Вони закинули на плечі сумки — за винятком гармаша, який котив свою на маленьких колесах,— і рушили до найближчого вогника, який був щонайменше за милю від них і ледве просвічував крізь потоки дощу. На півдорозі гармаш зупинився — в нього закоротило реле, тож вони підставили під нього колеса, поклали йому на ноги сумки, і з каноніра вийшов чудовий візок.
— З мене вийшов чудовий візок,— прогарчав гармаш.
— Не скигли,— сказав йому сержант. — Принаймні тепер маєш цивільну професію.
Він штовхнув двері ногою, й вони увійшли і вкотилися у затишне тепло оперативного відділення.
— У вас є банка розчинника? — спитав Білл у чоловіка за конторкою.
— У вас є посвідчення про відрядження? — спитав чоловік, пропустивши повз вуха запитання.
— У мене в сумці є банка,— мовив гармаш.
Білл розкрив її і став порпатися всередині.
Вони подали свої посвідчення — гармашеве було застебнуте на ґудзик у нагрудній кишені,— і клерк опустив їх у проріз на величезній машині, що стояла в нього за спиною. Машина загула, заблимала лампочками, а Білл тим часом поливав розчинником електричні контакти гармаша, поки не позмивав з них усю воду. Пролунав дзвінок, посвідчення вилетіли назад, і з іншого отвору стала виповзати друкована стрічка. Клерк відірвав її і швидко прочитав.
— Вам не пощастило,— мовив він із садистською втіхою. — Ви, усі троє, повинні отримати Пурпуровий Дротик на церемонії в імператора — зйомки розпочнуться через три години. Ви вже не встигнете.
— Не твоя справа, бевзю,— проревів сержант. — Ми щойно з корабля. Куди нам йти?
— Район 1457-Д, рівень К9, блок 823-7, коридор 492, відсік ФЛМ-34, кімната 62, спитати продюсера Рета.
— Як ми дістанемося туди? — спитав Білл.
— Це ваша справа, у мене своїх клопотів по горло. Клерк шпурнув на стіл три товсті томи — розміром фут на фут і майже такі самі завтовшки, з ланцюгом, прикутим до корінця.
— Шукайте свій шлях самі, ось ваші поверхові плани, але за них слід розписатися. Втрата їх карається військовим трибуналом...
Клерк раптом усвідомив, що він у кімнаті сам на сам з трьома ветеранами, і, мірою того, як бліднув на лиці, він тягся рукою до червоної кнопки. Та перш ніж його пальці доторкнулись до неї, гармашева металева рука, вивергаючи іскри й дим, пришпилила її до стільниці. Сержант наблизив своє обличчя до клеркового, а тоді промовив тихим крижаним голосом, від якого кров холонула в жилах:
— Ми не знайдемо самі дорогу. Ти покажеш нам її. Даси гіда.
— Гіди лише для офіцерів,— кволо заперечив клерк і задихнувся, коли сталеві пальці штрикнули його в живіт.
— Вважай нас за офіцерів,— буркнув сержант. — Ми не заперечуємо. Цокочучи зубами, клерк викликав гіда, і в протилежній стіні розчахнулися металеві дверцята. Гід мав циліндричне металеве тіло, яке рухалося на шести гумових колесах, і голову, що нагадувала голову собаки-шукача, та пружний металевий хвіст.
— Сюди, хлопче,— сержант скомандував гідові, і той рвонувся до нього, висолопивши червоний пластиковий язик, і, тихо гуркочучи коліщатами, став механічно хекати. Сержант схопив надруковану стрічку і швидко набрав код 1457-Д К9 823-7492. Гід два рази гавкнув, червоний язик сховався, він заметляв хвостом і рушив коридором. Ветерани за ним.
Цілу годину вони, послуговуючись ескалаторами, ліфтами, пневмокарами, своїми двома, монорейковим поїздом, рухливим тротуаром і змащеним стовпом, добувалися до кімнати 62. Дорогою вони прикріпили ланцюги своїх планів до поясних ременів, бо навіть Білл почав усвідомлювати цінність путівника у цьому всепланетному місті. Перед дверима кімнати 62 гід три рази гавкнув і покотився геть, перш ніж вони встигли його затримати.
— Треба бути меткішими,— мовив сержант. — Цей пристрій вартий своєї ваги в діамантах.
Він штовхнув двері, і вони побачили товстого чоловіка, який сидів за столом і кричав у візіфон.
— Мені абсолютно байдужі ваші виправдання, я можу купити їх з тельбухами. Я знаю лише, що в мене є розклад зйомок, камери готові,! де ж мої головні герої? Я питаю вас — і що ж ви мені кажете... — Тут він поглянув на ветеранів і заверещав: — Геть! Геть! Хіба не бачите, я зайнятий!
Сержант простягнув руку і кинув візіфон на підлогу, а тоді розтоптав його на друзки.
— У тебе безпосередній спосіб привертати увагу,— зауважив Білл.
— Два роки боїв роблять людину дуже безпосередньою,— мовив сержант, роздратовано скреготнувши зубами. — Ми прийшли, Ретт, що нам робити? Продюсер Ретт пройшов по уламках і розчахнув двері за своїм столом.
— Місце! Світлої — верескнув він; одразу зчинився страшний рейвах, і спалахнуло сліпуче світло.
Ветерани, яких мали чествувати, пройшли за ним крізь двері на просторий зйомочний майданчик, де організовано метушилися кіношники.
Камери на моторизованих візках каталися довкола декорацій, що відтворювали куток тронної зали. Матове скло вікон жевріло уявним сонячним світлом, і золотий сонячний промінь з прожектора падав на трон. Підстьобуваний настановами, що їх вигукував режисер, натовп вельмож і старших офіцерів розташовувався перед троном.
— Він називає їх йолопами! — Його розстріляють!
— Невже ти такий дурний,— мовив гармаш, розмотуючи провід із своєї правої ноги і встромляючи штепсель у розетку, щоб підзарядити батареї. — Усі вони — актори. Гадаєш, для цього збиратимуть справжніх вельмож?
— У нас часу лишилося тільки на одну репетицію, перед тим, як сюди прибуде імператор, тож ніяких помилок,— попередив режисер Ретт, здерся на трон й умостився в ньому. — Я буду вдавати, імператора. У вас, головні винуватці, найлегші ролі, і я не хочу, щоб ви їх зіпсували. Ми не можемо перезнімати. Ви стаєте отут, у цьому вся суть, в один ряд, і коли я скажу:
"Мотор",— виструнчуєтесь, як вас учили, інакше платники податків марно витратили свої гроші. Гей, хлопче, якого вбудували в клітку для пташок, вимкни свої двигуни, ти псуєш звукозапис; Скреготни-но передачею ще раз, і я повидираю з тебе всі запобіжники. Зрозуміло? Отож ви стоїте струнко, поки назвуть ваше ім'я, тоді робите крок уперед і стаєте ще стрункіше. Імператор пришпилює медаль, ви віддаєте честь і відступаєте крок назад. Втямили, чи це занадто складно для ваших крихітних забитих мізків?
— Щоб ти луснув! — буркнув сержант.
— Дуже дотепно. Гаразд — давайте прокрутимо цеі
Вони двічі розіграли церемонію перед тим, як голосно залунали сурми, і шість генералів, тримаючи напоготові променеві пістолети, двома колонами увійшли на сцену і стали спинами до трону. Усі решта: оператори і техніки — навіть режисер Ретт,— низько схилилися у поклоні, а ветерани виструнчилися. Імператор продибав у кімнату, видерся по сходах і гепнувся на трон.
— Продовжуйте... — знуджено мовив він і ремиґнув, прикривши рукою рот.
— Моторі — заревів режисер на всю горлянку і вийшов із кадру. Музика здійнялася могутньою хвилею, церемонія почалася. Поки протокольний офіцер, що відав нагородами, зачитував список подвигів шляхетних героїв, які здобули найпочеснішу медаль — Пурпуровий Дротик з Туманністю Вугільного Мішка — імператор підвівся з трону і величаво виступив наперед. Сержант був перший, і Білл кутом ока стежив, як імператор узяв золоту, срібну, рубінову й платинову медаль із поданого футляра й прикріпив на грудях вояка. Потім сержант відступив на крок, і настала його черга. Немов ізвіддалік, Білл почув своє ім'я, наче розлігся грім, і вийшов наперед саме так, як його навчили в таборі. Просто перед ним стояв найулюбленіший чоловік у галактиці! Довгий, розпухлий ніс, що прикрашав міліарди банкнот, був звернутий до нього. Скошене підборіддя і випнуті зуби, які заповнювали міліарди телеекранів, вимовили Біллове ім'я. Одне з імператорових косих очей дивилося на нього. Почуття наповняли Біллеві груди, немов велетенські хвилі накочувалися на берег. Він бездоганно віддав честь.
Насправді ж, він віддав честь майже бездоганно, оскільки не так уже й багато є людей, у яких дві праві руки. Обидві руки описали правильні кола, обидва лікті завмерли під прямим кутом, обидві долоні акуратно торкнулися обох брів. Це було зроблено відмінно, захопило імператора зненацька, і на якусь невловиму мить він зміг спрямувати на Білла водночас зіниці обох очей, потім вони знову розійшлися в різні боки. Імператор, усе ще стурбований неординарним салютом, схопив медаль і устромив шпильку крізь Біллів мундир прямо в його трепетну плоть.
Білл не відчув болю, але раптовий укол виплеснув зростаюче почуття, що кипіло в ньому. Опустивши руки, він укляк навколішки у гарному кріпосницькому стилі: зовсім, як в історичних фільмах, звідки насправді й почерпнула ідею його послужлива свідомість,— і, схопивши вузлувату, покриту плямами імператорську руку, поцілував її з вигуком:
— Батечку наш рідний!
Генерали-охоронці з похмурими очима стрибнули вперед і занесли над Біллем крила смерті, але імператор з усмішкою відняв руку й витер слину об Біллову гімнастерку. Недбалим порухом пальця він відсторонив охорону, перейшов до гармаша, причепив медаль, що залишалася, і відступив назад.
— Відзнято! — закричав режисер Ретт. — Розмножуйте. З цим дурним селюком, що розпустив нюні, вийшло дуже природно.
Коли Білл з трудом звівся на ноги, він побачив, що імператор не повернувся на трон, а натомість стояв у тісному гурті акторів. Білл приголомшено закліпав очима, коли якийсь чоловік зняв імператорську корону з його голови, сховав у коробку й заквапився геть, несучи її з собою.
— Гальма заклинило,— мовив гармаш, і далі віддаючи честь тремтливою рукою. — Опусти мені цю кляту штуку. Вона ніколи не працює, як треба, вище рівня плеча.
— Але, імператор... — промимрив Білл, тягнучи затиснуту руку, поки гальма заскрипіли і звільнили її.
— Актор — а хто ж іще? Гадаєш, справжній імператор роздає медалі нижнім чинам? Б'юся об заклад, лиш маршалам — і не нижче. Але вони видають це за чисту монету, щоб можна було обдурити таких бідолашних недотеп, як ти.
— Оце ваші,— сказав якийсь чоловік, подаючи їм штамповані бляшані копії медалей, які вони щойно отримали, і забираючи оригінали.
— По місцях! — загримів підсилений режисерів голос. — У нас усього десять хвилин, щоб прогнати сцену з імператрицею і дитиною, які цілуватимуть сім альдебаранських близнюків для "Години родючості".