У ній були незворушний спокій та невинність, покора і чистота, проте не було жодної дитинності, за всією гречністю та манерами були тільки прихована холодність і зверхність, тож невинність її Ґольдмунда не зворушувала і не обеззброювала (він би ніколи не зміг спокусити дитину), все це його лише дратувало та кидало йому виклик. Тільки-но її постать стала йому трохи ближчою, набравши вигляд образу в його душі, Ґольдмунд відчув бажання створити якось її скульптуру, але не такою, якою вона зараз була, а із пробудженими, чуттєвими і повними страждання рисами, не юну, ще незайману дівчину, а Магдалину. Часто його охоплювало сильне прагнення побачити, як це вродливе і незворушне обличчя чи то від чуттєвої насолоди, чи то від болю одного разу спотворюється й розкривається, зраджуючи свою таємницю.
А крім того ще одне обличчя жило в його душі і проте не цілком належало йому. Він палко бажав одного разу вловити і зобразити те обличчя, як митець, але воно щоразу втікало від нього й ховалося. То було обличчя матері. Вже віддавна це обличчя не було більше тим, яким воно після розмов із Нарцисом знову з'явилося йому із глибини втрачених спогадів. У дні мандрів, під час любовних ночей, в часи туги, в часи, коли життю загрожує небезпека і коли смерть близько, образ матері поступово змінився й збагатився, став глибшим і різнобічнішим, це вже більше не був образ його власної матері, з її рис та кольорів поступово виник вже образ не його власної матері, а образ Єви, матері людства. Подібно до того, як майстер Ніклаус відтворив у деяких своїх мадоннах образ зболеної Матері Божої з такою досконалістю й силою, що здавалися Ґольдмундові неперевершеними, так і сам він одного разу, коли буде зрілішим і впевненішим у своїх можливостях, сподівався зобразити образ земної Єви-матері таким, як він жив у його серці у вигляді найдавнішої та найулюбленішої святині. Але цей внутрішній образ, колись лише образ-спогад про його власну матір і про його любов до неї, перебував у стані постійної зміни та зростання. До цього первісного образу долучалися й риси циганки Лізи, і риси рицаревої доньки Лідії, і риси багатьох інших жіночих облич. А потім творити той образ продовжували не лише всі обличчя коханих жінок, його творили й додавали йому рис і кожне потрясіння, кожен досвід і кожне переживання. Адже ця постать, якщо йому колись пізніше вдасться її втілити, повинна була б представляти не якусь конкретну жінку, а у вигляді праматері — життя взагалі. Часто йому здавалося, що він бачить її, інколи вона з'являлася йому уві сні. Але про це обличчя Єви і про те, що б воно мусило виражати, він не міг сказати нічого іншого, як те, що воно мусило показати насолоду від життя у її внутрішній спорідненості з болем та смертю.
За один рік Ґольдмунд багато чого навчився. Він став вправним рисувальником і поруч з різьбою по дереву Ніклаус принагідно дозволяв йому спробувати ліпити з шини. Його першою вдалою роботою була глиняна фігура з дві п'яді заввишки. Це була солодка спокуслива постать маленької Юлії, сестри Лідії. Майстер похвалив цю роботу, але дозволу на Ґольдмундове бажання вилити її в металі він не дав, фігура була йому занадто нецнотливою та світською, аби він міг бути їй за хрещеного батька. А потім прийшла черга працювати над фігурою Нарциса. Ґольдмунд виготовив її з дерева, в образі апостола Івана, адже Ніклаус хотів, якби фігура вдалася, поставити її в композицію замовленого йому розп'яття. Двоє помічників уже віддавна займалися тільки цим розп'яттям, роботу над останніми штрихами вони мали передати майстрові.
Над фігурою Нарциса Ґольдмунд працював з глибокою любов'ю, у цій роботі він віднаходив сам себе, свою майстерність і душу, щоразу, як вибивався з копії, а траплялося це нерідко. Любовні зв'язки, танці на забавах, пиятики з товаришами, гра в кості, а частенько й бійки захоплювали його так, що він на день або й на більше уникав майстерні, або займався своєю роботою неуважно й без жодного задоволення. Проте над своїм апостолом Іваном, чия постать, така дорога йому, все чіткіше проступала із дерева, Ґольдмунд працював лише в години, коли був до цього готовий, працював віддано і смиренно. У години такі він не був ні веселим, ні сумним, йому не були відомі ні життєлюбність, ні плин часу. У його серце знову поверталося оте благоговійне, світле й чисте почуття, що з ним він колись був такий відданий своєму другові й радів його ролі провідника. То не він там стояв і з власної волі творив портрет, це був радше той інший, це був Нарцис, який послуговувався його руками митця, щоб вийти з минулого, вийти за межі плину життя й утілити чистий образ своєї сутності.
Ґольдмунда проймала дрож, коли він часом відчував, що саме таким чином виникали справжні твори мистецтва. Так виникла незабутня майстрова Мадонна — відтоді він не раз у неділю відвідував її в монастирі. Так, у такий загадковий і священний спосіб виникло кілька найкращих старих фігур, виставлених майстром поверхом вище у передпокої. Так колись виникне і та картина, та інша, та єдина, у його очах ще загадковіша і ще більше гідна поваги, картина матері людства. Ах, якби тільки людські руки одного разу могли витворити такі-от твори мистецтва, такі святі, такі істотні, не заплямовані ніякими бажаннями й ніякою суєтою! Але так не було, він уже давно це знав. Можна було й далі створювати картини, чудові, захопливі речі, зроблені з великою майстерністю, втіху любителям мистецтва, окрасу церков та ратуш — чудові твори, так, але не святі, не справжні образи душі. Він знав чимало подібних творів, зроблених майстром Ніклаусом та іншими майстрами. Твори ці за всієї своєї витонченості й майстерної роботи були, втім, лише іграшками. Із соромом та сумом він усвідомлював, знав власним серцем, він уже відчув власними руками, як то митець може давати світові такі гарні речі просто на втіху власним здібностям і можливостям, із честолюбства, просто як якусь забаганку.
Коли він уперше збагнув це, то його охопив смертельний смуток. Ах, робити гарненькі фігурки ангелів чи ще якісь дрібнички, хай вони й такі гарненькі — заради такого не варто бути митцем. Може, для інших, для ремісників, для міщухів, для тихих вдоволених душ і було варте, але не для нього. Для нього мистецтво і художня майстерність були безвартісними, якщо вони не палали, мов сонце, і не були могутніми, як буря, коли вони приносили лише втіху й задоволення, лише щось приємне, лише маленьке щастя. Він шукав чогось іншого. Витончено, як твір найвищої проби, красиво позолотити блискучою сухозліткою корону Діви Марії — то була робота не для нього, навіть коли її було добре оплачено. Чому майстер Ніклаус брав усі ці замовлення? Чому він мав двох підмайстрів? Чому він годинами вислуховував усіх цих райців та благочинних пастирів, коли вони з мірилом у руках замовляли в нього вівтар або казальницю? Робив він це з двох причин, з двох нікчемних причин: для нього було важливо бути славетним, завантаженим замовленнями митцем, і йому хотілося зібрати купу грошей — не для великих справ чи собі на втіху, а для своєї доньки, хоча та вже давно була багатою дівчиною. Йому хотілося зібрати гроші їй на посаг, на її мережані очіпки та парчеве вбрання, і на шлюбне ложе з горіхового дерева, вкрите доверху дорогими ковдрами та білизною з чистого полотна! Так, ніби гарна дівчина так само добре не могла пізнати любов на будь-якому сіннику!
У години таких роздумів у Ґольдмунда десь глибоко починала ворушитися материнська кров, погорда й зневага бездомного до осілих людей та до володільців. Часом ремесло і майстер були йому огидні, як тверда, недоварена квасоля, частенько він був майже готовий утекти.
Та й майстер уже не раз гірко жалкував, що зв'язався з цим важким і ненадійним хлопцем. Ґольдмунд часто випробовував його терпіння. Те, що він довідався про Ґольдмундовий спосіб життя, про його байдужість до грошей і до майна, про його численні любовні походеньки, його часті бійки, не могло налаштувати його приязніше — він прийняв до себе цигана, прийняв дуже ненадійного підмайстра. Від його уваги не уникло також те, якими очима цей заброда розглядав його доньку Лізбет. І коли майстер, проте, виявляв до нього аж стільки терпцю, хоча це й не давалося йому легко, то робив це не з почуття обов'язку чи нерішучості, а через скульптуру Св. Івана, спостерігаючи, як вона виникає. Із почуттям любові та спорідненості душ, у якому він не до кінця міг собі зізнатися, майстер спостерігав, як цей циган, цей приблуда з лісу, почавши з такого зворушливого, такого гарного й такого ще невмілого малюнка (через малюнок той він і затримав хлопця в себе), тепер-от повільно, під настрій, але завзято й безпомилково творив свою дерев'яну фігуру апостола. Колись вона, майстер у цьому не сумнівався, незважаючи на всі зміни настрою та всі перерви, буде закінчена, і тоді це буде твір, якого жоден з його підмайстрів ніколи б не зміг зробити, такий і великим майстрам не часто вдається. Хоч як багато майстрові не подобалося у його учневі, хоч він і немало докоряв йому, хоч він і був так часто розлючений на нього — про Св. Івана він йому й слова не промовив.
Рештки юнацької привабливості та хлопчачої щирості, завдяки яким Ґольдмунд стільком людям подобався, у ці роки поступово зникли. Він став вродливим і сильним мужчиною, його палко бажали жінки й недолюблювали чоловіки. І вдача його, його внутрішнє обличчя дуже змінилися відтоді, коли Нарцис розбудив його із чудового сну його шкільних років у монастирі, відтоді, коли довколишній світ і мандрівне життя немало потовкли його. Із гарненького й лагідного загального улюбленця, побожного та послужливого монастирського учня зробилася зовсім інша людина. Нарцис розбудив його, жінки зробили його досвідченим, мандрівне життя добряче його поскубло. Друзів у нього не було, а серце його належало жінкам. Їм було неважко завоювати його, одного пристрасного погляду було досить. Він не міг довго чинити опір жінці й відгукувався на найменше залицяння. Маючи дуже тонке відчуття прекрасного й завжди найбільше люблячи зовсім юних дівчат, коли вони були у розквіті їхньої весни, він дозволяв і не дуже вродливим жінкам розворушити себе і спокусити.