Якби щасливчика того
Зустрів я в темнім лісі,
Ій-право, щастя він свого
Волів би сам зректися.
* * *
Світ наш занадто фрагментоподібний.
Німецький професор, ось хто тут потрібний!
На світ роздертий він кине оком,
В розумну систему стулить шматки,
І своїм нічним ковпаком і шлафроком
Заштопає світобудови дірки.
* * *
Сьогодні у них, мабуть, гості,
В будинкові скрізь вогні.
На другому поверсі часом
З'являється тінь у вікні.
В пітьмі я стою самотній,
І ти не бачиш мене.
Ще важче тобі зазирнути
У серце моє смутне.
Це серце до тебе лине
І гине з кохання свого,
Воно обливається кров'ю,
А ти не бачиш того.
* * *
Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю думу смутну,
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.
1 навіть, коли серед ночі
Заплющив ти очі ясні,
І тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.
У тебе алмази, і перли,
І людські усі скарби.
І очі найкращі у світі,—
Чого ще* люба, тобі?
Я ціле летюче військо
Про очі твої голубі
Пісень написав безсмертних,—
Чого ще, люба, тобі?
Мене своїми очима
В нерівній боротьбі
Вкінець ти занапастила,—
* * *
Вперше може нещасливо
Закохатись навіть бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.
Що ж, я дурень, я кохаю
Знов без жодної надії,,
Сонце, місяць, світ сміється,
Я сміюся теж — і гину.
Мов я від них і раду, й пораду,
Брали мене, як на принаду,—
Мовляв, ти трохи лиш зажди,
Ми тебе визволимо з біди.
Але за їхньої допомоги
Я, мабуть, простяг би з голоду ноги,—
Коли б не з'явивсь чоловічок один,
Взявся як слід за мене він.
Ну й чоловічок! Вічне спасибі
Він заслужив на мовму хлібі!
Шкода* що з ним не обнятися нам,
Бо чоловічок отой ^ я сам!
* * *
Цей юнак хвали достойний!
Він, коли мене стрічає,
Устрицями, і рейнвейном,
І лікером пригощає.
Вранці прийде привітатись,
Все на нім в останній моді —
Штаненята, фрак і галстук,—
Справжній денді він, та й годі.
Він у захваті від мене,
Щиро радий моїй славі,
І в послузі мені стати
В будь-якій готовий справі.
Вечорами ж десь в салоні,
І в інтимнім колі, й в ширшім,
Він натхненно милим дамам
Декламує мої вірші.
В наші дні, коли юнацтво
Легковажне і нечемне,
З юнаком таким стрічатись
І цікаво, і приємно.
* * *
Мені приснилося: я бог,—
У небі дні минають,
І хором ангели пісень —
моїх пісень співають.
І все, що забажаю,
П'ю "кардинал"; але боргів —
Боргів, я тут не маю.
І все ж гнітить мене нудьга:
На землю я хотів би.
Коли б не "богом був я тут —
З нудьги осатанів би.
"Нум, довгоногий Гавриїл,
Злітай униз для мене,
І друга щирого мого —
Примчи сюди Еугена.
Шукай його десь у шинку,
Бо він забув про книги,
У мамзель Майєр він сидить,
А зовсім не в Ядвіги".
Розправив крила Гавриїл
І хвацько вниз метнувся,
І незабаром з гультяєм,
З дружком моїм, вернувся.
"От бачиш, хлопче, вже я бог,
Владар землі і люду!
Хіба тобі я не казав,
Що чимсь путящим буду?
Ти не дивуйся — я чудеса
Щодня творю господні.
Тобі на радість, весь Берлін
Вщасливлю я сьогодні.
Каміння бруку розколю
Ту ж мить по половинці —
В них свіжих устриць посаджу,
Нехай жеруть берлінці!
Смачний лимонний сік дощем
Нехай їх рясно скропить,
Міські канави через край
Нехай рейнвейн затопить".
Гуде, радіє весь Берлін,
Накинувся на страви,
Пани із земського суда
П'ють просто із канави.
"Хвала божественним харчам!"
Поети славлять їжу.
Вилизує офіцерня
Панель — навдивовижу!
Розумні фендрики гуртом
Взялись до діла живо —
Вони ж бо знають — не щодня
Таке буває диво!
* * *
Залишив я вас у чудовому липні,
Щоб нині у січні зустрітися знов.
Тоді ви, здається, палали від спеки,
Тепер прохолола, либонь, ваша кров.
Я знову подамсь, коли ж знову вернуся,—
І жар ваш, і холод давно вже помре,
І мовчки пройду я повз ваші могили,
І серце моє буде бідне й старе.
* * *
У темній поштовій кареті
Ми їхали вдвох крізь ніч,
Ми линули серцем до серця,
Дивилися віч-у-віч.
Коли ж зайнявся ранок,
Ми кличемо провідника:
Сидить між нами заєць —
Амур, пасажир без квитка!
* * *
Бог зна, де шалена дівка
Оселилася моя;
Лаючись, у дощ та хвищу
Все оббігав місто я.
Уганяв з корчми до шинку,
У готелі заглядав,
Марно кельнерів брутальних
Про дівчисько я питав.
Раптом ось вона — регоче,
Подає до мене знак.
Ти — і в цьому пишнім домі?
Не подумав би ніяк!
# * *
Вечірні промені ясні
По хвилях миготіли,
Біля хатини самітні,
Мовчазні ми сиділи.
Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли,
А сльози милої дрібні
З очей на руки впали.
І я навколішки упав,
На сльози ті дивився,
Ті білі руки цілував
І гірких сліз напився.
Мені сум-туга навісна
Так палить душу й тіло,
Та безталанниця сумна
Мене слізьми струїла.
* * *
Коли ми одружимось, тобі
Всі заздритимуть, та й годі.
Зо мною ти житимеш, далебі,
В розвагах та насолоді.
Хоч бийся, хоч лайся,— буду терпіть,
Покірно гнутиму спину;
А віршів моїх не станеш хвалить,—
Ту ж мить тебе покину.
Серце! Доля ще не вмерла.
Згине ця пора сумна,
Все віддасть тобі весна,
Що зима колись пожерла.
Ще зосталося немало!
Цей широкий пишний світ,
Цей краси весняний, квіт.
Все твоє, щоб ти кахалої
* * *
Мене ви рідко розуміли,
Я міг вас рідко розуміть;
А як в болоті ми засіли.
Порозумілися ту ж адйть,
Дон Енріке, що Прекрасним
Кожен тут його взивав,—
Біля мене за стіною
По сусідству проживає.
Мліють дами в Саламанці,
Як він на бульвар виходить,
Вус підкрутить, в шпори дзвонить
І собак з собою водить.
Але в тихий час вечірній
Вдома він самітно мріє
І, гітару взявши в руки,
Таємничі сни леліє.
І тремтяче б'є по струнах,
І фантазії виводить —
Ах, до млості тим квилінням
Часом він мене доводить.
Ніч шляхи укрила дальні,
Душу й серце втома крає...
Тихим світлом безпечальним
Місяць землю осяває.
Ніжним світлом місяць боре
Мовчазне страхіття ночі;
І моє минає горе,
І сльоза пливе на очі.
Так, смерть — це тиха ніч без снів,
Але життя — задушний день..,
Вже смеркло... Я дрімаю...
Цей день мене так втомив.
Над ліжком липа сниться мені,
Співає юний соловей,
Вічну пісню кохання
Я чую навіть у сні.
* * *
Де кохана, для якої
Ти співав пісні чудові,
Коли в серці в тебе грало
Вічне полум'я любові?
Вже те полум'я погасло,
В серці холод і мовчання,
Книжка ця — то тільки урна
З попелом мого кохання.
З "ПОДОРОЖІ НА ГАРЦ"
ПРОЛОГ
Білі глянцеві манжети,
Чорні фраки і панчохи,
Ніжна мова, поцілунки,—
Ох, коли б їм серця трохиі
Серця в груди, і в те серце —
І любові, і страждання.
Ох, мене вбиває щебет
Про фальшивий біль кохання!
Хочу я податись в гори,
Де хати на кручах мріють,
Де зітхають вільно груди
І вітри на волі віють.
Хочу я податись в гори,
Де стоять стрункі смереки,
Мчать струмки, птахи співають,
Хмари в світ пливуть далекий.
Прощавайте, пишні зали,
Пишні франти, пишні дами!
Хочу я податись в гори —
І сміятися над вами.
ГІРСЬКА ІДИЛІЯ
І
На горі стоїть хатина,
В ній живе гірник старий.
Там шумить ялина тихо,
Світить місяць золотий.
Є в отій хатині крісло
В дивних різьбах — аж сія;
Хто сидить в нім — той щасливець,
І отой щасливець — я.
Біля ніг моїх дівчатко —
Чарівний, щасливий вид,
Очі — дві зорі блакитні,
Губки — наче рожі цвіт.
Сяють ті блакитні очі,
Мов безмежний небовид.
Ось вона кладе лукаво %
Пальчик свій на рожі цвіт.
Ні, пряде ретельно мати,
їй не чути наших слів,
Приграє на цитрі батько
Пісні давньої мотив.
І дівчатко шепотіти
Починає в тишині,—
Не одну вже таємницю
Звірило воно мені:
"З дня, як тітка наша вмерла,.
Не з ру-Ш ходити нам
На стрілецький двір у Гослар,
Хоч жрасиво йтарно,тамі
Тут, у горах(, так самотньо,,
Стужа, тиша навкруги.
А зимою наче в гробі,
Засипають нас сніги.
Я — дівчисько полохливе,
Мов дитя, боюсь весь час
Тих гірських недобрих духів,
Що вночі лякають нас".
Ці слова сказала мила
І, злакавшись їх сама,
Рученятками обличчя
Затулила обома.
Дужче шурхає ялина,
Прядка крутиться й хурчить,
І дзвенить тихенько цитра,
І старий мотив звучите:
"Злої влади темних духів
Ти не бійсь, моє дитя!
Добрі ангели на варті
Біля тебе все життях
II
Віттям-пальцями ялина
Нишком торгає вікно,
Місяць тихо підглядає,
Підслухає нас давни.
За стіною © комірчині
Батько спитывже, й мата спить,
Нам не спиться — ми з тобою
Будем тихо гомоніть.
"В те, що молишся та, милий,
Щось не віриться мені.
Уст твоїх лихе тремтіння —
Не молитва це, о ні!
Раз у раз мене лякає
Лють у тебе на устажг
Та очей твш:х прюмівня
Розганяє темвгаж стр*аж.
Маю сумнів ж,, що) віру
Міг правдиву зберегти
В бога-батька, бдаа-сина
І святого духа ти".
"Ох, ще в неньетв на мшіваж
Сидячи, мшшт. жлтш'ят"
Вірив я у бога-6аітька"
Що добро дарує ввам.
Він створив чудову зешгш
І на ній людей свшх,
Сонцю, Місяцю і зорям
Наперед призначив біг.,
Старший я робивсь, дитино,
І далеко більш почав
Розуміти, і нарешті?
В бога-сина вірить став.
В бога-сина, що любов!
Зміст одкрив нам у житті,
І за це у нагороду
Був розп'ятий на хресті.
А тепер, коли я виріс,
Все читав і скрізь бував,
Чистим серцем, щирим серцем
Віру в духа я сприйняв.
Він творив великі й зараз
Більші здійснює дива:.
Трощить замки злих тиранів,
Рабські ярма розбива.
Гоїть рани й поновляє
Людське право давніх літ,;
За яким всі люди рівні,
Всі — один шляхетний рід.
Він розвіює тумани,
Вимітає, мов сміття,
Гніт химер, що труять щастя
І гноблять нас все життя.
Безліч рицарів відважних
В світі дух святий обрав,—-
Щоб свою здійснити волю,
Він їм мужності надав.
Прапори палають, іскри
На мечах горять дзвінких!
Хочеш бачити, дитино,
Гордих рицарів таких?
Глянь на мене і не бійся,—
Поцілуй мене, дитя!
Я — святого духа рицар,
І його обранець я".
III
Тихо місяць за ялину
Заховався — зник на мить.
А у нас в кімнаті лампа
Кволо світить, ледь мигтить.
Та мої блакитні зорі
Не згасають ні на мить,
Уст рожевий цвіт палає,
І дівчатко шепотить:
"Тягнуть в нас маленькі гноми
Хліб і сало крадькома,
Покладем надвечір в скриню,
А надранок вже й нема.
Тії гноми позбирають
З молока вночі вершки,
Не прикриють глечик — кицька
Решту вип'є залюбки.
Наша кицька — справжня відьма.
Вітер свище, грім гримить,
А вона вночі на гору
До старих руїн біжить.
В давнину стояв там замок,
В. замку блискали мечі,
Рицарі, пажі і дами
Танцювали там вночі.
Закляла лиха чаклунка
Люд і замок цей колись.
Зникло все — в німих руїнах
Хижі сови завелись.
Наша тітка говорила,
Якщо певне слово знать,
В слушний час і в слушнім місці
Уночі його сказать,—
Знов з руїн постане замок
В сяйві, світлий, як вінець,
Рицарі, пажі і дами
Знову підуть у танець.
Хто прокаже теє слово —
Буде замком володіть,
Юну честь його прославлять
Барабани й трубна;мідь!"
Так казками розцвітає
Уст її рожевий цвіт,
А в очах її для мене
Небо й зорі — цілий світ.
Обвива своїм волоссям
Пальці дівчинка мені,
І цілує, і сміється,
І змовкає в тишині.
Речі в цю кімнату тиху
Мов з минулого зійшлись,
Стіл і скриня ^— я, здається,
Бачив їх уже колись.
Мирно цокає годинник.
Чую — цитра на стіні
Почина сама бриніти,
І сиджу, як уві сні.
Саме тут те слушне місце.
Саме зараз — слушна мить;
Почуваю — зараз певне
Слово з уст моїх злетить.
Бачиш, мила, просвітліла
Темна ніч, глуха пора;
Зашумів струмок у лісі,
Прокидається гора.
Вже в ущелині лунають
Звуки цитри, гномів спів,
І, немов весна, безумний
Раптом ліс квіток розцвів.
Квіти, мудрі, ДИВНІ КВІТИ,:
Весь казковий ряст і цвіт
Сходить пахощами, наче
Подолавши муки гніт.
Диким полум'ям тройнди
В тісноті навкруг звелись;
Мов шлонй кришталеві,
Пнуться лілії увись.
Зорі, мов сонї^я великі,
Тужно сяють з вишини,
В чаші лілій велетенських
Тихе світло ллють вони.
Але ми — найбільш, дитино,
Ми за цей змінились час,—
Смолоскипи, шовк і злото
Сяють весело круг нас.
Ти — принцеса; ця хатина —
Замок світлий, мов вінець.
Рицарі, иажі і дами
Ось ідуть уже в танець.
Буду я тобою, замком —
Цілим світом — володіть.
Юну честь мою вславляють
Барабани й трубна мідь!
ПАСТУШОК
Ти король, пастуше любий*
Кожен пагорок — твій трон,
Над тобою світить сонце
Яскравіше всіх корон.
Вівці — фрейліни нідлесні —
Туляться тобі до ніг"
А телята — камергери —
Ген пощипують моріг.
Бистрі й жваві цапенята —
То артисти-штукарі,
А дзвіночки, флейти пташок —
То музика при дворі.
Як же любо все співає!
Ліс зашелестів, загув,
Чути рокіт водоспаду,
І король наш, ба", заснув.
В ці хвилинн тимчасово
Пес всю владу перейма,
Люто гавкає, сердитий,
Що порядку тут нема.
А король вві сні бурмоче:
"Бути королем — біда!
Я додому швидше хочу"
Королева дожида.
Лиш у подруги в обіймах
Від турбот спочину я,
Ув очах її глибоких
Вся монархія моя!"
ПІВНІЧНЕ МОРЕ
ПЕРШИЙ ЦИКЛ
Коронування
Ви пісні! Ви хороші пісні мої!
Вставайте! Вставайте! Озбройтесь!
В сурми сурміть.
На щиті підніміть
Це дівча молоде,
Що серцем моїм володіти буде,
Мов королева.
Слава тобі, молода королево!
Із сонця вгорі
Зриваю я золото променів сяйних
І сплітаю ясну діадему
Для твого чарівного чола.
Од сповитих синім шовком небес,
Звідки сяють вночі самоцвіти,
Я відкрию коштовний шматок
І накину його, мов порфіру,
На твої королівські плечі.
Я дам тобі придворний почет
З бундючно-дзвінких сонетів,
Гордих терцин і ввічливих стансів;
Кур'єром в тебе буде мій дотеп,
Придворним блазнем —г— моя фантазія,
Герольдом зі сміхом крізь сльози в гербі,
Служити буде мій гумор.
А сам я, моя кололево,
Стаю на коліна перед тобою
І побожно ,на червоній оксамитній подушці
Передаю тобі
Оту крихітку розуму,
Що з ласки своєї лишила мені
Твоя попередниця на троні.
Сутінки
На безлюднім березі моря
Сидів я самотній, з печальними думами,
і9&
Сонце схилялося й слало
Смуги огнисті на воду,
І білі далекі хвилі,
Гонимі прибоєм,
Пінились, билися ближче та ближче.
Шурхіт таємний, і шепіт, і свист,
І сміх, і зітхання, і шелест,
Таємний мотив колисковоїнісні...
Мені здалося, ніби чую забуті саги,
Милі казки старовинні,
Що я їх колись ще хлопчиськом
Чув від сусідських дітей,
Коли ми вечором влітку
На кам'яних східцях ґаночка
Сиділи в тихій розмові;
Бились маленькі дитячі серця,
Горіла цікавість у очах.
В цю ж годину дівчата в домі
Біля духмяного цвіту в вазонах,
Біля вікна, сиділи,
І їхні рум'яні личка
Сміялись, осяяні місячним світлом.
Захід сонця
Вогнисто-червоне сонце зникає
В шумливім, в далекім
Сіро-сріблястім морі.
Легенькі хмарки, мов рожеве видіння,
Линуть услід йому; а насупроти
З похмурих осінніх хмарин мерехтливих
Сумним і смертельно блідим обличчям
Дивиться місяць; а в небі за ним,
Неначе іскорки світла,
В далях туманних блимають зорі.
Сяяло в небі колись
Вірне подружжя:
Бог — Сонце й богиня — Селена,
А навкруг золотились зірки,
їхні маленькі безгрішні діти.
Та язики зашипіли отруйні —
І розлучилося у ворожнечі
Щире подружжя — Сонце й Селена.
Тепер удень у самотній пишноті
Підводиться в небі Сонце, як бої?,
Звеличене в пісні, прославлене здавна
Від гордих, багатих людей.
А темної, ночі
В небі блукав богиня Селена,
Мати нещасна,,
З посиротілими дітьми — зірками,
СЯЮЧИ СУМНО І ТИХОу
І дівчата закохані, й мрійні поети
Присвячують їй свої співи і сльози.
Богиня Селена серцем ласкавим
Ще й досі кохає красеня мужа.
Вечором тихим, тремтлива й бліда,
Стежить вона крізь прозорі хмарини
Поглядом журним,г— куди він зникає.
Може б, хотіла сказати: "Вернися!
Діти кличуть тебе!"
А впертий бог Сонце,
Дружину побачивши, почервоніє
Подвійним рум'янцем
Від гніву і болю
І, невблаганний, іде з небосхилу
На ліжко вдовецьке холодне.
Отак-то безжальна і люта злоба
Принесла горе, нещастя і муку
Навіть вічним богам.
І бідні боги вгорі в небесах
Блукають у горі
Шляхом безутішним.
їм смерті немає,,
І тягнуть вони за собою
Своє променисте горе.
Але я, звичайна людина,,
Щаслива від того, що смертна,
Не нарікаю на долю.
Признання
В присмерку одірийшов вечір,
Ще шаленіше шумшїірибій,
Я ж бо сидів і давшеся
На бішш тт&щ, шя.лі%
І мої груди здіймались, як море,
Гмене охопила ґл(юбока журба,
Журба з& тобою, люба, жордіиа.
Образ твій світлий ношу й в <собї.
Всюди він кличе мене,
Всюди й повсюди —
І в вітровім шумі, і в клекоті моря,
І в тяжкім зітханні моїх грудей.
Очеретинкою пишу на піску:
"Агнесо, кохаю тебе!"
Хвиліж— розліючанї залили
Ніжте слово признання
И зітерли його.
Крихкий очереігку, зрйдлШзий —піску,
Хвилі текучі,— більш вам не вірю!
Небо темнішає*— і сер-це налає,
Міцною рукою з норвезьких лісів
Я вириваю найвищу ялину,
Вмочаю її
У пащеку Етни
І цим велетенським пером огняним
Пишу на небесній стелі:
"Агнесо, кохаю тебе!"
Щоночі в небі від,.того часу
Палатиме вічно вогнистий напис,
І всі покоління прийдешні
Читатимуть радо небесні слова:
"Агнесо, кохаю тебе]"
Уночі в каюті
До блакиті в чистім небі,
Де барвисто сяють зорі,
Я припав би поцілунком,
Щоб, припавши, буйно плакать.
Зорі ті — то милі очі,
Що блищать, горять здалеку
І вітають дружньо-щиро
З голубого небозводу.
І до того небозводу,
До зірок — очей коханих —
Молитовно зводжу руки,
І прошу, й молю без краю:
"Любі очі, милі зорі!
Дайте ви душі блаженство,
Дайте вмерти! Дайте злитись
З вами, любі, з вашим небом!"
Із очей небесних іскри
Грають золотом і ллються,
Серце шириться без краю,
Вщерть наповнене коханням.
0 небесні очі! Плачте,
В моє серце лийте сльози,
Щоб тими слізьми-зірками
Переповнить моє серце.
Заколисаний на хвилі
1 замріяний думками,
Я один лежу в каюті,
Сам на ліжкові в куточку.
Крізь відкритий люк я бачу
В небесах зірки блискучі,
Мов солодкі оченята
У коханої моєї.
Ті ласкаві оченята,
Мовби ватра наді мною,
Миготять, мене вітають
З голубої стелі неба.
В ту високу стелю неба
Я вдивляюся, щасливий,
Доки біла мла туману
Не закриє любі очі.
У дерев'яну стіну корабля,
Біля якої лежу я, мрійливий,
Б'ються хвилі, шалені хвилі.
Вони шумлять і шепочуть
Мені таємниче на вухо:
"Безумний ти, хлопче!
Руки короткі, а небо — далеке,
Зірки ж в небесах,
Мов прибиті гвіздками.
Даремні бажання, даремні зітхання!
Найкраще для тебе було б заснути".
Мені вночі наснився степ широкий,
Увесь покритий тихим білим снігом.
Похований під снігом, я лежу
І сплю самотньо мертвим сном холодним.
А з глибини нічної, з далі неба,
Вниз на могилу дивляться зірки.
То очі милої! Горять і сяють
Спокійні очі, сповнені кохання.
Буря
Лютує буря
І хльоскає Явилі, %
І хвилі від люті у піні встають,
Як башти гойдаються, плинуть.
Білі запінені хвилі.
Кораблик притомлений
Здереться на них —
І падає раптом, безсилий,
В широку і чорну безодню.
О море!
О мати краси, що із піни постала!
Прамати кохання! Жалій ти мене!
Он біла чайка, мов чуючи трупи.
Шугає над хвилю,
І гострить об щоглу свій дзьоб,
І прагне в ненаситі серця
Того, що дочку твою славить,
Того, що узяв твій онук-пустунець
Собі на звичайну забаву.
Даремні зітхання и моління!
Мій заклик зникає у бурянім шалц
В ревінні сердитого вітру.
Реве, і свистить, і бушує,, і стогне,.
Неначе страшна божевільня.
І раптом я чую між гамору й шуму
Арфи чарівні .акорди*
Тужливі і пристрасні співи,
Що серце чарують і серце шматують,
І голос отой впізнаю.
Десь на шотландській похмурій скелі,
Де приліпився маленький замок,
Над морем; ревучим і гнівним,
Біля вікна з високим склепінням
Жінка вродлива стоїть,
Ніжно-прозора і біла, як мармур.
Грає на арфі вона і співає,
І вітер розмаює довгі коси
І пісню її у зажурі глибокій
Розносить над морем ревучим.
Морська тиша
Тиша в морі.