І мені її не уникнути, хоч би скільки я бігав вулицями, рано чи пізно я мушу вернутися до своїх дверей, до свого столу з книжками, до канапи зі знімком моєї коханої над нею, до тієї хвилини, коли доведеться взяти бритву й перерізати собі горло. Все виразніше я бачив перед собою цю картину, і все шаленіше калатало в мене серце. Я відчував найбільший страх з усіх страхів: страх перед смертю. Хоч я не бачив іншого порятунку, хоч огида, біль і розпач оточили мене стіною, хоч ніщо вже не вабило мене, ніщо не могло втішити й принести надію, я невимовно боявся екзекуції, останньої хвилини, холодної розпанаханої рани на своєму тілі.
Я не бачив способу позбутися цього страху. Якщо навіть у двобої розпачу і боягузтва й сьогодні переможе боягузтво, завтра й кожного наступного дня переді мною знов стоятиме розпач, обтяжений ще й самозневагою. Я просто доти братиму в руки бритву й відкладатиму її, доки нарешті колись зважуся. То чи не краще зважитися вже сьогодні? Я розважно вмовляв себе, як налякану дитину, але дитина не хотіла слухати, вона тікала, хотіла жити. Здригаючись, я знов подався в місто, все далі обминаючи свій будинок, вмовляючи себе, що треба вернутися, і все зволікаючи. Час від часу я заходив до якоїсь пивниці, випивав келих вина або й два, а тоді далі кружляв, мов зачарований, навколо своєї мети, навколо бритви й смерті. Інколи, до краю втомлений, я сідав на лавку, на край фонтана чи на якусь тумбу, дослухавсь, як б'ється моє серце, витирав піт з чола, потім схоплювався і біг далі, сповнений смертельного страху і несміливої туги за життям.
Так, пізно вночі, я опинився десь на околиці, в не знайомій мені частині міста, й зайшов до ресторану, за освітленими вікнами якого гриміла музика. Над входом я прочитав на старій таблиці: "Під чорним орлом". Усередині був справжній содом: тиснява, дим, випари вина, галас. У другій, дальшій залі танцювали, там шаленіла музика. Я зупинився в першій залі, де переважав простий люд, деякі відвідувачі були вдягнені зовсім бідно. У другій залі можна було побачити й елеґантну публіку. Проштовхавшись крізь натовп, я опинився біля буфету, притиснений до столика, коло якого на лавці під стіною сиділа вродлива бліда дівчина в тоненькій вечірній сукні з низьким викотом і зів'ялою квіткою у косах. Дівчина пильно й приязно глянула на мене, коли я наблизився, і, всміхнувшись, посунулася, щоб дати мені місце.
— Можна? — запитав я, сідаючи поряд із нею.
— Звичайно, можна, — відповіла вона. — А хто ти такий?
— Дякую, — мовив я. — Я не можу піти додому, не можу, нізащо не можу, я хочу тут посидіти, біля вас, якщо дозволите. Ні, я нізащо не можу вернутися додому.
Дівчина кивнула головою, ніби все зрозуміла, і пасмо волосся з чола в неї пересунулося до вуха. Тепер я побачив, що в її косах була камелія. В залі не вгавала музика, кельнерки біля буфету квапливо передавали на кухню замовлення.
— Лишайся тут, — сказала дівчина, і від її голосу в мене наче полегшало на серці. — А чого ти не можеш вернутися додому?
— Не можу. Вдома на мене чекає щось... ні, не можу, надто страшно.
— То перечекай тут. Але найперше витри окуляри, ти ж нічого не бачиш. Отак, дай свою хусточку. Що ми питимемо? Бургундське?
Вона витерла мені окуляри, і аж тепер я роздивився на неї. Обличчя в неї було бліде, рішуче, з яскраво нафарбованими губами, з сірими, ясними очима і з гладеньким холодним чолом. На скроню спадало коротке, непокірне пасмо волосся. Добродушно й трохи глузливо вона заопікувалася мною, замовила вина, цокнулася, і враз їй упали в око мої черевики.
— Боже, звідки ти прийшов? У тебе такий вигляд, наче ти добирався пішки з Парижа. Так не ходять на бенкет.
— Може, й ні, — ухильно мовив я і ледь усміхнувся.
Я слухав її, не перебиваючи. Вона мені дуже сподобалась, і це мене здивувало, бо досі я уникав таких молодих дівчат і не довіряв їм. І ставилась вона до мене саме так, як мені цієї миті хотілося, — о, не тільки цієї миті, вона відтоді завжди так до мене ставилась. Так уважливо, як мені було потрібно, і так глузливо, як мені було потрібно. Вона замовила бутерброд і звеліла мені з'їсти його. Далі налила вина й наказала трохи випити, але поволі, не поспішаючи. Потім похвалила мене, що я такий слухняний.
— Молодець, — сказала вона підбадьорливо, — з тобою легко. Можу закластися, що тобі вже давно не доводилось нікого слухатися.
— Так, ви виграли заклад. А як ви здогадались?
— Не штука здогадатися. Слухатись — це як їсти чи пити, тому, хто давно нікого не слухався, здається, що нічого кращого в світі немає. Правда ж, тобі подобається слухатись мене?
— Дуже подобається. Ви все знаєте.
— З тобою легко. Може, голубе мій, я змогла б тобі ще й сказати, що на тебе чекає і чого ти боїшся. Але ти й сам це знаєш, то нащо про це говорити, правда ж? Це все дурниці! Або хтось вішається, ну, то хай собі вішається, він має на це причину. Або він ще живе, і тоді він повинен просто дбати про життя. Немає нічого простішого.
— О, якби це було таке просте! — мовив я. — їй-богу, я вже досить дбав про життя, і нічого мені не допомогло. Може, повіситись і важко, не знаю. Але жити важче, набагато важче! Їй-богу, важче!
— Ну, ти сам побачиш, що дуже легко. Початок ми вже зробили. Ти витер окуляри, попоїв, попив. Тепер ми підемо і трохи почистимо твої штани й черевики, бо їх треба почистити. А потім ми з тобою станцюємо шимі.
— Бачите, я все ж таки мав рацію! — жваво сказав я. — Для мене найгірше — не виконати якогось вашого наказу, але цей я таки не можу виконати. Я не вмію танцювати шимі, а так само й вальс, польку чи як там ще вони звуться. Я зроду не танцював. Тепер ви бачите, що все не таке просте, як вам здається?
Дівчина усміхнулася й похитала по-хлоп'ячому підстриженою головою. Я дивився на неї, і мені здавалося, що вона схожа на Розу Крайслер, першу дівчину, в яку я колись іще хлопчиком закохався, але ж та була чорнява й кароока. Ні, я не знав, кого мені нагадувала ця дівчина, знав лишень, що когось із моєї ранньої молодості, десь ще з хлоп'ячих років.
— Постривай, — вигукнула вона, — постривай! То ти не вмієш танцювати? Взагалі не вмієш? Навіть ванстеп? Господи, і ти ще кажеш, що дбав про життя! Ти трішки прибріхуєш, хлопче, а в твоєму віці це вже негарно. Як ти можеш казати, що дбав про життя, коли навіть танцювати не хочеш?
— Коли ж я не вмію! Ніколи не вчився.
Вона засміялася.
— А читати й писати вчився, еге ж? І рахувати також, та ще й, може, латинську, французьку тощо? Закладаюся, що ти десять чи дванадцять років просидів у школі, та ще, мабуть, і навчався в університеті! Може, навіть маєш докторський титул і знаєш китайську або іспанську мову. Чи ні? Отож-бо. А на кілька уроків танців пошкодував часу й грошей! Ех, ти!
— Це через батьків, — почав виправдовуватись я. — Вони казали мені вчити латину, греку та інші премудрощі, а танців не казали, танці в нас були не в пошані, мої батьки й самі ніколи не танцювали.
Вона холодно, зневажливо глянула на мене, і знов щось у її обличчі нагадало мені часи моєї молодості.
— Он як, батьки, виходить, винні! А ти їх питав, чи можна тобі сьогодні ввечері піти до "Чорного орла"? Питав? Кажеш, вони давно померли? Тим більше! Припустімо, що юнаком ти не вчився танцювати, бо був дуже слухняний. Хоч я й не вірю, що ти був тоді такий уже ангел. Але потім — що ти потім робив усі ці довгі роки?
— Ох, я й сам уже не знаю, — сказав я. — Вчився, захоплювався музикою, читав книжки, писав книжки, мандрував...
— Дивне в тебе уявлення про життя! То ти завжди робив щось важке й складне, а простого ніколи не вчився? Не мав часу? І бажання? Ну, скажу тобі, слава Богу, що я не твоя мати. А потім ти ще й удаєш, що спізнав життя й нічого путнього в ньому не знайшов, — ні, це вже ти переборщуєш!
— Не лайте мене, — попросив я, — я вже й сам знаю, що я божевільний.
— Ох, не співай мені цієї пісні! Ти ніякий не божевільний, професоре, для мене ти навіть занадто нормальний! Мені здається, що ти навіть дуже розумний, але по-дурному, як кожен професор. З'їж іще один бутерброд. А тоді розповідатимеш далі.
Вона знов замовила мені бутерброд, ледь присолила його, трохи намастила гірчицею, клаптик відрізала собі, а решту віддала мені. Я почав їсти. Я ладен був робити все, що вона від мене вимагала, тільки не танцювати. Страшенно приємно було когось слухатись, сидіти біля когось, хто тебе розпитує, загадує тобі щось робити, лає тебе. Якби професор або його дружина кілька годин тому були б отак повелися зі мною, як ця дівчина, наскільки мені було б легше! Але ні, добре, що так вийшло, а то я багато втратив би.
— Як тебе звати? — спитала раптом вона.
— Гарі.
— Гарі? Це ж дитяче ім'я! Але ти й справді дитина, Гарі, хоч уже почав сивіти. Ти дитина, і тебе треба комусь доглядати. Про танці я тобі більше нічого не казатиму. Але глянь, як ти зачесаний! Хіба в тебе немає жінки чи коханки?
— Жінки немає вже, ми розлучилися. А коханка є, та вона не тут. Я рідко її бачу. Ми не дуже ладнаємо одне з одним.
Дівчина тихо свиснула.
— Ти, видно, добра цяця, що з тобою ніхто не може вжитися. А тепер скажи: що сьогодні ввечері сталося таке особливе, що ти гасаєш по місту сам не свій? Полаявся з кимось? Програв гроші?
Мені було важко їй щось пояснити.
— Бачите, — мовив я, — все, власне, почалося з дрібниці. Мене запросив у гості один професор, — сам я, до речі, ніякий не професор, — і мені, правду казати, не треба було йти туди, я вже відвик сидіти в чужих людей і точити теревені. Вже заходячи до будинку, я відчував, що все це добром не скінчиться. І коли вішав капелюха, то ще й подумав, що, мабуть, мені скоро доведеться його одягати. Ну, а в того професора стояв на столі портрет, нікчемний портрет, що почав мене дратувати...
— Який портрет? І чому він тебе дратував? — перебила мене вона.
— То був портрет Ґете, знаєте, поета Ґете. Але він там був зображений зовсім не схожим на себе — хоч, звичайно, ніхто добре не знає, який він був насправді, бо його вже сто років як немає на світі. Але якийсь сучасний художник намалював Ґете таким, яким він його собі уявляв, так прилизав його, що портрет видався мені огидним, роздратував мене — не знаю, чи ви мене розумієте.
— Не бійся, дуже добре розумію.