той час Союзницькі армії просунулися вперед миль на десять, поле бою при Соммі було встелено тілами, як при Вердені, та розрито в безживний місяний краєвид, а Союзники втратили 600 000 чоловік. Щодо обсягу німецьких втрат тоді точилася запекла суперечка, але ймовірно були вони не менші союзницьких, а страждання військ під безперервним вогнем артилерії не менш жахливими. Оскільки ціль наступу від самого початку була неясна — сподівання Хейга на злам подій ніколи не поділяли його підлеглі командири — Союзники оголосили перемогу з точки зору виснаження. І справді, на кінець року вони, подібно до німецьких супротивників, не бачили іншого шляху виграти війну.
Брусиловський прорив
Парадоксально, але саме росіянам, яких тоді обидві сторони вже мало не списали з рахунку, наступ Союзників 1816 року завлячує одною з найуспішніших операцій у всій війні. У березні вони атакували на північній ділянці фронту в напрямку Вільно, але, незважаючи на перевагу, накопичену в людській силі та зброї, були відкинуті назад, втративши 100 000 чоловік. Однак вони дотримались обіцянки, даної своїм собхникам та в червні почали наступ на Галіційському фронті під командуванням генерала Алексея Брусилова. Вони прорвали австрійський фронт на ділянцв і 20 миль та взяли в полон півмільйона солдат супротивника. Успіх Брусилова можна почасти списати на низький бойовий дух австрійських військ та їхнє цілком безтямне Верховне командування, разом з вочевидь безмежною мужністю російськиї солдат. Але ще важливішими виявилися думка й підготовка, витрачені на операцію: детальне планування, тісна взаємодія піхоти й артилерії, безпосередня наявність резервів на закріплення досягнутого успіху та над усе — міри, прийняті на забеспечення несподіванки. Цк свідчило, що армії нарешті почали навпомацки вибиратися з тактичного тупика.
Для росіян ця перемога стала пірровою. Їхні армії зазнали втрат майже на мільйон чоловік і вже ніколи не оговталися. Їхній успії налякав сусідню Румунію, останню з балканських нейтральних держав, і вона пристала до Союзників. Румунська армія, однак, виявилася сміховинно безпорадною та швидко була розбита в австро–німецько–болгарському наступі під командуванням того самого ж Фалькенгайна, якому вдалося тут полагодити свою сильно пошарпану репутацію. Румунія впала разом з нафтовими й зерновими ресурсами, яких так війдчайдушно стало не вистачати Центральним державам. Втім і це ніяк не наближувало перемоги. Обидва боки тепер все настійливіше питалися: якщо перемоги нітрохи не видно, чом не вкласти мир?
6. Сполучені Штати вступають у війну
Тиск у тилу на початку 1917 року
Початкові супротивники у війні, Російська та Австрійська імперії, тепер уже були більш ніж готові до миру. Тиск у них удома ставав майже нестерпним. Всюди не вистачало продуктів, пального та промислової сировини — результат не стільки Союзної блокади, як невситимих потреб військової галузі. Галопуюча інфляція витисла споживчі товари на чорний ринок. На цьому добряче нагріли руки ділки з воєнної промисловості, а відвертість, з якою вони розкошували в новонадбаних грошах, посилювала суспільну напругу. Селяни все ще могли накопичувати вирощене й зібране та вдаватися до простого обміну товарами, тож найгірше страждали робітники та нижчі верстви середнього класу в містах, яким доводилося годинами вистоювати в чергах, і часто на сильному морозі, щою дістати товари першої необхідності, якими би низькоякісними ті не були. Страйки та хлібні бунти палахкотіли по всій Центральній та Східній Європі. Труднощі вдома разом з втратами, понесеними на фронті, лишали небагато місця для патріотичного піднесення та відданості правлячій династій — а ці живили й підтримували і російський царизм і режим Габсбургів на протязі двох попередніх років. На кінець 1916 р. стало ясно, що дві імперії змагаються в перегонах, хто розвалиться першою. Смерть 86–літнього імператора Франці–Йосифа у листопаді широко сприймалася передознакою кінця самої Імперії. Наступник його, молодий імператор Карл, одразу ж "з чорного ходу" встановив зв'язки з Францією, щоб обговорити умови вкладення миру. Німецький вплив усе ще був досить сильним, аюи підтримувати військові зусилля Австрії та тлумити її пошуки миру; але західні союзники царя Миколи II нічим не могли тому задопомогти, коли троьома місяцями пізніше хлібні бунти в Петрограді вийшли з–під контролю та повалили його владу.
Тоті західні союзники ще не були готові до миру. З одного боку, тямущі та здебільшого некорумповані бюрократії могли впоратися з економікою досить уміло, щоб уникнути серйозних труднощів для цивільного населення. З іншого — влада над морями робила їм приступними харчі та сировину Західної півкулі. Виплати за отримане обіцяли велетенські проблеми в майбутньому, але на той час кредит був рясно наявний. Втома од війни, звісно, зростала і у Франції, і в Англії. В обох країнах соціалісти, чиї довоєнні зв'язки та інтереси тимчасово було притлумлено патріотичним піднесенням, починали виступати за компромісовий мир, але вони все ще стояли дрібною меншістю, а політичне невдоволення було спрямоване радше на те, що війну ведуть абияк, ніж на те, що вона взагалі триває. У Франції вину за жертви Вердену покладали на прорахунки Жофре, якого замінили Робером Нівелем, більш політично сприйнятним генералом. У Британії положення Хейга лишалося непохитним, не зважаючи на втрати, понесені при Соммі, але загальне невдоволення знайшло вихід, спрямувавшись на дещо млосний уряд Герберта Асквіта. У грудні Псквіта ра посту прем'єр–міністра замінив Девід Ллойд Джордж — "людина з народу". Правдиво, саме завдяки йому було створено громадську інфраструктуру на підтримку воєнних зусиль, мав він і харизму питомого бойового вождя. Загальний настрій і в Англії, і у Франції на кінець 1916 р. схилявся не стільки до замирення — аж ніяк, поки німці лишаються в Бельгії та північно–східній Франції — скільки до вправнішого ведення війни.
Так само почувалася й німецька воєнна верхівка. Тоді як у Франції з Англією воєнні невдачі потвердили цивільний характер керівництва, в Германії військові перемоги, особливо на Східному фронті, настільки посилили репутацію Ганденбурга з Людендорфом, що, коли ті усунули Фалькенгайна від командування армією в серпні 1916 р., вони правдиво перебрали на себе контроль над країною. Але ж, хай Фалькенгайн і втратив пост, ідеї його тріумфально перемогли. Досвіл Вердену та Сомми запевнив його наступників, що природа війни змінилася докорінно. Це вже не був конфлікт, вирішуваний на полі бою на користь вищої військової виучки та моралі, але змагання на витривалість між індустріальними суспільствами, де контроль над збройними силами зливався в одне з контролем над виробництвом та розміщенням наявних ресурсів. Цивільне населення було такою ж само невід'ємною складовою часткою ведення війни, і тому логічно мали підлягати військовому контролю. Головне командування отож створило Верховне міністерство у справах війни (Oberstekriegsamt) на керування галузями й робочою силою, та прийняло Закон про допоміжну службу (Helfdienstgesetz), за яким все наявне населення підлягало можливому призову в армію. Військовики насправді створили тіньову бюрократію, що співіснувала з цивільною та змагалася з тою за керування країною. Солдати стали чиновниками. Стали вони й політиками. Людендорфові штабісти розкрутили кампанію за всеосяжні цілі війни, вперше висунуті в серпневій програмі 1914р — довічне панування над Бельгією та північною Францією, разом з поширеними анексіями територій Польщі та введенням Ober Ost.
Всім цим вони посилили струми, що тепер починали розривати німецьке суспільство. Соціал–демократи, чию виборчу силу головне складали міські робочі класи, були найсильнішою партією в Рейхстагу, в якого все ще лишалася влада голосування за военні кредити чи проти них. У 1914 р. їх переконали підтримати те, що було змальоване як війна на захист проти російської агресії. Тепер же росіянам було завдано відвертої поразки. Пролетарську солідарність розбурила розумна армійська політика співпраці з профспілками та щедрі підвищення платні в галузях, що стосувалися війни, але піднімала голову агітація за мир "без анексій і контрибуцій", знаходячи дедалі більшу підтримку в містах, де й без того нестача продуктів вже призводила до хлібних бунтів. Вкрай поганий врожай картоплі восени 1916 р. змусив городську бідноту всю зиму виживати на ріпі з бруквою. Жахливі втрати при Вердені та на Соммі — півтора мільйони загиблих чи поранених — струсонули німецьку мораль, цивільну, як і військову. Як би успішно не вдавалося Верховному командуванню витискати соки з німецької економіки, ставало дедалі сумнівнішим, чи німецький народ підтримуватиме війну ще рік.
Небмежена підводна війна
Саме на цьому тлі німецький уряд прийняв фатальне рішення вдарити в самий корінь ворожої промислової сили та вдатися до нестримних воєнних дій субмаринами. Урядовці розуміли на який ризик ідуть, що це, ймовірно, затягне Сполучені Штати у війну, але розраховували, що до пори, коли американське втручання стане впливовим, війну вже буде виграно. Для Германії це був, за словами одного з німецьких політиків, останній козир;"якщо він не поб'є, нам — кінець на віки". Він не так вже й помилявся.
У 1914 р. мало хто з флотоводців розумів, на що може бути здатен підводний човен. Дальність ходу перших з бензинових моделей робили їх придатними тільки для берегової оборони, та навіть коли напередодні війни їх обладнали дизельними двигунами, вони по правді лишалися суденцями, прилаштованими пірнати під воду — вкрай вразливі на поверхні та з дуже обмеженим ресурсом занурення. Їхній бойовий потенціал було продемонстровано в перши ж тижні війни, коли, як ми бачили, німецька субмарина потопила три необачні британські крейсери в Ла–Манші. Воєнні кораблі — законна мішень. Але беззбройні торговці — аж ніяк. За добрих три століття баталій морські держави Європи розробили деталізовані правила поводження з торгівельними судами у відкритому морі під час воєнних дій.