Твій стан, о amice (о, друже — лат.— Прим. перекл.), має всі ознаки того виду сп'яніння, який називають закоханістю. Але говори сам, будь ласка.
Несміливо Ґольдмунд поклав свою руку на плечі друга.
— Ну, та ти вже сказав. Але цього разу ти сказав не так, як треба, Нарцисе, неправильно. Це зовсім інакше. Я був у полі й заснув на спеці, і коли я прокинувся, моя голова лежала на колінах якоїсь вродливої жінки, і я відразу відчув, що це прийшла моя мати, щоб взяти мене до себе. Не те, щоб я вважав цю жінку за свою матір, у неї темні карі очі і чорне волосся, а моя мати була білявою, як і я, вона була зовсім іншою. І все ж таки це була вона, це був її поклик, це була вістка від неї. Ніби зі снів мого власного серця ось прийшла раптом прекрасна незнайома жінка, вона тримала мою голову в себе на колінах і усміхалася до мене, ніби квітка, і була така мила зі мною, і вже при першому поцілункові я відчув, як у мене всередині все розтануло, і я відчув млосний біль. Уся туга, яку я коли-небудь відчував, усі сни, усі солодкі страхи, усі таємниці, приспалі у мене всередині, прокинулися, усе змінилося, стало зачарованим, все набуло якогось змісту. Вона навчила мене, що таке жінка і якою таємницею вона володіє. За півгодини вона зробила мене старшим на багато років. Тепер я знаю багато. І я раптом ще ось що збагнув: мені не залишатися більше в цьому домі, ані одного дня. Я відходжу, тільки настане ніч.
Нарцис слухав і кивав.
— Несподівано воно сталося,— сказав він,— але це щось, чого я очікував. Я багато думатиму про тебе. Мені тебе бракуватиме, amice. Чи можу я щось зробити для тебе?
— Якщо зможеш, то скажи слівце нашому настоятелеві, аби він мене не прокляв повністю. Крім тебе, він єдиний у цьому домі, думки кого мені не байдужі. Він і ти.
— Знаю... Є у тебе ще якісь прохання?
— Так, одне прохання. Коли пізніше ти думатимеш про мене, то помолися за мене! І я дякую тобі.
— За що, Ґольдмунде?
— За твою дружбу, за твоє терпіння, за все. І за те, що ти мене й нині слухаєш, хоч тобі це й важко. І за те, що не намагався мене затримати.
— Чому мені б могло захотітись затримати тебе? Ти знаєш, як я про це думаю. Але куди ти, власне, підеш, Ґольдмунде? У тебе є якась мета? Ти йдеш до тієї жінки?
— Я іду з нею, так. Якоїсь мети я не маю. Вона не з цих країв, здається, безпритульна, можливо, вона циганка.
— Ну так. Але скажи мені, мій любий, ти знаєш, що твій шлях із нею буде, мабуть, дуже коротким? Я гадаю, ти не повинен занадто покладатися на неї. Можливо, вона має родину, чоловіка, хто знає, як тебе там приймуть.
Ґольдмунд притупився до товариша.
— Я це знаю,— сказав він,— хоч я дотепер про це ще не думав. Я вже тобі сказав: якоїсь мети в мене немає. І та жінка, що була така люба зі мною, це не моя мета. Я йду до неї, але не заради неї. Я йду, бо мушу, бо мене кличуть.
Він замовк і зітхнув, і вони сиділи, притулившись одне до одного, засмучені й проте й трохи щасливі у відчутті своєї непорушної дружби. Згодом Ґольдмунд продовжив: "Ти не повинен думати, що я зовсім сліпий і наївний. Ні. Я йду охоче, бо відчуваю, що так має бути, і тому що сьогодні зі мною трапилося щось настільки дивовижне. Але я не думаю, що мені зустрінуться самі лише щастя й задоволення. Я гадаю, що дорога буде важкою. Але вона, я сподіваюся, буде й гарною. Це так гарно, належати якійсь жінці, віддатися їй! Не смійся з мене, якщо безглуздо звучить те, що я кажу. Але поглянь: любити жінку, їй віддатися, її повністю увібрати в себе й відчувати, що й вона повністю увібрала тебе, це не те, що ти називаєш "закоханістю" і трохи висміюєш. Тут нема що висміювати. Для мене це дорога до життя і дорога до смислу життя. Ах, Нарцисе, я повинен тебе покинути! Я люблю тебе, Нарцисе, дякую, що ти пожертвував для мене трохи свого сну. Мені важко піти від тебе. Ти не забудеш мене?"
— Не гніти серця ні мені, ні собі! Я ніколи тебе не забуду. Ти повернешся, я прошу тебе про це, я чекаю на це. Якщо тобі колись буде погано, приходь до мене, або поклич мене. Прощавай, Ґольдмунде, хай береже тебе Бог!
Він підвівся. Ґольдмунд обняв його. Знаючи, як соромиться його товариш всіляких пестощів, він не поцілував його, а лише погладив його руки.
Настала ніч, Нарцис зачинив за собою келію і пішов у церкву, його сандалі стукали по кам'яних плитах. Люблячі очі Ґольдмунда стежили за сухорлявою постаттю, аж поки на кінці коридору вона не зникла, як тінь, яку заковтнули в темряву церковної брами, яку поглинули виклики вправ, обов'язків, чеснот. О, яке ж дивовижне, яке безконечно загадкове все-таки було все! Яке загадкове і страшне було й оце: зі своїм переповненим серцем, зі своїм розквітлим любовним сп'янінням прийти до друга саме в ту годину, коли той, медитуючи, спустошений постами й безсонням, свою молодість, своє серце, свої думки прикував до хреста, пожертвував ними і піддався найсуворішій школі послуху, щоб служити духові і щоб стати minister verbi divini (служителем Божого слова, лат.— Прим. перекл.) Ось він лежав, смертельно втомлений і спустошений, з блідим обличчям і кістлявими руками, як мрець, і проте відразу, приязно, з ясним розумом зустрів друга і до нього, закоханого, який ще й дотепер носив запах жінки, прислухався, пожертвував короткою перервою між двома спокутами! Дивно воно було, і дивовижно прекрасно, що була й така любов, самовід дана, вся одухотворена. Якою ж відмінною була вона від тієї любові сьогодні на залитому сонцем полі, від тієї сп'янілої й безоглядної гри почуттів! І все-таки обидві вони були любов'ю. Ах, і от тепер Нарцис пропав для нього, після того, як він йому в цю останню годину ще раз так чітко показав, якими зовсім різними й неподібними вони були. Нарцис стояв тепер перед вівтарем на змучених колінах, приготований і просвітлений до ночі, повної молитов та роздумів, коли йому дозволено було не більше двох годин на відпочинок і сон, тоді як він, Ґольдмунд, утікав геть, щоб десь там знайти під деревами свою Лізу і знову грати із нею в оті солодкі тваринні ігри! Нарцис міг би сказати про це щось варте уваги. От тільки що він, Ґольдмунд, не був Нарцис. Для нього не було важливо до кінця збагнути ці прекрасні й моторошні загадки, безладдя й плутанину і говорити про них щось важливе. Для нього було важливо лише йти й далі своїми непевними, нерозважливими Ґольдмундовими шляхами. Для нього було важливо лише віддати себе і любити, любити зануреного у молитву в нічній церкві друга не менше, ніж вродливу теплу жінку, яка чекала на нього.
Коли він із серцем, переповненим сотнею суперечливих почуттів, прокрадався попід липами на подвір'ї й шукав вихід через млин, то тим не менше усміхнувся, раптом пригадавши собі той вечір, коли одного разу із Конрадом тією самою таємною дорогою покинув монастир, щоби піти "в село". Яким збудженим і яким потайки несміливим був він тоді, коли подався у маленьку заборонену вилазку, а от сьогодні він відходив назавжди, ішов на шляхи набагато суворіше заборонені, набагато небезпечніші — і притому зовсім не боявся, не думав ані про сторожа, ні про настоятеля й учителів.
Цього разу біля струмка не було дощок, треба було переходити на інший бік без допомоги мосту. Він скинув одяг і кинув його на інший берег, а потім пішов голим через глибокий сильний потік, аж по груди занурившись у холодну воду. Коли він на тому березі знову вбирався, його думки повернулися до Нарциса. З неймовірною чіткістю, від якої його охопило почуття ганьби, він тепер побачив, що робить лише те, що Нарцис давно знав і до чого він його вів. Він знову надзвичайно чітко побачив того розумного, трохи насмішкуватого Нарциса, який від нього, Ґольдмунда, вислухав стільки дурниць, який колись у важливу мить відкрив йому очі. Деякі слова, сказані тоді йому Нарцисом, він виразно знову чув: "Ти спиш на грудях матері, я чуваю в пустелі. Твої сни — про дівчат, а мої — про хлопців".
На якусь мить його серце стиснулося й похололо, жахливо самотнім стояв він отак серед ночі. За ним лежав монастир, хоча лише й несправжня домівка, та все ж таки кохана й віддавна близька і звична.
Проте водночас він відчував й інше — що Нарцис уже більше не був його всезнаючим провідником, який застерігав і будив його. Сьогодні, відчував Ґольдмунд, він вступив у країну, де відшукував дороги сам, по якій ніякий Нарцис не міг уже більше його вести. Він був радий, що усвідомлював це, його одночасно і гнітило, і соромило дивитися назад, на часи своєї залежності. Тепер він прозрів і вже більше не був ані дитиною, ані учнем. Добре було це знати. І все ж таки — як важко було прощатися! Знати, що там на іншому березі він стоїть на колінах, не мати змоги нічого дати йому, ані допомогти, бути для нього нічим! І от на довгий час, можливо, назавжди, з ним розлучитися, нічого про нього не знати, більше не чути його голосу, не бачити більше його благородні очі!
Він зірвався і пішов кам'яною стежкою. Коли він був на віддалі сотні кроків від монастирських стін, то зупинився, набрав повітря і, як умів, закричав совою. Десь здалека, знизу по течії йому у відповідь відгукнувся подібний совиний крик.
"Ми кричимо один до одного, як звірі",— подумав він і пригадав собі годину кохання в післяобідню пору; тільки тепер до його свідомості дійшло, що вони з Лізою лише аж під сам кінець, аж по закінченні любощів обмінялися словами, та й слів тих було небагато, слів зовсім несуттєвих! Які ж довгі розмови вів він із Нарцисом! Але тепер, як виглядало, він увійшов у світ, де не розмовляли, де один одного підманювали совиними криками, де слова не мали ніякого значення. Він із цим погодився, сьогодні йому вже не потрібно було жодних слів та думок, йому потрібна була лише Ліза, лише оте нестямне почуття безсловесного, сліпого, німого, суцільного розчинення у ній серед зітхань і стогонів.
Ліза вже була тут, вона вийшла назустріч йому з лісу. Ґольдмунд простягнув руки, щоб відчути її. Ніжними руками він обхопив її голову, волосся, шию і спину, її струнке тіло і міцні стегна. Обнявши її однією рукою, він ішов з нею далі, не питаючи — "Куди?" Вона впевнено увійшла в нічний ліс, йому було непросто встигати за нею, здавалося, що вона, немов лисиця або куниця, бачить очима, призвичаєними до нічної темряви, вона йшла, не зачіпаючись ні за що, не спотикаючись.