Балоун весь час дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і кухарем. Він дістав суворий наказ слідкувати, щоб з кухні, боронь боже, чого-небудь не поцупили.
Балоун і в кухні нічого не знайшов, крім папірця з кмином, що лежав на сільничці, він миттю всипав той кмин собі в рот. Пахощі кмину пробудили в нього смакові галюцинації про підсвинка. На подвір'ї невеличкої ґуральні за будинком священика горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.
Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали ту ж саму відповідь: москалі все з'їли й усе забрали.
Розбудили також єврея в корчмі, який почав рвати на собі пейси й висловлювати жаль, що не може панам солдатам прислужитися, а нарешті причепився до них, щоб вони купили в нього стару, столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкура. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії й Німеччині, в цілій Європі й на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будьколи з волі Єгови з'являлися на світ божий. Він клявся всіма прадідами, що подивитись на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найгладший бугай. На завершення він упав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував: — Краще забийте старого бідного єврея, але без корови не йдіть!
Він своїм виттям так усіх спантеличив, що вони, зрештою, потягли це бидло, яким погребував би навіть і шкуродер, до польової кухні. Потім єврей ще довго, коли вже гроші були у нього в кишені, плакав та бідкався, буцімто його зовсім загубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він благав повісити його, бо на старості утнув таку дурницю, через яку його предки в домовинах перевертаються.
Покачавшись іще трохи в поросі, він ураз обтрусив із себе весь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці: — Elsa, lebn 1, солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.
1 Ельзо, життя моє (евр.).
З коровою було багато клопоту. Часом здавалося, що її взагалі не можна оббілувати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях прорвалася, і під нею показалися м'язи, скручені, як висохлі корабельні линви. Тим часом звідкись притягли мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля та кістки, а поруч у малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього кістяка. Ця злощасна корова, якщо взагалі так можна назвати цей витвір природи, надовго закарбувалася в пам'яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що, якби перед Сокальською битвою командири нагадали солдатам про лісковецьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з баґнетами на ворога.
Корова виявилася такою безсоромною, що з неї навіть і юшки не вдалося зварити.
Чим довше м'ясо варилося, тим міцніше воно трималося кісток, утворюючи з ними одне ціле, закостеніле, як бюрократ, що все життя пасеться по канцеляріях і живиться лише справами.
Швейк як кур'єр підтримував постійний зв'язок між штабом і кухнею, щоб установити, коли вже оте м'ясо звариться, і нарешті доповів надпоручникові Лукашу:
— Пане обер-лейтенанте, корова перетворилася на фарфор. У неї таке тверде м'ясо, що ним можна різати скло. Кухар Павлічек, покуштувавши разом з Балоуном це м'ясо, зламав собі передній зуб, а Балоун — кутній.
Балоун із серйозним виглядом підійшов до надпоручника Лукаша і, заїкаючись, подав йому свій зламаний зуб, загорнутий у "Лурдську пісню".
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я робив усе, що міг. Це той самий зуб, що зламався в офіцерській кухні, коли ми пробували, чи не можна з цього м'яса зробити біфштекс.
При цих його словах з крісла під вікном підвелася чиясь сумна постать. Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.
— Будь ласка, тихше, — сказав він з розпачем у голосі, — мені погано.
Він знову сів у старе крісло, в кожній щілині якого мешкали численні родини блощиць.
— Я втомлений, — сказав він трагічним тоном, — я кволий і хворий. Не говоріть, будь ласка, при мені про зламані зуби. Моя адреса: Сміхів, вулиця Кральовська, номер вісімнадцять. Якщо я не дотягну до завтра, прошу повідомити про це мою сім'ю, і не забудьте зазначити на моїй могилі, що я до війни був учителем імператорсько-королівської гімназії.
Він тихенько захропів і вже не чув, як Швейк продекламував рядки з заупокійної:
Гріх Марії відпустив ти,
І розбійника простив ти,
Та й мені надію дав.
Після цього фельдфебель Ванек установив, що знаменита корова мусить варитися в офіцерській кухні ще дві години, а про якийсь біфштекс не може й мови бути і замість біфштекса приготують гуляш.
Було вирішено, перше ніж сурмити на вечерю, дати солдатам поспати, усе одно вечеря буде готова тільки аж на ранок.
Фельдфебель-рахівник Ванек звідкись приніс в'язку сіна, підстелив його собі в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, який відпочивав на старій канапі:
— Хоч вірте, хоч ні, пане обер-лейтенанте, але такої корови мені за всю війну ще не довелося жерти...
У кухні перед запаленим недогарком костьольної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті матиме певний номер польової пошти. Він писав:
"Моя дорога жіночко, найдорожча Боженко!
Ніч, а я безнастанно думаю про тебе, моє золото, і бачу, як ти дивишся на порожнє ліжко біля себе і згадуєш мене. Мусиш пробачити, якщо при цьому дещо спаде і мені на думку. Я вже, як тобі добре відомо, від самого початку війни на фронті багато чув від своїх товаришів, які були поранені і їздили у відпустку додому. Вони воліли б лежати в землі, ніж бути свідками того, що якийсь падлюка волочиться за їхніми жінками. Мені боляче, що я, дорога Боженко, мушу тобі писати такі речі. Я б тобі цього навіть не писав, але ти добре знаєш, адже ти мені сама призналася, що я не перший, з ким ти мала серйозне знайомство, і що до мене ти належала панові Краусові з Мікулашської вулиці. Тепер, коли я вночі згадую про це, уявляю собі, що той недоносок у мою відсутність може мати на тебе якісь претензії, я його, вір мені, дорога Боженко, задушив би на місці. Я довго це тамував у собі, та коли подумаю, що він може знову чіплятися до тебе, то моє серце стискається. Звертаю твою увагу лише на одне: я не стерплю поруч себе якоїсь свині, яка розпутничає з кожним і ганьбить моє ім'я. Пробач мені, дорога Боженко, мої прикрі слова, але гляди, щоб я нічого про тебе поганого не чув.
Інакше буду змушений вас обох вительбушити, бо я вже на все готовий, коли б навіть мав заплатити за це життям.
Тисячу разів цілує тебе і вітає татуня й мамуню
твій Тоноуш
NB. Не забувай, що ти носиш моє ім'я".
Потім почав писати другого листа про запас:
"Наймиліша моя Боженко!
Коли ти дістанеш ці рядки, знай, що відбулася велика битва, в якій воєнне щастя посміхнулося нам. Між іншим, ми збили щось із десять ворожих літаків і одного генерала з великою бородавкою на носі. У найжахливіші хвилини бою, коли над нами рвалися шрапнелі, я думав, дорога Боженко, про тебе, що ти робиш, як себе почуваєш і що нового вдома? Завжди згадую, як ми вдвох із тобою були в шинку "У Томаша", як ти мене вела додому і як другого дня у тебе боліла натруджена рука.
Сьогодні знову йдемо вперед, і в мене немає більше часу писати листа.
Сподіваюся, що ти мені залишилася вірною, бо знаєш добре: в цьому питанні я страшний. Але вже час збиратися в похід. Цілую тебе тисячу разів, дорога Боженко, і вір, усе добре скінчиться.
Відданий твій Тоноуш"
Телефоніст Ходоунський почав дрімати й заснув над столом. Священик, який не спав і безперестанку швендяв по. плебанії, відчинив двері кухні і з ощадності загасив недогарок костьольної свічки біля Ходоунського.
В їдальні, крім поручника Дуба, ніхто не спав. Фельдфебель Ванек у Саноку в бригадній канцелярії дістав нові норми постачання армії продуктами і тепер, докладно вивчаючи їх, констатував, що, власне, чим ближче до фронту, тим менше пайок. Він мимоволі всміхнувся над одним параграфом, в якому заборонялося під час готування солдатської юшки вживати шафран та імбир. У наказі було також зауваження, що польові кухні повинні збирати кістки й відсилати їх у тил на дивізійні склади. Було трохи неясно, про які кістки йдеться: про людські чи з іншої забійної худоби.
— Послухайте, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, позіхаючи з нудьги, — поки нам зварять їсти, ви б могли мені розповісти якусь історію.
— Ох-ох-ох! — відповів Швейк. — Поки ми дочекаємось їжі, я б устиг, пане обер-лейтенанте, розповісти вам усю історію чеського народу. А поки що розповім вам дуже коротку історійку про одну вдову поштмейстера із Седлчанської округи, яку по смерті чоловіка було призначено на його місце. Тільки-но я почув розмову про польові пошти, одразу ж і пригадав цю історію, хоч вона й не має з ними нічого спільного.
— Швейку, — озвався з канапи надпоручник Лукаш. — Ви знову починаєте своє ідіотське базікання.
— Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенант. Воно справді, це страшенно ідіотська історія. Я сам не знаю, як мені могло спасти на думку розповісти таку дурницю, Це або вроджений ідіотизм, або спогади молодих літ. На нашій земній кулі, пане обер-лейтенанте, є різні характери, і кухар Юрайда мав рацію. Коли ми стояли в Бруку, він напився, впав у рів, а видертися звідти не міг і кричав:
"Людина призначена і покликана пізнавати істину, щоб керувати своїм духом у гармонії вічного всесвіту, щоб постійно розвиватися, набувати знань і поступово входити у вищі сфери інтеліґентних і сповнених справжньої любові світів". Ми його хотіли витягти нагору, але він дряпався й кусався. Він гадав, що лежить удома, і лише після того, як ми його знов туди скинули, почав благати, щоб ми його все ж таки витягли.
— Але що, власне, з тією поштмейстеркою? — розпачливо вигукнув надпоручник Лукаш.
— То була дуже пристойна жінка, пане обер-лейтенанте, але все ж таки трохи свиня.