Але в усьому іншому, мій любий, це ти мене переважаєш — чи радше, так буде, як тільки ти віднайдеш себе".
Ґольдмунд зачудовано слухав, та при словах "ти забув своє дитинство" він здригнувся, ніби вражений стрілою. Проте Нарцис цього не помітив, він за звичкою під час розмови надовго заплющував очі або дивився прямо перед собою, наче так йому було легше підшукувати слова. Він не помітив, як Ґольдмундове обличчя пересмикнулось і зблідло.
— Я переважаю тебе! — затинаючись, промовив Ґольдмунд, щоб тільки щось сказати, він ніби заціпенів.
— Звісно,— продовжував говорити Нарцис,— натури подібні до тебе, оті із сильними та ніжними почуттями, люди натхненні, мрійники, поети, закохані, вони майже завжди переважають нас, людей учених. Ваше походження — від матері. Ви живете сповна, вам дано силу любові і вміння переживати. Ми, люди духу, хоча часто й здається, що вказуємо вам дорогу та керуємо вами, на повну не живемо, ми живемо ніби на висушеній землі. Вам належить повнота життя, саме вам — сік плодів, вам — сад любові, чудова країна мистецтва. Ваша домівка — це земля, а наша — ідея. Небезпека для вас — це потонути у чуттєвому світі, а для нас — задихнутися у безповітряному просторі. Ти — митець, а я мислитель. Ти спиш на ірудях матері, а я чуваю в пустелі. Мені світить сонце, тобі — місяць і зорі, твої сни — про дівчат, а мої — про хлопців..."
Із широко розкритими очима Ґольдмунд слухав, як Нарцис говорив у якомусь сп'янінні власними словами. Деякі з його слів вразили Ґольдмунда, наче ніж, від останніх слів він зблід і заплющив очі, і коли Нарцис це помітив і збентежено запитав, що трапилось, то Ґольдмунд, весь аж білий, відповів згаслим голосом: "Мені вже одного разу трапилося, що я перед тобою розклеївся і мусив заплакати — ти собі пригадуєш. Це не може повторитися, я б собі цього ніколи не пробачив — і тобі теж! А зараз негайно йди геть і залиш мене, ти сказав жахливі слова".
Нарцис страшенно розгубився. Слова захопили його, у нього було відчуття, що він говорив краще, ніж зазвичай. І ось він зі збентеженням побачив, що одне з його слів глибоко вразило друга, що якимось чином він зачепив його за живе. Йому було в цей момент важко залишити його самого, якусь мить він вагався, складки на Ґольдмундовому чолі попередили його, що треба піти. Спантеличений Нарцис побіг геть, щоб дати другові побути на такій потрібній тому самоті.
Цього разу перенапруження у Ґольдмундовій душі у сльози не вилилося. Важко дихаючи, із блідим, як смерть, обличчям, з опущеними руками стояв він із почуттям глибокої та невиліковної рани, так, ніби друг раптом завдав йому ножем удару в самісінькі груди, серце його стислося, як перед смертю. Знову це був той самий жалюгідний стан, що й колись, тільки значно сильніший, знову щось душило ізсередини, таке відчуття, ніби він повинен був дивитися у вічі чомусь жахливому, чомусь зовсім нестерпному. Та цього разу ніяке полегшення від сліз не допомогло б витримати такий стан. Пресвята Мати, що ж це таке було? Щось трапилося? Його вбили? Він убив? Що такого жахливого було сказано?
Насилу переводячи подих, він, немов отруєний, аж до надриву був переповнений таким почуттям, ніби йому треба було визволитися від чогось смертоносного, що глибоко сиділо у нього всередині. Рухаючись, як плавець, він кинувся з кімнати, нічого не усвідомлюючи, він утікав у найтихші, найбезлюдніші кутки монастиря, переходами, сходами, й назовні, на чисте повітря. Він потрапив у найпотаємніший притулок монастиря, на кружґанок, де над кількома зеленими грядками розкинулося чисте сонячне небо й у холодне повітря з кам'яного льоху несміливо вплітався солодкими нитками запах троянд.
Не здаючи собі справи, Нарцис цієї хвилі вчинив те, до чого вже давно прагнув: він назвав по імені злого духа, який вселився у його друга, він того духа викликав. Якесь із його слів зачепило таємницю у Ґольдмундовому серці, і вона почала чинити опір, відгукнувшись шаленим болем. Нарцис довго блукав монастирем, шукаючи друга, та ніде його не знайшов.
Ґольдмунд стояв під одним із важких круглих кам'яних склепінь, що вели із переходів до садка перед кружґанком, із кожної колони склепіння втупилися у нього три звірячі голови, кам'яні голови чи то собак, чи то вовків. Всередині у нього жахливо роз'ятрювалась рана, і не було якогось виходу на світло, якоїсь дороги до здорового глузду. Від смертельного страху йому перехопило дух і стиснувся шлунок. Механічно поглянувши вгору, він бачив один із капітелів з трьома звірячими головами, і йому відразу почало ввижатися, що у нього всередині сиділо три дикі голови, які вирячилися і гарчали.
— Я ось-ось помру,— відчув він із жахом. І тут же, тремтячи від страху, відчув: "Я зараз збожеволію, зараз мене загризуть ці три морди".
Здригаючись, він опустився на підніжжя колони, біль був занадто сильним, він досягнув своєї найвищої межі. Ґольдмунд знепритомнів, безсилий, із осунутим обличчям занурився він у такий жаданий для нього стан забуття.
В абата Даніеля був не дуже веселий день, до нього прийшло двоє літніх монахів; дуже збуджено лаючись і дорікаючи один одному, вони знову розлючено сварилися через якісь старі, як світ, дрібниці та ревнощі. Слухав він їх аж занадто довго, тривалий час повчав, та це було надаремне, зрештою відіслав їх зі строгими словами, наклавши на кожного дуже сувору покуту, серцем відчуваючи, що його дії не мали жодної користі. Зовсім виснажений, він усамітнився у каплиці нижньої церкви, помолився, знову підвівся на ноги, покращити свій настрій йому так і не вдалося. Його привабив легкий запах троянд, яким віяло із кружганку, він на хвилю вийшов туди, щоб вдихнути свіжого повітря. Там він знайшов школяра Ґольдмунда, який лежав непритомний на кам'яних плитах. Засмучено він подивився на нього і був наляканий блідістю та безсиллям на обличчі хлопця, зазвичай такому молодому і вродливому. День сьогодні був не особливо вдалий, а тут на тобі ще й оце! Він спробував підвести юнака, але вага виявилася для нього завеликою. Глибоко зітхнувши, старий пішов геть, щоб покликати двох молодших братів, аби вони винесли Ґольдмунда нагору, і послав на додачу й отця Ансельма, монастирського цілителя. Одночасно він послав за Нарцисом. Той незабаром знайшовся і постав перед ним.
— Ти вже знаєш? — запитав він.
— Про Ґольдмунда? Так, прошу отця, я саме почув, що він чи то хворий, чи то з ним трапився якийсь нещасний випадок, його ніби-то принесли.
— Авжеж, коли я знайшов його, він лежав на кружґанку, де йому, власне, нема чого шукати. З ним нічого не трапилося, він просто знепритомнів. Мені це не подобається. І здається мені, що ти повинен якось бути причетним до цієї справи, або ж щось знаєш про неї, адже він твій щирий друг. Говори.
Нарцис, як завжди володіючи собою та слідкуючи за своїми словами, коротко прозвітував про свою сьогоднішню розмову із Ґольдмундом і як несподівано бурхливо вона на нього подіяла. Абат незадоволено похитав головою.
— Дивні це розмови,— сказав він і примусив себе заспокоїтися.— Те, що ти мені тут описав, це розмова, яку можна було б назвати втручанням у чужу душу, це, хочу зауважити, душпастирська розмова. Але ж ти не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не душпастир, ти ще й свячення не прийняв. Як так вийшло, що ти із учнем говориш тоном порадника про речі, які стосуються лише духівника? Наслідки, як ти бачиш, були кепські.
— Наслідків,— промовив Нарцис м'яким, але твердим тоном,— ми ще не знаємо, прошу отця. Я був трохи переляканий їх бурхливою дією, але я не сумніваюся в тому, що наслідки нашої розмови будуть добрими.
— Наслідки ми побачимо. Однак зараз я говорю не про них, а про твій вчинок. Що тебе змусило вести з Ґольдмундом такі розмови?
— Як Ви знаєте, він мій друг. Я особливо прихильний до нього, і мені здається, я розумію його особливо добре. Ви називаєте мою поведінку супроти нього душпастирською. Я не приписував собі ніякого духовного авторитету, я просто вважав, що знаю його трохи краще, ніж він сам себе знає.
Абат знизав плечима.
— Знаю, це твоя спеціальність. Будемо сподіватися, що при цьому ти не наробив нічого поганого. То Ґольдмунд що, хворий? Я маю на увазі: йому чогось бракує? Він що, безсилий? Погано спить? Нічого не їсть? У нього щось болить?
— Ні, до сьогодні він був здоровий. Тілом — здоровий.
— А взагалі?
— Душею він, проте, хворий. Ви знаєте, він у тому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.
— Знаю. Йому сімнадцять?
— Вісімнадцять.
— Вісімнадцять. Ну так. Цілком на часі. Але ж ця боротьба — це щось природне, через що кожен повинен пройти. Не можна ж його через це називати душевнохворим.
— Ні, прошу отця, тільки тому ні. Але Ґольдмунд уже раніше був хворим душею, вже давно, тому для нього ця боротьба небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, я так гадаю, тому, що він забув частину свого минулого.
— Справді? І що це за частина?
— Це його мати й усе, що з нею пов'язане. Я теж нічого про це не знаю, знаю лише, що там має бути джерело його хвороби. Ґольдмунд, здається, не знає про свою матір нічого, крім того, що він її рано втратив. Проте складається враження, що він її соромиться. Однак це саме від неї він повинен був успадкувати більшість своїх обдарувань, бо те, що він може розповісти про свого батька, не дозволяє побачити в батькові людину, яка має такого гарного, високообдарованого й незвичайного сина. Знаю я все це не з розповідей, свої висновки я роблю завдяки симптомам.
Абат, який спочатку такі розмови висміював як не по літах розважливі та зарозумілі і йому видавалося, що справа ця — суцільний надокучливий клопіт, замислився. Він пригадав собі Ґольдмундового батька, того трохи бундючного й потайливого чоловіка, він раптом знову згадав собі також, пошукавши в пам'яті, тих кілька слів, які той сказав йому про Ґольдмундову матір. Вона, мовляв, зганьбила його й утекла, і він доклав усіх зусиль, аби вибити синочкові з голови спогади про матір та придушити в ньому будь-які успадковані від неї вади. Це, як здається, вдалося, і хлопець бажає, аби спокутувати те, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові.
Ще ніколи не був Нарцис такий нелюбий абатові, як сьогодні.