Як ти можеш подумати, що я тебе кохаю? Давай забудемо це! Але як я можу забути те, що була змушена бачити вчора ввечері?
— Вчора ввечері? Що ж ти там такого побачила?
— Ох, не будь таким, не бреши вже так! Та це було огидно і безвстидно, як ти там на моїх очах намагався сподобатись тій жінці! У тебе є встид? Ти навіть погладжував їй коліно, під столом, під нашим столом! Переді мною, у мене на очах! І от тепер, коли вона поїхала геть, ти з'являєшся і переслідуєш мене! Ти й справді не знаєш, що таке сором!
Ґольдмунд уже давно пожалкував за словами, що сказав їх перед тим як зняти її з коня. Як це було нерозумно. Коханню слова були зайві, йому слід було мовчати.
Більше Ґольдмунд нічого не сказав. Він стояв навколішках біля неї. Вона дивилася на нього, така вродлива і така нещасна, і її страждання передалося й йому, він і сам відчув, що й справді є щось, від чого було гірко. І проте, незважаючи на все, що вона ось сказала, він бачив у її очах любов, та й біль на її тремтячих вустах — це була любов. Він вірив її очам більше, ніж її словам.
Однак вона чекала на його відповідь. Позаяк її не було, Лідія ще більше стисла вуста, глянула на нього все ще заплаканими очима й повторила: "У тебе є хоч трохи сорому?"
— Вибач,— сказав він покірно,— ми тут говоримо про речі, про які не треба було б говорити. Це моя вина, пробач мені! Ти питаєш, чи є у мене сором. Так, звісно, що у мене є сором. Але ж я тебе кохаю, чуєш, а кохання нічого не знає про сором. Не гнівайся!
Здавалось, вона й не чує. Вона сиділа з тим самим гірким виразом на вустах і дивилася кудись далеко, ніби була зовсім на самоті. Він ніколи ще не потрапляв у таке становище. Так сталося через розмови.
Він м'яко поклав своє обличчя їй на коліна, і від доторку йому відразу стало легко і приємно. Однак він був трохи безпорадним і сумним, та й вона все ще видавалася йому сумною, непорушно сидячи і вдивляючись у далечінь. Яке збентеження, який смуток! А проте її коліна сприйняли доторк його щоки привітно і не відкинули його. Із заплющеними очима він лежав, поклавши обличчя їй на коліно, і воно поволі відчувало й сприймало його шляхетну, видовжену форму. З радістю і зворушенням Ґольдмунд подумав, як же це коліно у своїй юній та благородній формі відповідає її довгим, гарним, чітко окресленим нігтям на пальцях рук. Він вдячно пригорнувся до коліна і почав своєю щокою та вустами розмовляти з ним.
Ось він відчув її руку, яка несміливо і легко, майже непомітно лягла на його волосся. Люба рука, він відчував і чув, як вона тихо й по-дитячому куйовдила його волосся. Він частенько вже розглядав її руку і захоплювався нею, він знав її майже як свою власну: довгі стрункі пальці з видовженими, гарної форми опуклими рожевими нігтями. І от довгі ніжні пальці соромливо розмовляли з його кучерями. Їхня мова була дитячою і боязкою, але вона була коханням. Він вдячно притулив свою голову до її руки і відчував потилицею та щоками її долоню.
Та ось вона сказала: "Вже час, нам треба їхати".
Він підвів голову й ніжно глянув на неї; потім м'яко поцілував її тонкі пальці.
— Прошу тебе, підіймайся,— сказала вона,— нам треба додому.
Він тут же скорився, вони встали, сіли на своїх коней і поїхали.
Ґольдмундове серце було переповнене щастям. Якою вродливою була Лідія, якою по-дитячому чистою й ніжною! Він ще ні разу не цілував її, і все ж його було обдаровано, він був весь переповнений нею. Їхали вони швидко, і лише перед самим прибуттям, якраз перед в'їздом на подвір'я, вона перелякалася і сказала: "Нам не слід було обидвом приїжджати в той самий час, які ми нерозумні!" і в останню мить, коли вони вже зіскочили з коней і підбіг конюх, вона швидко прошепотіла йому на вухо: "Скажи мені, чи ти цієї ночі був у тої жінки?" Він багато разів похитав головою і почав розгнуздувати коня.
Після обіду, коли батько пішов геть, вона з'явилася у канцелярії.
— І це правда? — відразу пристрасно запитала вона, і він тут же зрозумів, що вона мала на увазі.— І чому ти тоді так загравав до неї, так огидно, і робив так, щоб вона закохалася?
— Це для тебе,— відповів він.— Повір мені, мені в тисячу разів дужче хотілося погладити твою ногу, ніж її. Але твоя нога ніколи до мене під столом не наблизилася і не запитала мене, чи я тебе кохаю.
— Ти мене справді кохаєш, Ґольдмунде?
— О, так.
— Але що з цього буде?
— Я не знаю, Лідіє. Та мене це й не хвилює. Я щасливий від того, що тебе кохаю — що з того буде, про це я не думаю. Я радий, коли бачу, як ти їдеш верхи, і коли я чую твій голос, і коли твої пальці куйовдять моє волосся. Я буду радий, якщо зможу тебе поцілувати.
— Цілувати можна тільки наречену, Ґольдмунде. Ти про це ніколи не думав?
— Ні, ніколи про це не думав. А чому мав би я думати? Ти ж знаєш так само добре, як і я, що не можеш бути моєю нареченою.
— Це правда. А тому що ти не можеш бути моїм чоловіком і назавжди бути зі мною, то з твого боку це несправедливо — говорити зі мною про кохання. Ти гадав, що зможеш мене звабити?
— Нічого я не гадав і не думав, Лідіє, я взагалі думаю набагато менше, ніж ти вважаєш. Я не хотів нічого, якби лиш ти мене захотіла один раз поцілувати. Ми так багато говоримо. Люди, що кохають, так не роблять. Мені здається, ти мене не кохаєш.
— Сьогодні зранку ти казав щось зовсім інше.
— А ти вчинила навпаки!
— Я? Що ти маєш на увазі?
— Спершу ти від мене втікала, коли побачила, що я наближаюся. Тоді я подумав, що ти мене кохаєш. Потім тобі треба було поплакати, і я подумав, це тому, що ти мене кохаєш. Потім моя голова лежала в тебе на колінах, і ти мені куйовдила волосся, і мені здалося, що це любов. Але зараз ти не робиш нічого подібного на кохання.
— Я не як та жінка, якій ти вчора погладжував ногу. Схоже, що ти призвичаєний до таких жінок.
— Ні, дякувати Богу, ти набагато вродливіша і вишуканіша, ніж вона.
— Я не про це.
— О, але це правда. Ти знаєш, яка ти вродлива?
— У мене є дзеркало.
— Ти коли-небудь бачила своє чоло, Лідіє? А плечі, а нігті на руках, а ще коліна? А ти бачила, як це все схоже одне до одного і як одне одному відповідає, яку воно усе має схожу форму, довгу, видовжену, чітку і струнку форму? Ти це бачила?
— Як ти розмовляєш! Я взагалі-то цього ніколи не бачила, але зараз, коли ти так кажеш, я таки знаю, що ти маєш на увазі. Послухай, ти ж спокусник, і от тепер ти намагаєшся зробити мене марнославною.
— Шкода, що я не зміг тобі догодити. Але навіщо мені робити тебе марнославною? Ти вродлива, і я хотів тобі показати, що вдячний за це. Ти змушуєш мене казати тобі це за допомогою слів, я б міг тобі сказати це в тисячу разів краще без слів. Словами я не можу тобі дати нічого! За допомогою слів я також не можу нічого від тебе навчитися, і ти нічого від мене.
— А чого б я могла від тебе навчитися?
— Я від тебе, Лідіє, а ти від мене. Але ти не хочеш. Ти хочеш кохати лише того, хто буде тебе мати за наречену. Він сміятиметься, коли побачить, що ти нічого не навчилася, навіть цілувати.
— То ти хочеш мені вділити науку цілування, пане магістре?
Ґольдмунд усміхнувся до неї. Хоча її слова і не сподобалися йому, та він за цими трохи аж занадто бурхливими і не зовсім щирими мудруваннями відчував її дівоче єство, як воно було охоплене любовною пристрастю і боязко чинило їй опір.
Більше він не відповідав. Він лише усміхався до неї, твердо і вперто не відводячи очей від її неспокійного погляду, і коли вона не без опору здалася чарам, він повільно наблизив своє обличчя до неї, аж поки їхні вуста не доторкнулися. Він ледве чутно торкнувся її вуст, і ті відповіли йому дитячим поцілунком і відкрилися, ніби у якомусь болісному здивуванні, коли він їх не відпустив. Він потягнувся за її втікаючими вустами, м'яко їх домагаючись, аж поки вони не подалися йому знову назустріч і навчав її, зачаровану, приймати і повертати поцілунок, аж поки вона не притулила втомлено своє обличчя до його плеча. Ґольдмунд дав їм заспокоїтися, переповнений почуттям щастя, він вдихав запах її волосся, муркотів їй на вухо ніжні й заспокійливі звуки і пригадав собі в ту мить, як його, недосвідченого учня, циганка Ліза свого часу посвятила в цю таємницю. Яким чорним було її волосся, якою смаглявою її шкіра, як палило сонце і як пахнув прив'ялий звіробій! І як же далеко все це було, з якої вже тепер далечіні воно зблиснуло! Як швидко зів'яло все, що ледве встигло розцвісти!
Лідія поволі підвелася, вона змінилася в обличчі, її широко розкриті закохані очі дивилися серйозно.
— Дай мені піти, Ґольдмунде,— сказала вона,— я так довго була в тебе. Ти, о, коханий мій!
Вони щодня потайки знаходили годину для себе, і Ґольдмунд дозволив коханій цілком і повністю вести його. Ця дівоча любов неймовірно ощасливлювала і зворушувала його. Деколи вона не хотіла нічого іншого, як тримати його руки у своїх і дивитися йому в очі і прощалася з ним дитячим поцілунком. Іншим разом вона цілувала нестямно, ненаситно, але не дозволяла ніяких доторків. Одного разу, зашарівшись від сорому і переборюючи себе, бажаючи принести йому велику радість, вона дозволила йому побачити одну зі своїх грудей, несміливо визволивши з-під одягу маленький білий плід, і коли він, впавши на коліна, поцілував його, вона знову обережно заховала груди, червоніючи від голови до п'ят. Розмовляли вони також, але по-новому, більше не так, як у перший день; вони вигадували один для одного імена, вона охоче розповідала йому про своє дитинство, про свої мрії та ігри. Неодноразово говорила вона й про те, що кохання її було помилкою, бо він не може пошлюбити її; говорила про це з сумом і покорою, огортаючи своє кохання в цю сумну таємницю, як у чорний серпанок.
Уперше Ґольдмунд відчував, що жінка його не тільки прагне, але й кохає.
Якось Лідія сказала: "Ти такий вродливий і маєш такий радісний вигляд. Та в очах твоїх немає радості, там тільки сум; так, ніби ті очі знають, що щастя не буває і що все гарне й кохане довго з нами не буде. У тебе найгарніші очі, які тільки можуть бути, і найсумніші. Я гадаю, це тому, що ти безпритульний. Ти прийшов до мене з лісу і одного разу ти знову підеш далі й спатимеш на підстилці з моху і мандруватимеш. А де ж моя домівка? Коли ти підеш геть, я й далі матиму батька, і сестру, і кімнату, і вікно, де я зможу сидіти й думати про тебе; але домівки в мене більше не буде.
Він дав їй виговоритись, часом він при цьому усміхався, часом журився.