Для цього йому, звичайно, довелося вирвати кілька дощок.
Криницю було забито, бо підозрювали, що вода в ній тифозна.
Проте поручник Дуб випив цілий глечик без будь-яких наслідків, чим підтвердив прислів'я: "Добрій свині все на користь".
Всі дуже помилялися, коли сподівались, що ночуватимуть у Туровій-Вольській.
Надпоручник Лукаш викликав телефоніста Ходоунського, фельдфебеля-рахівника Ванека, ротного ординарця Швейка та Балоуна. Наказ був простий: усі залишають зброю в санітарній частині й негайно вирушають у дорогу на Малий Поланець, а потім понад потоком униз у південно-східному напрямку — на Лісковець.
Швейк, Ванек і Ходоунський — квартир'єри. Вони мають забезпечити нічліг для роти, яка за годину, найбільше за півтори, прийде за ними. Балоун тим часом на
квартирі, де ночуватиме він, тобто надпоручник Лукаш, мусить наказати засмажити гуску, а трьом іншим доручається пильнувати за Балоуном, щоб він не зжер половини. Крім цього, Ванек із Швейком повинні купити свиню для роти, вагою відповідно до кількості людей в роті. Вночі варитимуть гуляш. Нічліг для солдатів мусять бути пристойний, треба обминати завошивлені хати, щоб люди як слід і відпочили, бо рота вже о пів на сьому ранку виступає з Лісковця через Кросенку на Стару Сіль.
Батальйон тепер уже не був бідний. Бригадне інтендантство в Саноку виплатило йому авансом за майбутню різанину. В ротній касі було понад сто тисяч крон, і фельдфебель-рахівник Ванек дістав наказ, прибувши на місце (тобто вже в окопах), підрахувати й виплатити солдатам перед смертю за недоданий хліб та обід належну їм суму.
Поки всі четверо збиралися в дорогу, в роті з'явився місцевий священик і роздав солдатам листівки з "Лурдською піснею", залежно від національності, кожному його рідною мовою. В нього була ціла купа цих пісень. Йому їх залишила для роздавання військовим частинам якась особа високого військового церковного сану, що роз'їжджала з кількома дівками по спустошеній Галичині в машині.
Де в долині струмок, де гора понад ним,
Вістку ангельський дзвін сповіщає усім.
Аве, аве, аве, Марія! Аве, аве, аве, Марія!
Оповив святий дух і Бернарду малу,
На той берег спішить на квітчасту траву,
Аве!
А на скелі це що? — Дивне сяйво росте,
Ясна постать у нім і обличчя святе!
Аве!
Білий одяг, як сніг, із лілей, певне, він,
На сукенці ясній поясок із хмарин.
Аве!
Сп'яла руки, і в них білі чотки і хрест,
Таж це діва свята, це цариця небес!
Аве!
Ясний промінь святий на Бернарду упав,
Зчервоніла вона від небачених сяйв.
Аве!
На колінах благає вона гаряче,
Божа мати тоді до Бернарди рече:
Аве!
Без гріха тільки я народила колись, — Отож хочу усім помагати я скрізь!
Аве!
І до мене сюди лине вірний мій люд,
Помолися і ти! Спокій знайдеш отут!
Аве!
Всім народам скажи, чоловікам, жінкам,
Що це тут мій ковчег і величний мій храм!
Аве!
А струмок той живий, що дзюрчить і пливе,
Скаже вам, що для вас в мене серце живе,
Аве!
Слава, слава тобі, ти, долинко мала,
Мати божа отут собі місце знайшла!
Аве!
О Марія свята, тут печера твоя,
Ти нам рай принесла, що тобою сія!
Аве!
І від першого дня в щасті й горі-журбі
Юрби ходять сюди поклонятись тобі!
Аве!
А між тими, що йдуть, між твоїми людьми,
В дні важкі і сумні йдем до тебе і ми!
Аве!
Зглянься, мати, на нас, перед нами іди,
Там де божий престол, ти веди нас туди!
Аве!
О царице небес, поможи нам усім
Так, як мати свята рідним дітям своїм!
Аве!
У Туровій-Вольській було багато сортирів, і всюди в них валялися папірці з "Лурдською піснею".
Капрал Нахтігаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст "Лурдської пісні" без рефрену "Аве" на мотив пісні "Принц Євгеній".
Дорога зробилась дуже поганою, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, тільки поночі потрапив у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковець.
Балоунові вперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали вперед шукати квартири, — здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з'явилась підозра, що це не випадково.
— Хлопці, — тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалась уздовж річки. — Вони нас принесли в жертву.
— Як-то? — теж стиха визвірився на нього Швейк.
— Хлопці, не кричіть так, — благальним голосом просив Балоун. — В мене аж мороз поза шкірою бігає. Я відчуваю, вони нас почують і зараз же почнуть стріляти, Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, хлопці, фольпатруль 1, як мене вчив капрал Терна.
1 Замість "форпатруль" (передовий дозір) Балоун говорить "фольпатруль".
— То йди попереду, — сказав Швейк. — Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А коли тебе підстрелять, ти нас повідомиш, щоб ми вчасно могли залягти. Ну й вояк же з тебе, кулі боїться. Кожен солдат повинен з цього тільки радіти, бо кожен солдат мусить знати: чим більше куль ворог вистріляє, тим менше в нього залишиться. Кожний постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він дуже радіє, бо принаймні не мусить і далі тягати на собі патрони, йому і бігти легше,
Балоун тяжко зітхнув:
— Але ж у мене вдома господарство.
— Начхай на нього, — порадив Швейк. — Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря.
Та невже тебе цього не вчили на військовій службі?
— Там про це лише згадували, — відповів дурний Балоун. — Вони мене тільки ганяли по учбовому плацу, а потім я вже ніколи ні про що таке не чув, бо зробився денщиком... Якби той найясніший цісар нас краще годував...
— Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не слід годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтергріц. Той нам завжди казав: "Кляті чортяки, якби коли-небудь вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться і дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і в солдата зараз же гангрена. А коли шлунок порожній, то така рана в живіт — дурниця. Так, немовби тебе оса вжалила, просто приємно".
— Я швидко все перетравлюю, — заспокоїв товаришів Балоун. — У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братику, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею та капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде.
Решта в мені розсмоктується. Інший, наприклад, скажімо, з'їсть лисички, а вони вийдуть з нього такими, як були, тільки сполоснути їх і знову можна подавати з кислою підливою. А в мене — навпаки. Нажеруся лисичок — інший би від цього луснув, а я викладу потім лише трохи жовтенької кашки, немов дитинка наробила, решта в мене піде. В мені, брате, — довірчо зізнався Балоун Швейкові, — розпускаються риб'ячі кості й сливові кісточки. Якось я навмисно підрахував.
З'їв я сімдесят сливових кнедлів з кісточками, а коли підперло, пішов я за стодолу, а потім розгорнув ці кісточки трісочкою, відклав убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок в мені розпустилося більше половини. З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:
— Моя стара робила сливові кнедлі з картопляного тіста, а до нього додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я навпаки, через це одного разу надавав їй ляпасів... не вмів я цінувати свого родинного щастя.
Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:
— Знаєш, друзяко, тепер, коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж моя жінка правду казала: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я думаю: аби було чому застрявати... Моя жінка зазнала зі мною дуже бабато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбас клала більше майорану, тоді ніколи не обходилося без ляпаса. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, так оперіщив, що аж два дні пролежала. Ох, приятелю, — схлипнув Балоун, — якби тепер ліверної ковбаси, хай уже без майорану, і півника... Ти любиш підливу з кропу? Який я, бувало, зчиняв галас через неї. А сьогодні пив би її, як каву.
Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись униз до Лісковця, увесь час зворушено розповідав про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би, аж очі б плакали.
За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебєльрахівник Ванек.
Ходоунський пояснював Ванекові, що, на його думку, світова війна — ідіотизм.
Найгірше в ній те, що, коли десь урветься телефонний провід, ти змушений уночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніх війнах, тоді не знали ніяких прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти лагодиш ті прокляті проводи, ворог зразу знаходить тебе прожектором і накриває вогнем усієї артилерії.
Внизу в селі, де мали розквартирувати роту, було темно, хоч в око стрель. Собаки так розґвалтувались, що примусили дозір зупинитись і подумати про те, як боротися від тих бестій.
— А може, повернемо назад? — пошепки спитав Балоун.
— Балоуне, Балоуне, коли б ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво, — сказав Швейк.
Собаки немов показилися: гавкання чулося з усіх боків, навіть з півдня, за річкою Ропою. Вони гавкали в Кросенці і в кількох інших навколишніх селах, бо Швейк горлав у нічній тиші:
— Куси, куси, куси! — згадавши, як він кричав на них, коли ще торгував собаками.
Собаки не могли вгамуватися, і фельдфебель-рахівник Ванек сказав Швейкові;
— Не горлайте на них, Швейку, бо розгавкається вся Галичина.
— Щось подібне, — відповів Швейк, — трапилося на маневрах у Таборській окрузі.
Ми прийшли вночі до одного села, а пси зчинили страшний ґвалт. Вся околиця там густо заселена, і собачий гавкіт ішов від села до села, далі й далі. Собаки в тому селі, де ми стояли табором, були вже зовсім замовкли, але, почувши здалека, десь аж з-під Пелгржимова, собачий гавкіт, знову підняли такий ґвалт, що за хвилину гавкали підряд усі округи: Таборська, Пелгржимовська, Будейовицька, Гумполецька, Тршебонська та Їглавська.