Якусь годинку він прогулювався верхи, насолоджувався і повітрям, і пахощами полів, а передусім самою їздою верхи, потім пригадав про завдання й знайшов одне з місць, описаних отцем. Прив'язавши під розлогим кленом коня, він поговорив з ним, дав йому погризти хліба і подався на пошуки рослини. Тут лежало кілька необроблених клаптів поля, пишно вкритих розмаїтими бур'янами, невеличкі мізерні маки з останніми блідими квітами і з багатьма вже дозрілими коробочками стояли тут поміж висохлими вусиками гороб'ячого горошку, світло-блакитним квітучим цикорієм та вицвілим гірчаком, на межі між двома полями у кількох купах нагромадженого польового каміння жили ящірки, тут же стирчали вже й перші, вкриті жовтим цвітом стебла звіробою, і Ґольдмунд почав їх збирати. Коли він уже зібрав добрий жмут, то сів на каміння відпочити. Було жарко, і він пожадливо дивився на густу тінь далекого узлісся, проте аж так далеко відходити від рослин і від свого коня не хотів, звідси він усе ще міг його бачити. Він і далі сидів на теплій ріні, зовсім не рухаючись, аби побачити, як вилазять ящірки, що були повтікали, нюхав звіробій і розглядав його маленькі листки на сонці, щоб побачити у них сотні малюсіньких проколів голочок.
Дивовижно, думав він, на кожному з листочків ніби викололи це маленьке зоряне небо, витончене, як вишивка. Адже все було дивовижним і незбагненним. Ящірки, рослини, навіть каміння, а також зорі, взагалі все. Отець Ансельм, такий прихильний до нього, сам уже не міг збирати звіробій, його боліли ноги, у деякі дні він зовсім не міг рухатися, і його знання ліків не могло цього вилікувати. Можливо, незабаром він одного дня помре і лікарські рослини в кімнаті й далі духмяно пахнутимуть, але старого отця юсе більше там не буде. Та, можливо, він житиме ще довго, може, десять або й двадцять років, і матиме й далі те саме сиве рідке волосся і ті самі смішні зморшки довкола очей; а от сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ах, усе було таке незрозуміле і, власне кажучи, сумне, хоча було водночас і прекрасне. Людина нічого не знала. Отак жила вона собі, сновигала по землі чи гасала верхи по лісах, і деякі речі дивилися на неї так вимогливо і так багатообіцяюче, і з такою силою розбурхуючи пристрасті й тугу: вечірня зірка, блакитна квітка-дзвіночок, вкрите зеленим очеретом озеро, око людини чи корови; а деколи було так, ніби ось-ось мусило б статися щось нечуване, або довгоочікуване, з усього мусила б упасти завіса, та потім усе минало, і нічого не ставалося, і потаємні чари залишалися нерозгаданими, і зрештою людина старіла й була такою смішною, як отець Ансельм, або такою мудрою, як абат Даніель, та все ще, мабуть, так і не знала зовсім нічого, чекаючи й далі прислухаючись.
Він підняв порожню черепашку равлика, вона була зовсім тепла від сонячного проміння і легко деренчала між камінням. Заглиблений у себе, він розглядав завитки цього будиночка, таку собі з надрізами спіраль, кумедне звуження верхівки й порожній отвір, у якому мерехтіло щось перламутрове. Він заплющив очі, щоб на доторк відчути пальцями форми, це в нього віддавна була така звичка й розвага. Обертаючи равлика між вільними пальцями, він легенько гладив його, без натиску, милувався його формами, ощасливлений дивом його утворення, чарами чогось тілесного. Це, думав він замріяно, був один із недоліків школи та вченості; це, здавалося, було однією з тенденцій вченості — усе бачити і зображати так, ніби воно було пласке й мало лише два виміри. Чомусь йому здавалося, що власне в цьому полягав недолік і малозначущість усього, що стосувалося розумування, проте він не зміг затриматися на цій думці, тому що равлик вислизнув йому з пальців, він почував себе втомленим і сонним. Схиливши голову на свої трави, що, в'янучи, пахли все дужче й дужче, він на сонечку заснув. По його черевиках бігали ящірки, рослини в'янули на його колінах, під кленом на нього чекав і вже нетерпеливився Блес.
Здалека хтось наближався, з лісу підійшла молода жінка із засмаглим обличчям, у вицвілій блакитній спідниці, червоній хустині, зав'язаній на чорному волоссі. Жінка підійшла ближче, в руках у неї був вузлик, у вустах вона тримала маленьку яскраво-червону польову гвоздику. Вона побачила, як він сидів там, довго на віддалі розглядаючи його з цікавістю й недовірою, побачила, що він спав, обережно ступаючи своїми засмаглими голими ногами, підійшла ближче, зупинилася просто перед ним і стала на нього дивитися. Її недовір'я зникло, вродливий сплячий юнак зовсім не був небезпечним, він їй навіть дуже подобався — що привело його на ці перелоги? Він збирав квіти усміхаючись, вона побачила, що вони вже зав'яли.
Ґольдмунд розплющив очі, повертаючись із пралісу снів. Голова його лежала на чомусь м'якому, на колінах якоїсь жінки, у його заспані зачудовані очі зблизька дивилися чужі очі, карі, повні тепла. Він не злякався, небезпеки не було, карі зорі світилися згори приязно й тепло. Ось жінка усміхнулася у відповідь на його здивований погляд, усмішка її була дуже привітною, він і сам почав поволі усміхатися. До його усміхнених вуст наблизилися її вуста, вони привітали одне одного ніжним поцілунком, під час якого Ґольдмунд відразу пригадав той вечір у селі й дівчиська з косами. Та поцілунок ще не закінчився. Вуста жінки затрималися на його вустах, продовжували гратися, вони дражнилися й принаджували і зрештою обхопили його вуста сильно і хтиво, розворушили його кров і розбурхали її до глибини, і під час довгої німої гри засмагла жінка віддалася хлопцеві, м'яко повчаючи його, дозволяла йому шукати й знаходити, дала йому спалахнути і потім те полум'я згасити. Чудова блаженність кохання розкинула над ним своє шатро, розгорілася золотом-жаром, добігла кінця і погасла. Він лежав із заплющеними очима, обличчя його лежало на жіночих грудях. Не було промовлено жодного слова. Жінка лежала нерухомо, легко гладила його волосся і повільно дала йому прийти до тями. Зрештою він розплющив очі.
— Ти,— сказав він.— Ти! Хто ти така?
— Я — Ліза,— сказала вона.
— Ліза,— повторив він, куштуючи це ім'я.— Лізо, ти така мила.
Вона наблизила свої вуста до його вуха і прошепотіла: "Слухай, це було вперше? Ти до мене ще жодної не кохав?"
Він похитав головою. Та раптом він підвівся й подивився довкола себе, понад полями, на небо.
— О,— вигукнув він,— сонце вже зовсім низько. Я мушу вертатися.
— І куди ж це?
— В монастир, до отця Ансельма.
— В Маріябронн? То ти звідти? А ти не хочеш ще побути зі мною?
— Я б дуже хотів.
— Ну то лишайся.
— Ні-ні, так не можна. І мені ще треба трохи назбирати трав.
— То ти в монастирі?
— Так, я учень. Але я ще недовго там залишатимуся. Можу я до тебе прийти знову, Лізо? Де ти живеш, де твій дім?
— Ніде я не живу, скарбе мій. Ти не хотів би сказати мені своє ім'я?
Ах так, то ти звешся Ґольдмунд? Поцілуй мене ще раз, Ґольдмундику, і можеш собі йти.
— Ти ніде не живеш? А де ж ти спиш?
— Якщо хочеш, з тобою в лісі або на сіні. Ти прийдеш сьогодні вночі?
— О, так. Як тебе знайти?
— Ти вмієш пугикати совою?
— Я ніколи не пробував.
— А ти спробуй.
Він спробував. Вона задоволено засміялася.
— Ну то приходь сьогодні вночі і запугикай, я буду десь тут поблизу. Я тобі подобаюся, Ґольдмундику, мій хлопчику?
— Ах, ти мені дуже подобаєшся, Лізо. Я прийду. Хай береже тебе Бог, мені треба йти.
Женучи коня чвалом, Ґольдмунд повернувся в сутінках до монастиря і зрадів, що отець Ансельм був дуже заклопотаний. Купаючись босоніж у потоці, якийсь брат загнав собі в ногу скалку.
Тепер слід було відшукати Нарциса. Він запитав одного з братів-чергових, які роздавали їжу у трапезній. Ні, сказали вони, Нарцис не приходив на вечерю. Сьогодні він постить і зараз, найімовірніше, спить, бо вночі мав чування. Ґольдмунд вибіг. Місцем, де спав його друг під час довгих духовних вправ, була одна із келій для покути у внутрішньому монастирі. Він біг туди, не роздумуючи ні про що. Під дверима він прислухався, нічого не було чути. Він тихо увійшов. Те, що це було суворо заборонено, не мало зараз ніякого значення.
Нарцис лежав на вузькому дощаному помості; у сутінках він був подібний до мерця: блідий, із гострими рисами обличчя, він лежав на спині з руками, схрещеними на грудях. Проте очі його були розплющені, і він не спав. Він мовчки глянув на Ґольдмунда, без докору, але не рухаючись, було видно: його настільки поглинула заглибленість у себе, що він перебував у іншому часі, в іншому світі, що йому було важко впізнати товариша і зрозуміти його слова.
— Нарцисе! Пробач, пробач, любий, що я турбую тебе, це зовсім не через якісь пустощі. Я знаю, тобі, власне кажучи, зараз не можна зі мною розмовляти, але зроби це, я тебе дуже про це прошу.
Нарцис отямився, якусь мить він різко мружився, ніби робив над собою зусилля, щоб прокинутися.
— Це дуже потрібно? — запитав він кволим голосом.
— Так, це дуже потрібно. Я прийшов, щоб з тобою попрощатися.
— Тоді це дуже потрібно. Ти б не прийшов просто так. Заходь, сідай біля мене. У нас чверть години, потім починаються перші чування.
Він підвівся і сидів, дуже худий, на голому дощаному ліжку. Ґольдмунд сів біля нього.
— Тільки пробач! — сказав він винувато. Келія, голий поміст, невиспане і втомлене обличчя Нарциса, його напіввідсутній погляд, усе це ясно показувало йому, як сильно він тут заважає.
— Немає за що вибачатися. Не звертай на мене уваги, мені нічого не бракує. То кажеш, ти хочеш попрощатися? Отже, ти йдеш геть?
— Я йду ще сьогодні. Ах, не можу я це тобі розказати! Якось усе вирішилось так раптово.
— Це прибув твій батько чи якесь повідомлення від нього?
— Ні, нічого такого. Саме життя прийшло до мене. Я іду геть, без батька, без дозволу. Я ганьблю тебе, слухай, я втікаю.
Нарцис подивився на свої довгі білі пальці, вони виглядали з рукавів ряси, тонкі, мов у привида. На його строгому, вкрай втомленому обличчі усмішки не було, але вона вчувалася в його голосі, коли він сказав:
— У нас дуже мало часу, любий. Скажи лише найнеобхідніше, скажи чітко й коротко. Чи це я повинен тобі сказати, що з тобою сталося?
— Скажи ти,— попросив Ґольдмунд.
— Ти закохався, хлопчику, ти пізнав жінку.
— Як ти знову можеш все знати!
— Ти сам полегшуєш моє завдання.