Геть тихо. Від тих, хто зараз працює у штольнях, усередині Соляної гори, нам нічого не чути й не уловити. Сотні метрів під землею вони вибухами прокладають камери у скелі, підводять воду до порожнин, так вилуговуючи сіль з каміння, і випомповують розсіл до солеварень. Досі тут близько сотні шахтарів. Та шахтарські будинки в долині Соляної гори стоять порожні. Відтоді як з Гальштатта сюди нагору веде підйомник крізь усі горизонти гірської шахти, жоден більше не має жити у цій улоговині, де літо коротке та холодне, а зима безкінечна. Хоча один, каже гробар, один-єдиний шахтар досі живе тут, нагорі. Ми не надибуємо його.
Предковічний некрополь, полонина, якою ми наразі пнемось до гирл штолень, увів Гальштатт, місто соли, до підручників історії: кельти-верховинці ховали у цьому тонкому пухкому орному ґрунті полонини своїх мерців та пам'ятки культури, пов'язаної з видобутком кам'яної соли культури, джерела якої губляться десь у сивині кам'яного віку. Ще мисливці доби неоліту досягли оцієї негостинної місцини, приваблені солоними джерелами, кислуватими водами та кам'яною сіллю, залишивши сокири та череп'я — свої невигадливі сліди. Але між дев'ятим та четвертим століттями до початку нового літочислення мешканці долини Соляної гори довели свою культуру до такого дивовижного розквіту, що новочасні дослідники та археологи охрестили цілу епоху, перехідну епоху від бронзового до залізного віку Європи, за оцією улоговиною, місцем їхніх багатих знахідок: е п о х а Г а л ь ш т а т т.
Археологи розкопали й знову закопали на оцій полонині понад дві з половиною тисячі могил, досліджуючи кістяки, висуваючи гіпотези про поховання у землі та про кремацію і наповнивши музеї вийнятими з землі заупокійними предметами — бурштиновими разками, бронзовими дзбанами, застібками з вишуканими голковими рунами, оздобленими слонокістю мечами й кинджалами та золотими бляшаними брязкітками, що мали б прикрашати небіжчиць на безвік... Наука, у обмін на оті скарби, залишила на цих полонинах лише декілька дощаних вказівників та вітрину з зображенням із залізного віку — закриту склом модель могили, де лежать пластикові скелети.
На своєму цвинтарі, мовить гробар, з відкритої могили немислимо викинути бодай один-однісінький срібний ґудзик з національного вбрання. До склепу потрібно занести лише скелети, решта — трояндові вінки та прикраси — залишається навіки під землею. Звісно, траплялося, що хтось із родичів прохав гробаря перед перепохованням усе-таки пошукати орден, золотий зуб чи каблучку, що досі мали б лежати десь там унизу. Авжеж, Ідам може зрозуміти таких людей. У Гальштатті багатіїв небагато. Та могила є могила.
На схилі ми ввійшли до однієї з кількох незаблокованих штолень. Рівномірно розвішені на стінах штольні жевріли шахтарські лампи; тьмяне, висхідне освітлення. Тут теж нікого, опріч нас. Інфільтраційна вода мляво капотить стінами штольні, тут так тихо, що геть нічого не чути, опріч лящання у вухах. Ось так воно під землею.
Упродовж тисячоліть страшенний тиск гір, бувало, засипав штольні та копальні епохи Гальштатт. Іноді, коли зсув землі зрушував каміння або з просуванням штальні нової шахти нараз відкривалися праісторичні порожнини та ніші. Тоді знаходять мерехтливі від кришталиків солі драбини та бронзові кайла. У квітні 1734 року натрапили на доти неушкоджене тіло шахтаря — на всохлого у солі. Його вирубали із соляної брили і перенесли униз. Але де його поховати? Скільки він пролежав у горі? Можливо, всохлий ніколи не був освячений Хрестом, а був нехристом. Отже, його поховали в Ім'я Боже на закутку гальштаттського цвинтаря, відведеного для самогубців та неспасенних. Посмертний запис латиною, перґаментний літопис смерти, що зберігається в пасторській садибі і ведеться століттями, повідомляє про це гарним розгонистим почерком.
Штольня, котрою ми заглибилися у Соляну гору, ледь ширша за двері; а о цій годині дня звідти часто виїжджають вагонетки. Для нас тоді стало б місця тільки у ніші тунелю. Нам ще треба вийти відсіль і спуститися до Гальштатта, каже Ідам; він обіцяв священику відслужити панахиду по атеїсту, якого сьогодні перевезуть до зальцбурзького крематорію. Атеїст він чи ні — але покійний шахтар таки був гальштаттець.
Ми обираємо шлях до Ехернської долини. Гробар каже, що жоден так не описав пишноту цієї долини, атож, усіх оцих гір, як Адальберт Штифтер. Кинуте шахтарське поселення залишається позад нас. Долина Соляної гори вужчає, мов книжка. ІІІтифтера Ідам може читати знову й знову і ніколи не начитується. А ще Гауффа, Тіка, Новаліса, Брентано... звісно й інше, але передусім німецьких романтиків. Ідам напам'ять знає багато уривків своєї лектури і, розповідаючи, часто цитує, декламує. Відтак посеред речення переходить на літературну мову, його голос прибирає врочистости; нараз він у романі, у вірші. Ідам декламує. Може, він просто грає? Або ж удає когось: образ парубка-гробаря? Як добре усе пасує одне до одного — гірський цвинтар, будинок гробаря, романтики, друг Гайн і стара з косою, чорний камвольний дощовик... Навіть свої листи Ідам пише старовинним Готичним рукописним шрифтом і друкує Готичним шрифтом вірші на своїй друкарській машинці спеціального замовлення. Ні, заперечує Фрідріх Валентин Ідам, жодної гри. Правда, одного-однісінького разу грав гробаря. У телевізійному фільмі. Другорядна роль. Кадровий гробар у психіатричній лікарні.
Ми досягли краю більш ніж триста метрів прямовисної, а потім знову спадистої кам'яними крутоярами Ехернської стіни. Тут ми маємо спуститися донизу. Висічений у скелі вузький шлях угору — зазубрена в'юниста подряпина на камінні. Тепер гробар іде попереду. Аж до долини не прохопилися жодним словом. І потім Ехернською долиною назад до Гальштатта, повз водоспади, які радше роздуваються з надхмарної висоти, ніж падають. Ми пройшли чотири години. Перед трупарнею вишикувався духовий оркестр. Ворота в останню путь відчинено: у тьмяній залі стоїть катафалк, труна, заплакані обличчя.
Ми підіймаємось критими сходами до церкви. Лише ці сходи та битий шлях на косогорі ведуть до цвинтаря; з вулиць — жодна. Відтак стоїмо перед склепом. Тут гробар залишає мене, аби від дзвонити панахиду по шахтареві. Ґратчасті ворота склепу замкнені. За ними матово-срібно міняться ряди черепів. У ящику з-під фруктів біля ґрат складене, мов дрова, маслаччя досі не вицвілого скелета. Зверху лежить земляної барви череп. Аркові ворота дивляться на схід. На світанку у Гальштатті немає жодного світлішого місця, ніж це склепіння. Як пояснював мені гальштаттський священик, склеп для кісток — спільна могила громади. Ззовні, на цвинтарі, євангелісти досі лежать окремо від католиків. Але у цвинтарній каплиці вже немає різниці — жодної тобі ознаки віросповідання чи соціального стану, жодних пишних могил, жодних розкошів. Зрештою, у цвинтарній каплиці все таке, яким має бути.
До першого бамкання дзвонів панахиди прилучається духова музика. Рвучкий вітер* дме холодом з провулків і витирає на дзеркалі озера рухливі чорно-блакитні тіні. Це не вітер для смерти. Гробар каже, що багато хто вмирає при південному вітрі. Хворі та літні люди на холоді збираються із силами, чекаючи на погіднішу пору. Але саме тоді, у млості південного вітру, у видихові полегшення та оспалости й приходить смерть.