Він ніколи раніше не відчував нашої сили тяжіння. Зараз він важить у два з половиною рази більше, ніж раніше, і його м'язи цього не витримують. Він не звик до звичайного повітряного тиску на Землі. Він ні до чого не звик, і цей тиск для нього, здається, зависокий. Чорт забирай, джентльмени, я втомився як собака лише тому, що знову опинився у зоні земного тяжіння, а я народився на цій планеті.
Міністр науки зневажливо глянув на капітана.
— Якщо перевантаження від сили тяжіння — це єдине, що вас хвилює, дозвольте запевнити, любий капітане, що ми вже це продумали. За його диханням та серцебиттям уважно стежитимуть. Все-таки у нас є уява та завбачливість. Врешті-решт, я теж брав участь у польотах. Мені відоме це відчуття. Ця людина, цей Сміт повинен...
Капітан ван Тромп вирішив, що саме зараз слід вивільнити свій гнів. Він міг би виправдати своєю втомою — насправді дуже сильною втомою, — це відчуття, наче він щойно висадився на Юпітері. До того ж він був самовдоволено впевнений, що навіть найвищий член ради не дозволить собі бути занадто суворим з командиром першої успішної експедиції на Марс.
Тож він перебив Міністра освіти коротким вигуком:
— Ш-ш-ш! Ця людина Сміт... Ця "людина"! Та чи ж ви не бачите, що він не зовсім людина?
— Що?
— Сміт. Не. Людина.
— Хм? Поясніть, капітане.
— Сміт не людина. Він розумна істота, що має людські гени та походить від людей, але він не людина. Він більше марсіанин, аніж людина. До нашої появи він ніколи не бачив жодної людської істоти. Він думає як марсіанин, відчуває як марсіанин. Його виростила раса, яка не має нічого спільного з нами. Та ж у них немає статей. Сміт ніколи не бачив жінки — не бачив і дотепер, якщо мої накази виконали. Він людина за походженням, але марсіанин — за навколишнім середовищем. А зараз, коли ви хочете, щоб він збожеволів і ви змарнували цей "скарб для науки", — кличте своїх тупоголових професорів та дозвольте їм зацькувати його. Не давайте йому можливості зміцніти та звикнути до цієї божевільної планети. Просто йдіть вперед та вичавіть його, як апельсин. Мені до цього немає діла; свою роботу я виконав!
Тишу, яка запала, спокійно порушив особисто Генеральний Секретар Дуглас:
— І гарно виконали, Капітане. Вашу пораду обдумають, і будьте певні, що ми не робитимемо нічого поспіхом. Якщо цій людині, чи людині-марсіанину, потрібно кілька днів, щоб адаптуватись, я впевнений, що наука може почекати, тож заспокойтеся, Піте. Винесімо цю частину на обговорення, джентльмени, і повернімося до інших питань. Капітан ван Тромп втомився.
— Дещо чекати не буде, — сказав Міністр публічної інформації.
— Що, Джок?
— Якщо ми найближчим часом не покажемо Людину з Марса через стереоскоп, то власноруч спровокуємо повстання, Містере Секретар.
— Хм... Джоку, ти перебільшуєш. Звичайно ж, інформація про Марс з'явиться у новинах. Уже завтра ми підготуємо капітана та його команду до церемонії нагородження; так буде краще. Капітан ван Тромп розповість про свої враження. Звичайно, після того як виспитесь, капітане.
Міністр похитав головою.
— Щось не так, Джоку?
— Люди очікували, що експедиція привезе щонайменше одного живого марсіанина, щоб вони змогли подивитись на нього. А оскільки цього не сталося, нам потрібен Сміт. Дуже потрібен.
— Живі марсіани? — Генеральний Секретар Дуглас повернувся до капітана ван Тромпа. — У вас же є відео з марсіанами, чи не так?
— Тисячі футів плівки.
— Ось і відповідь на твоє питання, Джоку. Коли скінчиться прямий ефір, запустіть відео з марсіанами. Людям сподобається. А зараз, капітане, дещо щодо дипломатичного імунітету: ви стверджували, що марсіани не заперечували?
— Що ж, ні, сер. Але вони і не підтримали цього.
— Я чогось не розумію?
Капітан ван Тромп прикусив губу.
— Сер, я навіть не знаю, як це пояснити. Спілкування з марсіанами чимось схоже на розмову з відлунням. Ви не отримуєте ніяких заперечень, але й жодних результатів — теж.
— Семантичні труднощі? Можливо, сьогодні вам слід було прийти у товаристві... як там його звуть, вашого спеціаліста із семантики? Чи він чекає ззовні?
— Махмуд, сер. Доктор Махмуд не дуже добре почувається. Незначний нервовий зрив, сер.
Ван Тромп подумав, що це практично те саме, що й бути п'яним як чіп.
— Космічна радість[2]?
— Схоже, саме так.
— Що ж, приведіть його, коли йому покращає. Припускаю, що цьому молодому хлопцеві, Сміту, знадобиться допомога перекладача.
— Можливо, — із сумнівом сказав ван Тромп.
У той момент "цей молодий хлопець Сміт" намагався просто вижити. Його тіло, нестерпно стиснуте, ослаблене дивним станом простору в цьому неймовірному місці, нарешті могло хоч трохи відпочити у м'якому гнізді, куди ці, інші, його поклали. Він припинив опиратися і перейшов на третій рівень дихання та серцебиття.
Одразу зрозумів, що майже вичерпав себе. Дихати було майже так само важко, як і вдома, а серце шалено билося, щоб розподілити кров, намагаючись впоратися із тиском простору, — і все це тоді, коли він задихався від отруйно густого та гарячого повітря. Він діяв не вагаючись.
Коли його серцебиття сповільнилося до двадцяти ударів на хвилину, а дихання стало майже непомітним, він встановив їх на цьому рівні. І прислухався до себе достатньо довго, щоб переконатися, що з необережності не відділиться від тіла, поки його увага прикута до чогось іншого. Коли він впевнився, що органи працюють належним чином, то використав крихітну частинку свого другого рівня обережності й вивів себе зі стану відпочинку. Це було необхідно для того, щоб осмислити всі ці нові події, пристосувати їх до себе — а потім плекати і шанувати їх. Бо в іншому разі вони його поглинуть.
З чого ж почати? З того моменту, коли він покинув дім, захоплений цими іншими, які, виявляється, з одного з ним гнізда? Чи з того, як він прибув у цей простір, що так сильно тисне? Несподівано на нього накинулись вогні та звуки цього прибуття, що й нині віддавали нестерпним болем. Ні, він ще не готовий прийняти та плекати цю думку... Назад!
Назад! До того моменту, коли він вперше побачив цих інших, які зараз виявились своїми. Назад, іще навіть до зцілення, коли він вперше ґрокнув, що він не такий, як його брати-пташенята... Назад, до самого гнізда.
Він не використовував земні символи для жодної зі своїх думок. Проста англійська, якою він щойно навчився говорити, була значно простішою від тієї, яку використовує індус, щоб порозумітися на базарі з турком. Сміт використовував англійську як словник кодів, з кропітким та неідеальним перекладом для кожного символу. Зараз його думки — чисті марсіанські абстракції з безконтрольної інопланетної культури віком у півмільйона років, яка подорожувала далі, ніж будь-коли подорожувало людство, не підлягали перекладу.
У сусідній кімнаті інтерн-лікар Тадей "Тед" грав у крибідж із Томом Мічемом, особистим санітаром Сміта. Тадей одним оком поглядав на прилади — і, хоча його увага була прикута до карт, помічав кожний удар серця свого пацієнта. Коли пульсуючий вогник змінився із дев'яноста двох ударів за хвилину до менш ніж двадцяти, він відкинув карти убік, скочив на ноги та швидко побіг у кімнату Сміта, а Мічем — слідом за ним.
Пацієнт плавав в еластичній оболонці на гідравлічному ліжку. Здавалося, він помер. Тадей коротко кашлянув і процідив:
— Поклич лікаря Нельсона!
Мічем відповів:
— Таксер! — і додав: — Як щодо дифібрилятора, док? Він помирає.
— Поклич лікаря Нельсона!
Санітар вибіг з кімнати. Інтерн оглянув пацієнта так близько, як тільки міг, але не торкався його. Він продовжував огляд — проте коли у кімнату зайшов старший лікар, то невпевнено відійшов, наче людина, що довго перебувала у космосі і все ще не пристосувалась до земної сили тяжіння.
— То що, лікарю?
— Дихання, температура тіла та серцебиття впали раптово... Сер, десь дві хвилини тому.
— Що ви зробили для нього — чи з ним?
— Нічого, сер. Все згідно з вашими інструкціями...
— Добре.
Нельсон коротко оглянув Сміта, а потім вивчив показники на приладах за ліжком — близнюків тих, що були у кімнаті спостереження.
— Дайте мені знати, якщо щось зміниться.
Він збирався йти. Тадей здавався наляканим:
— Але, лікарю... Він помирає.
Нельсон сухо відповів:
— Продовжуйте, лікарю. Який ваш діагноз?
— Гм... Я б не хотів говорити про вашого пацієнта, сер.
— Дурниці. Я запитав про ваш діагноз.
— Дуже добре, сер. Шок, нетиповий, можливо, — він запнувся, — але шок, що спричинить смерть.
Нельсон кивнув:
— Досить розумно. Проте це — не звичайний випадок. Розслабся, синку. Я вже бачив цього пацієнта у такому стані з півдесятка разів впродовж зворотної подорожі. Це нічого не означає. Дивися.
Нельсон підняв праву руку пацієнта і відпустив її. Рука лишилась у тому самому положенні.
— Оціпеніння? — запитав Тадей.
— Називай як хочеш. Якщо назвати хвіст ногою, це нічого не змінить. Не хвилюйся, лікарю. У цьому випадку немає нічого типового. Просто стеж за тим, щоб його не турбували, і клич мене, якщо щось зміниться.
Він поклав на місце Смітову руку.
Коли Нельсон пішов, Тадей іще раз оглянув пацієнта, похитав головою й приєднався до Мічема в кімнаті спостереження. Мічем підняв його карти і запропонував:
— Зіграємо?
— Ні.
Мічем почекав, а потім додав:
— Доку, якщо запитаєш мене, то отой, в кімнаті, зіграє в ящик іще до ранку.
— Тебе ніхто не питав.
— Мені здалося...
— Вийди та покури з охоронцями. Я хочу подумати.
Мічем знизав плечима і вийшов. Тадей відкрив нижню шухляду столу, витяг пляшку і налив собі чарку: вона мала допомогти йому думати. Мічем приєднався до охоронців у коридорі; вони випрямилися, але коли побачили, хто це, розслабилися. Вищий морський піхотинець промовив:
— Здоров, друзяко. Що тут щойно була за біганина?
— Нічого такого. Просто у пацієнта щойно народилась п'ятірня і ми сперечалися, як їх назвемо. У кого з твоїх мавпочок знайдеться сигарета? І вогник?
Інший піхотинець дістав з кишені пачку цигарок.
— Як будете вирішувати питання з годувальницями? — холодно запитав він.
— Щось придумаємо. Дякую! — Мічем взяв цигарку в зуби. — Чесне слово, джентльмени, я нічого не знаю про цього пацієнта. Хоча хотів би.
— Звідки такі накази про "ніяких жінок"? Він що, якийсь сексуальний маніяк?
— Наскільки мені відомо, ні.