Було це по-дурному, і було важко, було складно й вимагало великого напруження — жити отак, але це було чудово. Чудовим був темний і прекрасний смуток цього кохання, його безглуздість і безнадійність; прекрасними були ці переповнені думками безсонні ночі; прегарним, чудовим було все це: скорботний слід на вустах Лідії, загублений, упокорений звук її голосу, коли вона говорила про свою любов і про смуток. Усього протягом кількох тижнів на юному обличчі Лідії виникла і вже залишилась там ця скорботна риса, йому здавалося, що це так прекрасно і так важливо — відтворити її на папері, і він відчував: за цих кілька тижнів і сам він став іншим, і набагато старшим, не розумнішим, але все ж досвідченішим, не щасливішим, і все ж набагато дозрілішим та багатшим душею. Він уже більше не був хлопчиком.
Своїм м'яким, розгубленим голосом Лідія сказала йому: "Тобі не треба журитися, не сумуй через мене, я ж хотіла лише принести тобі радість і бачити тебе щасливим. Вибач, що я принесла тобі смуток, заразила тебе своїми страхами і журбою. Ночами я бачу такі дивні сни, у них я постійно іду по пустелі, вона така велика і така темна, що я не можу цього виразити словами, і я йду і йду, і шукаю тебе, але тебе немає, і я знаю, що я тебе втратила і муситиму завжди, завжди отак іти, сама-самісінька. А потім, коли я прокидаюся, я думаю: "О, як добре, як чудово, що він ще тут і я його побачу, можливо, ще кілька тижнів, або кілька днів, все одно, але він ще тут!"
Якось зранку Ґольдмунд прокинувся у своєму ліжку, коли ще тільки світало, і якийсь час лежав, поринувши у роздуми. Картини сну все ще крутилися перед ним без жодного зв'язку. Він бачив сон про свою матір і про Нарциса, обидві постаті він і далі міг чітко бачити. Коли він уже звільнився від плетива снів, то звернув увагу на особливе світло, незвичайний блиск, що проникав сьогодні через віконницю. Він підскочив, підбіг до вікна і побачив там карниз, дах стайні, в'їзд у подвір'я і всю околицю, яка мерехтіла блакитно-білим світлом, вкрита першим снігом цієї зими. Суперечність між неспокоєм у його серці і тихим, упокореним світом зими вразила його: як спокійно, як зворушливо і покірно віддавалися поле і ліс, пагорби й поля сонцеві, вітрові, дощеві, посухам, снігові, як прекрасно, з тихим стражданням несли клени та дуби їхню зимову ношу! Хіба не можна було бути, як вони, хіба не можна було нічого від них навчитися? Переповнений думками, він вийшов на подвір'я, побродив по снігу, торкнувся його руками, пішов у сад і через засипаний снігом паркан дивився на занурені в сніг стовбури троянд.
На сніданок вони їли мучну юшку, всі говорили про перший сніг, всі, в тому числі й дівчата, вже виходили надвір. Сніг випав цього року пізно, незабаром уже Різдво. Рицар розповідав про південні краї, де немає снігу. Але те, що зробило цей перший зимовий день незабутнім для Ґольдмунда, трапилося лише, коли вже давно настала ніч.
Сестри сьогодні посварилися, але Ґольдмунд про це не знав. Уночі, коли в будинку стало тихо і темно, Лідія прийшла до нього, як звично, вона мовчки лягла до нього і поклала йому на груди голову, щоб чути, як б'ється його серце, і знайти поблизу нього розраду. Вона була сумна і перелякана, вона боялася зради Юлії і, проте, не могла зважитися поговорити про це з коханим і висловити своє занепокоєння. Так вона й лежала в нього на серці, слухаючи, як він часом шепотів їй на вухо пестливі слова і відчувала його руку у своєму волоссі.
Однак раптом (вона ще й не лежала аж так довго) Лідія страшенно перелякалася і випросталась із широко розплющеними очима. Та й Ґольдмунд добряче перелякався, коли побачив, як двері кімнати відчинилися й увійшла постать, яку він від переляку не відразу впізнав. Лише коли проява стала зовсім близько до ліжка й нахилилася над ним, серце його стиснулося: він побачив, що це була Юлія. Вона вислизнула з плаща, накинутого прямо на нічну сорочку, і впустила його на підлогу. Зойкнувши, ніби їй всадили ножа, Лідія відкинулася назад і вчепилася в Ґольдмунда.
Повним зневаги та зловтіхи голосом, хоча й дуже невпевнено, Юлія сказала: "Я не можу от так лежати сама в кімнаті. Або ви берете мене до себе і ми лежатимемо утрьох, або я йду і розбуджу батька".
— Звісно, ходи сюди,— сказав Ґольдмунд і відкинув покривало.— Ти ж змерзнеш у ноги.
Вона залізла в ліжко, і йому було непросто знайти для неї місце на вузькій лежанці, бо Лідія сховала обличчя в подушку і лежала нерухомо. Зрештою вони вляглися всі троє, на кожному боці у Ґольдмунда по дівчині, і на якусь мить він не міг позбутися думки, наскільки такий стан ще зовсім недавно відповідав би всім його бажанням. З дивною тривогою, а водночас і з потаємним захопленням він відчував стегно Юлії у себе на боці.
— Я повинна була один раз побачити,— знову почала вона,— як воно — лежати у тебе в ліжку, куди моя сестричка так охоче навідується.
Щоб заспокоїти її, Ґольдмунд м'яко потерся щокою об її волосся і злегка погладив рукою їй стегна й коліна, як ото задобряють кішку, і вона мовчки й з цікавістю піддалася доторкам його руки, із млостю та благоговінням відчуваючи зачарування, не чинячи жодного опору. Під час цих своїх чаклувань він пам'ятав і про Лідію, тихенько наспівуючи їй на вухо знайомі любовні звуки, й добився принаймні, що вона підняла лице і повернулася до нього. Він безшумно цілував її вуста й очі, тоді як його рука на другому боці ворожила над сестрою, і він усвідомив усю ніяковість та химерність такого становища — воно ставало нестерпним. Зрозуміти це Ґольдмундові допомогла його ліва рука; тоді як вона знайомилася із гарним, притихлим в очікуванні тілом Юлії, він уперше відчув не лише красу і повну безнадійність свого кохання до Лідії, але і його сміховинність. Він повинен був, як йому здавалося тепер, коли вуста його були з Лідією, а рука з Юлією, він повинен був Лідію або змусити віддатися, або піти собі геть своєю дорогою. Кохати її і все ж відмовлятися від неї було безглуздо і неправильно.
— Серце моє,— прошепотів він Лідії на вухо,— ми непотрібно страждаємо. Якими б щасливими могли ми зараз бути всі троє! Давай вчинимо те, до чого нас кличе наша кров!
Оскільки та нажахано відсахнулася, його хіть перекинулась на іншу, рука його зробила їй так добре, що у відповідь вона аж застогнала тремтячим від сластолюбства голосом.
Коли Лідія почула цей стогін, серце її стиснулося він ревнощів, ніби на нього бризнули отрути. Вона зненацька сіла, скинула з ліжка покривало, скочила на ноги і закричала: "Юліє, ходімо геть!"
Юлія здригнулася; сама вже нерозважлива різкість цього крику, що міг їх усіх зрадити, показала їй усю небезпеку, і вона мовчки підвелася.
Та Ґольдмунд, скривджений і обдурений в усіх його прагненнях, швидко обняв Юлію, коли та підводилася, поцілував їй обоє грудей і палко прошепотів їй у вухо: "Завтра, Юліє, завтра!"
Лідія стояла в сорочці, босоніж, на кам'яній підлозі, великі пальці в неї на ногах скоцюрбилися від холоду. Вона підняла з підлоги плащ Юлії й накинула на неї рухом, у якому були страждання й покора і який навіть у темряві не пройшов повз увагу Юлії; це її зворушило і примирило. Тихцем сестри вислизнули з кімнати і зникли. Повний суперечливих почуттів Ґольдмунд прислухався до них і дихнув з полегкістю, коли в будинку настала мертва тиша.
І так всім трьом молодим людям після того, як вони в дивний і неприродний спосіб були разом, довелось поринути в роздуми на самоті, адже й сестри, коли дійшли до своєї спальні, не були в стані порозмовляти одна з одною, а лежали мовчки й уперто кожна окремо у своєму ліжку і не спали. Дух нещастя і суперечності, демон безглуздя, самітності та душевного сум'яття, як здавалося, запанував у будинку. Лише після опівночі заснув Ґольдмунд, лише над ранок — Юлія. Лідія лежала, безсонна і вимучена, аж поки над снігами не зійшов блідий день. Вона тут же встала, вбралася, довго стояла навколішки перед невеликим дерев'яним Спасителем і молилася, і як тільки почула на сходах кроки свого батька, пішла і попрохала, аби він зволив з нею поговорити. Навіть не намагаючись розрізняти між своїм хвилюванням про дівочу цноту Юлії та своїми ревнощами, вона вирішила покласти край цій справі. Ґольдмунд та Юлія ще спали, коли рицар уже знав усе, що Лідія повважала за потрібне йому повідомити. Про участь Юлії в цій авантюрі вона промовчала.
Коли Ґольдмунд у звичну годину з'явився у канцелярії, то побачив, що рицар, який зазвичай віддавався своїй писанині у домашніх пантофлях та повстяному сурдуті, зараз був у чоботях, у камзолі і з мечем на поясі. Він відразу зрозумів, що це означає.
— Вбери свою шапку,— сказав рицар,— мені треба з тобою перейтися.
Ґольдмунд взяв із цвяха шапку і пішов слідом за своїм господарем вниз по сходах, по подвір'ю і вийшов через ворота. Трохи підмерзлий сніг легко порипував під їхніми підошвами, на небі все ще стояла ранкова зоря. Рицар мовчки простував уперед, юнак ішов слідом і не раз оглядався на подвір'я, на вікно своєї кімнати, на засніжений стрімкий дах, аж поки той не пропав і вже більше нічого не було видно. Ніколи він більше не побачить цей дах і це вікно, не побачить ніколи канцелярію і спальню, ніколи не побачить двох сестер. Він віддавна призвичаївся до думки про раптовий розрив, а проте серце його болісно стиснулося. Було йому гірко й боляче від цього прощання.
Так ішли вони цілу годину, господар попереду, не розмовляючи. Ґольдмунд почав думати про те, що з ним трапиться. Рицар був при зброї, він, мабуть, уб'є його. Але він у це не вірив. Небезпека була малою, йому б треба було просто втекти звідти, старий зі своїм мечем нічого б і не вдіяв. Ні, його життя не було в небезпеці. Але ця мовчазна хода вслід скривдженому та врочистому чоловікові, це німе випровадження геть ставало для нього що не крок, то болючішим. Нарешті рицар зупинився.
— А тепер ти,— промовив рицар скрипучим голосом,— підеш далі сам, весь час у цьому напрямку, і вестимеш своє мандрівне життя, як це ти звик був робити. Якщо ти коли-небудь з'явишся поблизу мого дому, то тебе пристрелять. Я не хочу тобі метатися, мені би треба було бути розумнішим і не підпускати такого молодого мужчину близько до своїх доньок.