— Кожен з вас, полонених, хто вмів по-німецькому, був єврей. І кінець. Як твоє прізвище? Швейх?
Ось бачиш, нащо ж брехати, коли в тебе таке єврейське прізвище? Ти не бійся. У нас тобі нема чого боятися, бо в Австрії не роблять єврейських погромів. Звідки ти? Ага. Прага. Знаю, знаю, це біля Варшави.
У мене вже були тиждень тому двоє євреїв з Праги, з-під Варшави. А який номер твого полку? Дев'яносто перший? — Фельдфебель узяв довідник і почав перегортати сторінки: — Дев'яносто перший полк, єреванський, Кавказ, постійне місцеперебування Тифліс. Дивуєшся, як це ми тут усе знаємо?
Швейка справді дивувала вся ця історія, а фельдфебель дуже серйозно вів далі, подаючи Швейкові свою напіввикурену сигарету:
— Цей тютюн кращий за ту вашу махорку. Я тут, єврейчику, найвище начальство.
Коли я щось сказав, усе тремтить і ховається по мишачих дірках. У нас в армії не така дисципліна, як у вас. Ваш цар сволота, а наш — голова з розумом! Я зараз тобі щось покажу. Побачиш, яка в нас дисципліна.
Він відчинив двері до сусідньої кімнати й гукнув:
— Ганс Лефлер!
— Hier! — пролунало у відповідь, і в кімнату ввійшов зобатий вояк-штірієць із міною плаксивого кретина. В етапному управлінні він, як то кажуть, був у ролі наймички.
— Гансе Лефлере, — наказав фельдфебель, — дістань мою люльку, візьми її в зуби, як собаки носять, і бігай на чотирьох навколо стола, аж поки я не скажу "halt".
І гавкай, але так, щоб з рота не випала люлька, бо накажу тебе зв'язати.
Зобатий штірієць почав рачкувати й гавкати.
Фельдфебель тріумфально поглянув на Швейка.
— А що, не казав я тобі, єврейчику, яка в нас дисципліна? — Фельдфебель задоволено дивився на цю тварину в солдатському мундирі, яка потрапила сюди з далекого альпійського пастушого куреня.
— Стій! — нарешті сказав він. Тепер стань на задні лапи й подай люльку! Добре, а тепер заспівай по-тірольському.
В кімнаті розляглося ревіння: "Голяріо, голяріо..."
Коли вистава скінчилася, фельдфебель дістав із шухляди чотири сигарети "Спорт" і великодушно подарував їх Гансові, і тоді Швейк каліченою німецькою мовою почав розповідати фельдфебелеві, що в одному полку, в одного офіцера був теж дуже слухняний денщик. Тсй робив усе, що бажав його пан, а коли його запитали, чи міг би він за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, він відповів: "Якщо пан лейтенант накаже — я жертиму, аби тільки мені не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий і мене може занудити".
Фельдфебель засміявся:
— У вас, євреїв, дуже дотепні анекдоти, але я ладен побитися об заклад, що дисципліна у вашій армії не така, як у нас. Ну, а тепер ближче до справи. Я призначаю тебе старшим у транспорті. До вечора спишеш мені прізвища інших полонених, розділиш їх по десятеро. Будеш одержувати для них харчі. Головою відповідатимеш мені за кожного! А якщо, єврейчику, хтось утече, то ми тебе розстріляємо!
— Я, пане фельдфебелю, хотів би з вами поговорити, — сказав Швейк.
— Тільки не торгуйся зі мною, — відповів фельдфебель. — Я цього не люблю і відправлю тебе до табору. Ти щось дуже швидко у нас, в Австрії, акліматизувався.
Вже й кортить поговорити зі мною наодинці... Чим краще стався до вас, полонених, тим гірше... Отже, забирайся геть! Бери папір, олівець і негайно складай список.
Ну, чого тобі ще?
— Ich melde gehorsamst, Herr Feldwebl! 1
— Ану, мотай звідси! Бачиш, я працюю! — Обличчя фельдфебеля набрало виразу людини, до краю змореної працею.
Швейк козирнув і попрямував до полонених, подумавши при цьому: "Муки, прийняті заради найяснішого монарха, принесуть свої плоди".
Звичайно, трохи гірше було із складанням того списку. Полонені довго не могли зрозуміти, що їм треба називати своє прізвище. Швейк багато чого бачив у своєму житті, але все ж таки ці татарські, грузинські і мордовські імена не лізли йому в голову. "Ніхто мені не повірить, — подумав Швейк, — що в когось на світі можуть бути такі прізвища, як у цих татар: Муглагалей Абдрахманов, Беймурат Аллагалі, Джередже Чердедже, Давлатбалей Нурдагалієв тощо. У нас прізвища набагато кращі. Наприклад, у священика в Жівогошті прізвище Вобейда" 2.
1 Насмілюсь доповісти, пане фельдфебелю! (Нім.)
2 В українському перекладі "хуліган".
Швейк увесь час ходив між вишикуваними рядами полонених, а вони один за одним вигукували свої імена та прізвища: Джіндралей Ганемалей, Бабамулей Мірзагалі тощо.
— Як це ти язика собі не зламаєш, — говорив кожному з них Швейк, добродушно посміхаючись. — Воно куди зручніше такі імена і прізвища, як у нас: Богуслав Штепанек, Ярослав Матоушек або Ружена Свободова.
Коли, нарешті, із страшними муками Швейк переписав усіх цих Бабула Галлеє, Худжі Муджі, він вирішив ще раз пояснити фельдфебелеві-перекладачу, що він жертва помилки, що по дорозі, коли його гнали разом з полоненими, він кілька разів даремно хотів домогтися справедливості.
Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напідпитку, а тепер зовсім утратив здатність що-небудь розуміти. Перед ним лежала сторінка оголошень якоїсь німецької газети, і він виспівував надруковані в газеті оголошення на мотив маршу Радецького: "Міняю грамофон на дитячий візочок". "Купую бите зелене та біле віконне скло", "Рахувати і складати звіти та баланси навчиться кожний, хто скінчить заочні курси бухгалтерії" та інше.
До деяких оголошень мелодія маршу не підходила, але фельдфебель доклав усіх зусиль, щоб перемогти ці перешкоди, і тому в такт гатив кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому квачу від гуміарабіку. Його
запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало ніякої реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате почав барабанити по стільці, виспівуючи на мотив "Ich weiss nicht, was soll es bedeuten" 1 оголошення: "Кароліна Дрегер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках..."
1 "Не знаю, що стало зі мною". — Перший рядок поезії Гейне "Лорелея", що стала народною піснею.
Він співав усе тихіше й тихіше, аж поки нарешті замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові змогу розповісти про своє нещастя, на що Швейкові ледь-ледь вистачало його скромних знань німецької мови.
Швейк почав з того, що він усе ж таки мав рацію, коли йшов на Фельштин понад струмком, і він не винний, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається в ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов'язок як квартир'єра йти найкоротшою дорогою на Фельштин. Росіянин, тільки-но його побачив, утік, залишивши в кущах своє обмундирування. А він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, і тому на цей випадок приміряв залишену форму, аби перевірити, як у такому випадку він почуватиме себе в чужій формі.
Роз'яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і доторкнувся до його плеча; цього було досить, щоб фельдфебель упав із стільця на підлогу, де спокійно спав далі.
— Перепрошую, пане фельдфебелю, — сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.
Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило групу полонених, у якій був Швейк, відправити прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль — Любачів.
Отож усе лишилося по-давньому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала далі. Угорці-конвоїри гнали всіх швидкими темпами вперед.
В одному селі на перепочинку полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених. Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: "Herr Leutnant, ich melde gehorsamst!" Але більше нічого не встиг сказати, бо зразу до нього підскочили двоє солдатів-мадярів і штовханами в спину знову запхали назад поміж полонених.
Офіцер кинув услід йому недокурок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи, вони теж мусять воювати.
Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти дев'яносто першого полку. Це стало можливим тільки в Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де збереглися цілими стайні для коней фортечної артилерії.
У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони аж ворушили короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, які тягнуть матеріал на будову свого мурашника.
Полоненим тут роздали трохи чорної бурди з чистого цикорію і по шматку цвілого кукурудзяного хліба.
Потім їх прийняв майор Вольф, тогочасний володар усіх полонених, яких надсилали сюди на відбудову Перемишльської фортеці та її околиць. Це був дуже сумлінний чоловік. Він тримав у себе цілий штаб перекладачів, які відбирали з полонених спеціалістів-будівників відповідно до їхнього таланту й освіти.
Майор Вольф убив собі в голову, нібито російські полонені прикидаються дурниками, бо часто на його запитання: "Чи вмієш будувати залізниці?" — вони стереотипно відповідали: "Ні про що не знаю, ні про що таке й не чув, я жив чесно, благородно".
Коли полонені вишикувалися перед майором Вольфом і всім його штабом, він спершу по-німецькому спитав, хто з них знає німецьку мову.
Швейк рішуче виступив уперед, виструнчився перед майором, козирнув і відрапортував, що розмовляє по-німецькому.
Майор Вольф, явно зрадівши, відразу ж запитав Швейка, чи він, бува, не інженер.
— Насмілюсь доповісти, пане майоре, — відповів Швейк. — Я не інженер, але ординарець одинадцятої маршової роти австрійського дев'яносто першого полку. Я потрапив до вас у полон. Це сталося так, пане майоре...
— Що таке? — ревнув майор Вольф.
— Насмілюсь доповісти, пане майоре, це сталося так...
— Ви чех, — горлав далі майор Вольф. — Ви переодяглися в російську форму?
— Насмілюсь доповісти, пане майоре, саме так і було. Я справді дуже радий, що ви, пане майоре, відразу зрозуміли моє становище. Можливо, наші вже десь воюють, а я тут можу марно прокалатати всю війну. Дозвольте, пане майоре, ще раз як слід усе пояснити.
— Досить, — кинув майор Вольф, покликав двох солдатів і наказав негайно відпровадити цього чоловіка на гауптвахту, а сам ще з одним офіцером, не кваплячись, пішов слідом за Швейком.