Тоді містер Канінґем обернувся до містера Павера і сказав, ніби між іншим:
– То кажеш, у четвер увечері, так, Джеку?
– Атож, у четвер, – відповів містер Павер.
– Домовилися! – швидко сказав містер Канінґем.
– Можемо зустрітися в закладі Мак-Олі, – сказав містер Мак-Кой. – Так було б найзручніше.
– Аби не спізнитися, – серйозно сказав містер Павер, – а то далі дверей не пропхаємося.
– Зустрінемось о пів на сьому, – сказав містер Мак-Кой .
– Згода! – сказав містер Канінґем.
– То півсьомої в Мак-Олі!
На мить запанувала тиша. Містер Кернан вичікував, сподіваючись, що приятелі втаємничать і його в суть справи. Тоді запитав:
– Про що мова?
– Та, пусте, – сказав містер Канінґем. – Ми тут намітили одну справу на четвер.
– В оперу гадаєте піти, чи що? – сказав містер Кернан.
– Ні, ні, – сказав містер Канінґем ухильним тоном, – це так, одна оборудка духовного плану.
– О, – сказав містер Кернан.
Знову запала тиша. Тоді містер Павер сказав прямо:
– Правду кажучи, Томе, ми надумали говіти.
– Саме так, – сказав містер Канінґем, – Джек, я і Мак-Кой – ми вирішили трохи почистити свої закаляні душі.
Він вимовив цю метафору з якимось дитячим завзяттям і, підбадьорений звуком власного голосу, повів далі:
– Розумієш, ти й сам погодишся, що всі ми тут добрячі мерзотники, всі як один. Так-так, всі як один, – додав він грубувато-поблажливо, обертаючись до містера Павера. – Зізнайтеся!
– Зізнаюся, – сказав містер Павер.
– І я зізнаюся, – сказав містер Мак-Кой .
– Тож ми вирішили почиститися, щоб аж блищало, – сказав містер Канінґем.
У нього, здавалося, сяйнула ідея. Він раптом повернувся до хворого й сказав:
– Знаєш, Томе, що я оце подумав? Ти міг би приєднатися до нас, а ми б уже зметикували це діло на чотирьох.
– Чудова думка, – сказав містер Павер. – Підемо всі разом.
Містер Кернан промовчав. Він не до кінця допетрав, що йому пропонують, але розуміючи, що його особою зацікавилися певні духовні інстанції, вирішив бути непоступливим, хоча б задля самоповаги. Довгий час він не брав участи в розмові, із спокійною ворожістю слухаючи, як його приятелі просторікують про єзуїтів.
– Я, загалом, непоганої думки про єзуїтів, – сказав він нарешті, втрутившись у розмову. — Це освічений орден. Думаю, вони роблять добру справу.
– Це найвеличніший орден у всій Церкві, – сказав містер Канінґем із запалом. – Генерал єзуїтів – права рука самого Папи.
– Так воно й є, – сказав містер Мак-Кой , – коли хочеш зробити все як слід, так, що ніхто й голки не підточить – ідеш до єзуїта. Ці хлопці мають вагу. Я тут розкажу вам одну історію...
– Єзуїти – чудовий народ, – сказав містер Павер.
– І що цікаво, – сказав містер Канінґем, – усі інші чернечі ордени рано чи пізно реформували. А от єзуїтів не реформували ніколи. Вони ніколи не спадали на силі.
– Невже? – запитав містер Мак-Кой .
– Факт, – сказав містер Канінґем. – Проти історії не попреш.
– Ти тільки поглянь на їхні церкви, – сказав містер Павер. – Поглянь, що за люди до них приходять.
– Єзуїти орієнтуються на вищі класи, – сказав Мак-Кой .
– Звісно, – сказав містер Павер.
– Так, – сказав містер Кернан. – Ось чому вони мені подобаються. Бо звичайні священики нас пихаті, темні...
– Дарма ти так, – сказав містер Канінґем, – і ті, й ті роблять свою роботу. Ірландське духовенство шанують по всьому світі.
– Атож, – сказав містер Павер.
– Не то що духовенство на континенті, – сказав містер Мак-Кой , – яке й імени цього не варте.
– Може й так, – сказав містер Кернан вже лагідніше.
– Звісно, що так, – сказав містер Канінґем, – Я-то вже попоїздив по світах і всього набачився. А я знаюся на людях.
Джентльмени, один за одним, випили ще по склянці. Містер Кернан, здавалося, щось зважував. Він був приголомшений, бо мав високу думку про містера Канінґема як знавця людей і фізіономіста. Тому поцікавився подробицями.
– А, це будуть звичайнісінькі реколекції, розумієш, — сказав містер Канінґем. – Проводитиме їх отець Бордел. Такі собі духовні вправи для ділових людей.
– Він не буде до нас надто суворий, Томе, – сказав містер Павер переконливо.
– Отець Бордел? Отець Бордел? – сказав хворий.
– О, ти мав би знати його, Томе, – впевнено сказав містер Канінґем. – Приємний, веселий чолов'яга! Він людина від цього світу, як і ми.
– А-а-а, так. Думаю, я його знаю. Такий високий, з червоним обличчям.
– Точно.
– Скажи-но мені, Мартіне... З нього гарний проповідник?
– Гм-м-м, не зовсім... Розумієш, це не буде звичайна проповідь. Це щось ніби дружня бесіда, без ніяких, знаєш там, викрутасів.
Містер Кернан замислився. Містер Мак-Кой сказав:
– Отець Том Берк – ото був проповідник!
– Так, отець Том Берк був природжений оратор, – сказав містер Канінґем. – Ти коли-небудь чув його, Томе?
– Чи я коли-небудь чув його! – сказав хворий роздратовано. – Ще б пак! Я чув його...
– Хай там як, але подейкують, що він не був сильний у богослов'ї, – сказав містер Канінґем.
– Це правда? – запитав Мак-Кой.
– Та ні, нічого такого. Просто іноді, кажуть, його проповіді були не зовсім правовірні.
– Он як!.. А таки славний був чолов'яга, – сказав Мак-Кой .
– Я чув його якось, – повів далі містер Кернан. – Вже не пригадую, правда, про що він говорив. Ми з Крофтоном стояли дуже далеко, в найдальшому кінці цього... партеру, тобто...
– Притвору, – сказав містер Канінґем.
– Так, у самому кінці, біля дверей. Щось ніяк не згадаю... А, он воно, йшлося про Папу, про покійного Папу. Я добре пам'ятаю. Повірте мені, стиль промови був блискучий. А його голос! Господи, що то був за голос! "В'язень Ватикану," так він його називав. Пригадую, коли ми вийшли, Крофтон сказав мені...
– Крофтон? Хіба він не оранжист? – запитав містер Павер.
– Аякже, – сказав містер Кернан, – і то запеклий. Ми зайшли до корчми Батлера, на Мур-стріт – вірите, я був щиро зворушений, Богом присягаюся – і я добре пам'ятаю його слова. "Кернане, – сказав він, – ми молимося при різних вівтарях, але наша віра – одна." Збіса гарно сказано.
– В цьому таки щось є, – сказав містер Павер. – На службі в отця Тома завжди була тьма протестантів.
– Між нами не така вже й велика різниця, – сказав містер Мак-Кой. – Всі ми віримо в...
Він на мить затнувся.
– ... в Спасителя. Тільки вони не вірять у Папу й Матір Божу.
– Але, звісно, — сказав містер Канінґем тихо й з притиском, – наша релігія – то Релігія, давня, правдива віра.
– Без сумніву, – пристрасно сказав містер Кернан.
Місіс Кернан підійшла до дверей спочивальні й повідомила:
– Тут до вас гість!
– Хто?
– Містер Фоґарті.
– О, заходьте! заходьте!
На світло з'явилося бліде подовгасте обличчя. Його біляві обвислі вуса гармоніювали з такими ж білявими бровами, що вигином ішли над приємно здивованими очима. Містер Фоґарті був скромний бакалійник. Свого часу він шинкарював у місті, але прогорів, бо слабке фінансове становище дозволяло йому мати справи тільки з поганенькими гуральнями та броварнями. Тоді він відкрив невеличку крамницю на Ґлезневін-роад, де, лестив він собі, гарні манери забезпечать йому прихильність місцевих домогосподарок. Він поводився досить-таки люб'язно, жартував із дітлахами й мав гарну вимову. Чого-чого, а культури йому не бракувало.
Містер Фоґарті приніс із собою гостинця – пляшечку особливого віскі. Він ввічливо поцікавився здоров'ям містера Кернана, поставив свій дарунок на стіл і приєднався до компанії. Містер Кернан оцінив дарунок, тим більше, що мав перед містером Фоґарті залеглий боржок за бакалію. Він сказав:
– Я знав, що ти прийдеш, старий. Джеку, відкриєш пляшку, га?
Містер Павер знову став за господаря. Склянки вимили й налили п'ять маленьких порцій віскі. Такий розвиток подій пожвавив бесіду. Містер Фоґарті, сидячи на краєчку крісла, слухав із неабияким зацікавленням.
– Папа Лев ХІІІ, – сказав містер Канінґем, – був один із світочів своєї доби. Знаєте, він палко мріяв про унію Латинської та Грецької церков. Це була мета його життя.
– Я не раз чув, що він був чи не найосвіченіша людина в Європі, – сказав містер Павер. – Звісно, опріч того, що був Папою.
– Атож, щоб не сказати більше, – підтвердив містер Канінґем. – Його девіз як Папи був "Lux на Lux," Світло на Світлі.
– Ні, ні, – сказав містер Фоґарті. – Ви помиляєтеся. Його девіз був "Lux у Tenebris," Світло в Темряві.
– Ага, – сказав містер Мак-Кой , – Tenebrae.
– Послухайте, – впевнено сказав містер Канінґем, – у нього був девіз "Lux на Lux". А в Пія ІХ, його попередника, – "Crux на Crux," Хрест на Хресті. Це щоб відрізняти між собою їхні понтифікати.
Аргумент прийняли. Містер Канінґем повів далі.
– Папа Лев, ви мабуть чули, був видатний учений і поет.
– У нього було вольове обличчя, – сказав містер Кернан.
– Так, – сказав містер Каннґем, – він писав вірші латиною.
– Це правда? – запитав містер Фоґарті.
Містер Мак-Кой із видимим задоволенням відпив свого віскі й багатозначно хитнув головою, кажучи:
– Без жартів, кажу вам.
– Нас цього не вчили, – сказав містер Павер, вслід за містером Мак-Коєм прикладаючись до свого віскі. – Егеж, у школі для бідноти, куди я ходив за пенні в тиждень, такого не вчать.
– Багато порядних людей ходило до школи за пенні в тиждень з куском торфу за пазухою, – повчально сказав містер Кернан. – Стара система, що не кажіть, була найкраща: проста й чесна освіта. Без ніяких там новомодних штучок...
– Що було, то було, – сказав містер Павер.
– Нічого зайвого, – сказав містер Фоґарті.
Зробивши це зауваження, він церемонно випив склянку.
– Пригадую, – сказав містер Канінґем, – я читав, що одного з своїх віршів – латиною, звісно – Папа Лев написав про винайдення фотографії.
– Про фотографію! – вигукнув містер Кернан.
– Так, – сказав містер Канінґем.
Він також випив своє віскі.
– Знаєте, – сказав містер Мак-Кой , – а хіба, коли подумати, фотографія не чудова річ?
– О, звісно, – сказав містер Павер, – великі уми вміють бачити велике.
– Як мовить поет: "Великії уми близькі до божевілля," – сказав містер Фоґарті.
Містер Кернан виглядав стурбованим. Він марно пробував пригадати, що говорить протестантське богослов'я з приводу деяких контроверсійних питань, і, нарешті, звернувся до містера Каніґема:
– Скажи-но мені, Мартіне, – сказав він. – Хіба декотрі папи – звісно, не цей, що тепер, і не його попередник, але декотрі з давніх пап, не були...