Що ніч в твоєму серці, в глибині,
І що його згриза страждань змія,—
Яка ти нещаслива, бачив я.
* * *
Мовби з піни хвиль родилася,
У красі своїй ясна,
З невідомим заручилася,
Одружилася вона.
Серце многотерпеливеє,
Затамуй і сум, і плач;
Глупоту і зраду милої —
Все прийми і все пробач.
Так, ти нещасна, і мій гнів погас,
Нещасні ми удвох, любов моя.
Аж доки смерть серця розіб'є в нас,
Нещасні ми удвох, любов моя.
Я бачу глум в куточках уст і сміх,
В очах упертість блискає твоя.
Хай гордість в грудях ще живе твоїх,
Ти все ж нещасна, як нещасний я.
Уста страждання спалює й в'ялить,
Огонь очей заллє сльоза твоя.
У гордих грудях болю не злічить,
Нещасні ми удвох, любов моя.
* # *
І скрипка, і флейта грає,
Сурма іскристо б'є,
Весільної починає
Дівча — кохання моє.
Розсипали дзвони й грози
Литаврщик і сурмач,
В них чути стогін, і сльози,
І добрих ангелів плач.
* * *
Ти все забула — й мале, й велике,
И що серце мені віддала навіки,
Маленьке, ніжне й фальшиве твоє,—
Чи де ще ніжніші й фальшивіші є?
Забула кохання і біль великий,
Що серце вбили моє навіки,—
Що більше було, кохання чи біль?
Не варто гадати, шкода й зусиль!
Щоб квіти довідались пишні,
Як серце болить мені,
Від болю мого, смутні.
Що серце у мене хворе,
Знали б в саду солов'ї,
Піснями печаль і горе
Вилікували б мої.
А знали б у високості
Зірки, що біль мене гне,
Вони б завітали в гості,
Розважили б мене.
Та звідки їм знати все це?
Одна лиш знає мій біль —
Та, що розбила серце,
Розбила без зусиль.
Чому троянди немов неживі,.
Кохана, скажи мені?
Чому, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні? < ¿1
Чому такчгірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чому в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?
Чому холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чому така пустельна земля
І сіра, мов труна?* ^
Чому мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене? < ' ^
Скажи, кохана моя, чому
Покинула ти мене?
Не дивуйте мені, дюди,
Що струна гіркої туги
Ще й тепер бринить виразно,
Хоч завів я співи другі.
Ось пождіть, замовтсне хутко
Ця луна журби сумна,
І в загоєному серці
Зацвіте весна нова.
* * *
Колись ми з дівчиною двоє кохались,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз "в чоловіка та жінку" ми грались,—
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов діточок двоє,
"Ховатись" ми здумали в лісі та в полі,—
Що потім уже не знайшлися ніколи.
* * *
Була ти найдовше вірна,
Себе позбавляла спокою
І турбувалася мною
У скруті моїй безмірній.
Мене харчувала, сірому,
І гроші позичала,
Білизну і пашпорт придбала
Коли виїздив я з дому.
Хай бог береже тебе, мила,
Від спеки і від застуди
И помщатись за те не буде,
Що ти для мене зробила.
* * *
І поки я довга літав,і блукав,
І щастя свого по чужянах шукав,
Коханій моїй урвався терпець"
І вона пішла собі під вінець,
І ніжним-и пригорнула руками
Найдурнішото дурня між юнаками.
Моя кохана ніжна й гарна,
Про неї й досі я мрію марно.
Блакитні очі і; щічки як жар
Палають і мають все давній чар.
Що я від неї відмовитись міг,
Це найбільша дурниця з дурниць моїх.
І сині фіалки її оченят,
Троянди щічок і білі лілеї
Маленьких ніжних її рученят
Цвітуть, та цвітуть, і горять,
І тільки еерце засохло у неї.
Коли любов мою молоду
Візьме сира могила,
В могилу темну і я зійду,
Схилюсь до тебе, мила.
Я дико цілую тебе — ти моя,
Холодна, німа без надії.
Я плачу, тремчу і зітхаю я.
І сам, як труп, холодію.
Мерці устають — це півночі клич,
Ось танці заводять, веселі,,
А нас укрила темна ніч
На нашій твердій постелі.
Мерці на страшний підводяться суд,
Він кличе до втіхи й мукш;
А нам байдуже, нам хороше й тут,
Сплелися наші руки.
Самотній кедр на стромйні
В північній стоїть стороні,
І кригою, й снігой укритий,
Дрімає і мріє вві сні.
І бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самотині
На спаленій сонцем скалі.
* * *
Філістери, вбрані на свято,
Ідуть в поля і ліси,
Стрибають, немов цапенята,
Сп'янілі геть від краси.
Захоплено спостерігають,
Як світ романтично зацвів,
І довгим вухом вбирають
Дзвінкі пісні шпаків.
Я ж чорним серпанком з кімнати
Завісив своє вікно;
Привиддя мене вітати
І вдень приходить давно.
З могили тінню сумною
Кохання давнє встає,—
Сидить, і плаче зо мною,
Й зворушує серце моє.
* * *
Кохає дівчину хлопець,
А в дівчини інший є;
Той інший кохає іншу
І з нею до шлюбу стає.
І дівчина з горя заміж
За першого стрічного йде.
Карається й тужить хлопець
І щастя вже не жде.
Стара ця байка чи казка,
А все завжди нова:
Як станеться з ким — надвоє
Серце тому розбива.
* * *
Я бачив дочку королівську вві сні,
В сльозах були її очі.
Під липою, злившись в обійми сумні,
Сиділи ми серед ночі.
"Ні трон твого батька не вабить мене,
Ні слава його, ні сила,
Ні діаманти, ні злото ясне,—
Я прагну тебе, моя мила!"
"Про це ти забудь, про це мовчи,—
В могилі лежу я, друже,
Й приходжу до тебе тільки вночі,
Бо я люблю тебе дуже".
* * *
Тебе я люблю і любитиму вік!
Хай навіть весь світ западеться,
Любові моєї вогненний потік
До тебе й крізь хаос прорветься.
* * *
Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Вони мені до всього
Отрути, долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Котра ж мені найбільший
Жаль серцю завдала,—
То тая не любила
Мене і не кляла!..
На личку в тебе літо,
Неначе жар горить,
Але в малім твоїм серці
Зима, зима лежить.
Нічого в цьоу світі
Тривалого нема —
Палатиме в серці літо,
А личко зв'ялить зима.
* * *
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
І плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.
З тобою ми вдвох не зітхали,
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли до нас згодом самі.
* * *
Вони за столом чаювали
И плели про любов плітки.
Чуття в ній жінки вбачали,
Естетику — чоловіки.
"Кохати слід платонічно",—
Надвірний радник прорік.
Вклонилася іронічно
Дружина в його бік.
Священник мовив повчально:
"Здоров'я не береже
Той, хто кохає брутально..."
Панянка сказала: "Невже?!"
"Коханців пристрасть єднаєі"
Озвалась графиня сумна.
Зітхнула й баронові чаю
В цей час подала вона.
0 як тебе бракувало
При чаюванні тім!
Ти б, люба, розказала
Про власне кохання їм.
З пісень моїх плине отрута,
Інакших не знаю я.
Отрути до мого серця
Влила ти, кохана моя.
З пісень моїх шшне отрута,
Інакших не знаю я,
Бо в серці у мене змії
1 ть, кохана моя.
В тяжкому сні я плакав:
Побачив тебе я в труні.
Прокинувсь, а сльози в мене
Ще ллються з очей рясні.
В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — ти не моя.
Прокинувся і ще довго
І гірко плакав я.
В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — тибудеш любить.
Прокинувсь я і досі
Не можу сліз спинить.
* * *
Осінній вітер хитає
Дерева мокрі вночі;
Я їду лісом самотній
В сірім промоклім плащі.
Я їду собі, а мрія
Попереду мене пливе,
Несе мене легко в повітрі
До дому, де мила живе.
Собаки гавкають, слуги
Виходять з вогнем зустрічать;
Лечу я вгору по сходах —
Тільки остроги бряжчать.
В привітній теплій кімнаті,
Де пахощі й килими,
Чекає мене красуня —
І ось обнялися ми!
Між листям вітер шепоче,
А дуб шелестить листом:
Куди ж ти, безпам'ятний хлопче,
З твоїм безпам'ятним сном?
* * *
Зоря упала в прірву
З небесної течії!
Була то зоря кохання,
І я впізнав її.
Опало з яблуні листя
І цвіт на землю сиру!
Вітри налітають скажені!
І з ними заводять гру.
Співає на ставі лебідь,
Не чув я його давно,—
Повільно згасає пісня,
І лебідь іде на дно.
Як темно! Зоря розпалась,
Прокресливши в небі путь.
І лебединої пісні
Давно вже в тиші не чуть.
* * *
Ховає самогубців
Здебільш на розпутті світ;
Зростає там синя квітка,
Грішників смертний цвіт.
Зітхаю я на розпутті,
Ніч — і на серці гніт.
Колишеться в місячнім сяйві
Грішників смертний цвіт.
Ніч на очах лежала,
Уста свинець скував...
Я німим умом і серцем
В гробі на дні я спав.
Не знаю й сам, як довго
Спав я в сирій землі...
Прокинувсь, бо в могилу
Постукав хтось мені,
"Може, ти встав би, Генріх?
Надходить вічний день,—
Мерці вже повставали
Для радісних пісень".
"Кохана, як я встану?
В мене ж очей нема,—
Я вилляв їх сльозами,
А в ямах вічна тьма".
"А я зцілую, Генріх,
Ніч із очей твоїх, *
Ти янголів побачиш,
Побачиш небо втіх".
"Кохана, як я встану?
Ще з серця кров тече,
Там, де його вкололо
Гостре твоє слівце".
"А я до серця, Генріх,
Долоню притулю,
Загою в серці болі,
Втамую кров твою".
"Кохана, як ж встайу?
Кривава й сшрсомь моя,—
Як я зоставсь без тебе,
її прострелив я".
"Своїм всшоесям, Генріх,
Я рану затужи
І вилікую, любий,
Голівоньку твою",
І так благала щиро,—
Я витримать не міг,
Хотів помалу встати
І впасти їй до діг_
Та враз одкрились рани,—
Знов буйно кров моя
Із ран моїх рвонулась —
І тут прокинувсь я.
Пісні старі й недобрі,
Гидкі й тривожні сни,
Сьогодні ж нам потрібно
Великої труни.
Зробіть її й дивіться,
Щоб не була тісна;
Як гейдельберзька діжка,
Повинна буть вона.
Хай довжелезні мари
З дощок міцних зіб'ють;
Такі, як міст у Майнці,
Вони повинні буть.
Пришліть мужів дванадцять,
Таких, як Христофор,
Святий, що здавна в Кельні
Прикрашує собор.
Хай домовину втоплять
У глибині морській.
Яка труна велика,
Така й могила їй.
Чому труна велика?
Скажу вам доладу:
Я в ній своє кохання
І біль свій покладу.
ЗНОВУ НА БАТЬКІВЩИНІ
* * *
В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.
Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти співом голосним.
Так я в темряві співаю,
Мов дитя, в чеканні дня,—
Пісня, може, й не весела,
Але жах мій розганя.
* * #
Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,— *
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.
Повітря свіже—смеркає*
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.
Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті,
'••ЦЕ*
Із золота гребінь має,
І косу розчісує ним,
І дикої пісні співає,
Не співаної ніким.
В човні рибалку в цю пору
Поймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору —
Не бачить ні скель, ні хвиль.
Зникають в потоці бурхливім
І човен, і хлопець з очей,
І все це своїм співом
Зробила Лорелей.
Смутне, смутне моє серце,
Хоч радісне все у маю.
А я на старім бастіоні,
Зіпершись на липу, стою.
Внизу у міському каналі
Блакитна вода бринить,
Хлоп'я сидить у човні —
Рибалить і стиха свистить.
А ген на березі тому
Видніють, маленькі здаля,
Будівлі, садиби і люди,
Гаї, пасовиська й поля.
Дівчата білять полотна,
Стрибають в траву на схил,
А коло млинове шумливо
Алмазний розбризкує пил.
При брамі тюремній вартівня.
Вздовж сірого муру солдат
В мундирі червоному ходить
Повільно туди і назад.
На вістрі багнета у нього
Блискоче проміння ясне;
Мені він здаля салютує..,
Ох, краще б застрелив мене!
Волога ніч і вітер,
У небі ні зорі;
В мовчанні йду я лісом —
Дерева шумлять вгорі.
Далекий блимає вогник,
Та в хатку стару лісника
Мене все одно не заманить,
Така в ній біда тяжка.
В оббитім шкірою кріслі
Сліпа бабуся сидить,
Мов статуя скам'яніла,
Страхітно весь час мовчить.
Блукає лютий по хаті.
Лісничого син рудий,
Жбурляє в куток рушницю
И регочеться сам не свій.
Над кужелем плаче пряля —
Красуню, здолав одчай;
І тулиться біля неї
Батьків старий кудлай.
* * #
Коли я в дорозі потрапив
До любчиної сім'ї,
Впізнали мене сестрички,
І батько, і мати її.
Питали мене про здоров'я,
Самі ж стояли на тім,
Що я не змінився нітрохи,
Хіба що став блідим.
Питав про тіток і кузин я,
Про різних людців нудних,
І про малу собачку,
Що бачв я у них.
Також про одружену милу
Спитав я мимохідь,
Вони повідомили радо,
Що має вона родить.
Я дружньо їх поздоровив,
І ввічливо пробелькотів,
Щоб щиро її вітали
Від мене безліч разів.
Сестричка тут озвалась:
"З собачкою стало щось,
Бо виросла і сказилась —
Втопити її довелось".
Коли сестричка сміється —
Я милу в ній пізнаю:
У неї ті самі очі,
Що юність згубили мою.
Біля рибальської хати
В море дивились ми.
Тумани надвечірні
Вставали вже з пітьми..
На маяку поступово
Спалахували вогні,
І корабель з'явився
В далекій далині.
Ми говорили про бурі,
Про те, як моряк живе,
Як він між водою і небом,
Між горем і щастям пливе.
Про береги далекі,
Про північ і про схід,
Про звичаї і народи,
З яких дивуватися слід.
Над Гангом — там велетенські
Ліси запашні цвітуть,
І перед лотосом люди
Навколішки стають.
В Лапландії люди маленькі,
Плескатоголові й брудні,
Навпочіпки сядуть, белькочуть
І рибу печуть на вогні.
Дівчата прислухались,
Та все затихло нараз,—
У тьмі корабель сховався,
Бо був уже пізній час.
* * *
Вродливице рибачко,
До суші плинь в човні,
Зостанься тут поруч зо мною
І руку дай мені.
Прилинь до мого серця
І страх даремний забудь,—
Щодня ж у дикім морі
Ти прокладаєш путь.
Як море, в мене серце —
Нуртує і кипить,
І скарб чудових перлів
На дні його лежить.
* * *
Загорнувшись в сірі хмари,
Міцно сплять боги великі,
Ну й хропуть вони, нівроку,
Аж вітри здіймають дикі!
Ну й погода! Буря вне,
Корабель згубивсь в просторі...
Ах, вітрів не вгамувати,
Не спинити хвиль у морі!
Хай гуде, ламає щогли,
Хай бунтує без упину,—
В сірий плащ я загорнуся
І, як бог, у сон порину.
* * *
Ось вихор надяга штани,
З води шаровари білі.
Щосили шмагає хвилі й вони
Гудуть і ревуть, озвірілі.
З брудних небес дощі шумлять,
Лихі потоки зливи,
Неначе хочуть ніч заллять,
Втопити й море сиве.
До щогли вчепилась чайка сумна,
Голосить, кричить в одчаї
І крильми лопоче,— комусь вона
Нещастя гіровіщає.
* * *
До танцю буря грає,
Реве і хвилю здійма!
Ого! Як наш кораблик
Жбурляє дика пітьма.
Живими горами по морю
Буряні хвилі пішли;
Тут зяє чорна безодня;
Там випнулись білі вали.
Прокльони, блювота, благання —
Все в суміш з каюти летить;
Вхопивсь я міцно за щоглу:
"Це вдома мені б сидіть!"
8.