Його короткі товсті ноги плуталися, дихання з хрипами виривалось з широко розкритого рота. Ліхтар гойдався у тремтячій руці Руфа, ледь освітлюючи шлях.
Зупинитись би, відпочити!.. Але ззаду долинав тяжкий тупіт ніг Залізного Дроворуба. І нездоланний страх гнав утікача вперед.
Звістку про рішучу битву і розгром дерев'яної армії принесли Руфу Білану швидконогі поліцаї, які втекли з поля бою. Інші королівські радники, колеги Білана, вирішили покаятись перед народом і попросити пробачення. Але їхня вина була незначною у порівнянні зі злочином Руфа. Навряд чи його б помилували за ганебну зраду. І Руф Білан вирішив сховатися.
Але у всій Чарівній країні не знайшлося б людини, яка б сховала Білана від народного гніву.
"Я заховаюсь у підземному ході", — вирішив Білан.
Зрадник так поспішав залишити місто, що не взяв з собою нічого з їжі, а прихопив лише ліхтарик з маленькою лампочкою всередині адже в підземному ході вічні сутінки.
Крадькома Руф Білан пробрався в підвал вежі, на верхньому майданчику якої були раніше в полоні Дроворуб і Страшило. Цей підвал відділявся від підземелля міцними дверима. Але в дверях моряк Чарлі випиляв отвір, коли разом з Еллі та її друзями з'явився сюди визволяти полонених. Через цей отвір і вибралися на волю Дроворуб і Страшило, а тепер дивом протиснувся і товстий Руф Білан.
Утікач поквапливо видобув вогонь запалив гніт ліхтарика й кинувся в темінь підземелля. Незабаром він почув за собою тяжку ходу Залізного Дроворуба. Той гукав:
— Повернись, божевільний чоловіче! У Печері чудовиська! Тобі загрожує смерть!..
Але для засліпленого страхом Руфа Білана все на світі здавалось кращим за повернення до рідного міста, яке він зрадив. Жах гнав його вперед, і нарешті помітивши в стіні підземного коридора чорний отвір, Руф не роздумуючи, кинувся в нього. Перед ним відкрився вузький звивистий прохід, і Руф Білан, намагаючись не шуміти, прокрадався далі й далі. Кроків і голосу Залізного Дроворуба вже не було чути: мабуть він загубив слід утікача.
— Врятований! — щасливо зітхнув Руф Білан, упав на кам'яну підлоту й втратив свідомість.
Ліхтарик випав у нього з рук, лампочка, мигнувши, погасла, непроглядна пітьма оточила Білана.
Руф Білан очуняв Він не знав чи довго лежав у запамороченні, але його руки і ноги заніміли, він ледве підвівся. Тільки тепер він цілком збагнув увесь жах свого становища. Один, без їжі та води, без світла, тому що олії в ліхтарику вистачить ледве на три чотири години…
"Піду назад і здамся, — вирішив Білан Там мені, можливо збережуть життя, а тут я загину від голоду і спраги в страшних муках…"
Він засвітив ліхтарик і пішов. Та після запаморочення Руф Білан не зміг знайти потрібний напрямок і не наближався до коридора, що залишив позаду, а віддалявся від нього. Але зрозумів це Білан лише тоді, коли вузький хід розширився і перетворився у велику круглу печеру, в стінах якої виднілось кілька отворів.
Перш ніж утікач зумів обдумати свої дії, він вийшов на середину печери і оглянувся.
— Я тут не був, — мовив собі Руф, і слабкий звук його голосу, багаторазово відбиваючись від стін, став несподівано гучним. — Значить, я йшов не в той бік. Але ж яким ходом я сюди прийшов?
Жах остудив йому кров: він не міг згадати, з якого коридора він вийшов.
Втративши здатність мислити, Руф Білан кинувся у перший отвір, який трапився йому на очі. Десять хвилин бездумного бігу привели його до стінки: далі ходу не було.
Повернувшись до знайомої печери, Руф передусім поклав камінь біля отвору, з якого вийшов.
— Я буду позначати кожен хід, в якому побуваю, — сказав Білан. — Таким чином мені вдасться хоча б не побувати двічі в одному і тому ж місці…
Відпочивши кілька хвилин, Руф Білан заглибився у сусідній коридор. Коли цей коридор роздвоївся, втікач вибрав правий хід. Але знову Руфу довелось вибирати один з двох напрямів. Що далі він йшов, то химернішим ставало плетиво широких і вузьких, високих і низьких, прямих і кривих переходів. Ці ходи з'єднували печери, які нагадували просторі бенкетні зали, склепіння яких не досягало слабке світло ліхтаря, або здавалися круглими чашами з водою на дні, або скидалися на розсипи каміння, яке випало згори…
В марних блуканнях минуло кілька годин.
Скільки? Білан цього не знав, але бачив, що ліхтар почав згасати: олія закінчувалась. Втікача чекало найжахливіше з випробувань: темрява лабіринту, в якому він зможе пересуватись лише рачки, обмацуючи дорогу.
Несподівано щось нове зустрілось Білану в підземеллі: йому перегородила дорогу стінка, викладена з різнокольорової цегли.
Справа людських рук! Це означає, що в таємному лабіринті бували люди! Можливо, вони і тепер тут і врятують блукальця від загибелі.
Руф Білан зупинився. Із-за перегородки ледь-ледь долинали голоси. Так, він не помилився, тут люди, і вони допоможуть йому. Руф озирнувся: осторонь валялася заіржавіла кирка, яку забули каменярі.
Сп'янілий від радощів, утікач почав відчайдушно проламувати отвір у цегляній перегородці.
"Швидше, швидше! — думав він. — Туди! А то люди підуть, — і я залишусь сам у цій непроглядній пітьмі…"
І дійсно, ґнотик лампочки спалахнув востаннє і згас, і морок охопив Білана Але тієї ж миті стіна розвалилася під його скаженими ударами, він почув клекіт води що біжить, а потім голосні крики.
Перед Руфом Біланом відкрилася невеличка кругла кімната ледь освітлена підвішеними до стелі фосфоричними кульками. На долівці кімнати Білан помітив басейн, який швидко порожнів, а із зворотного боку відчинились двері, і вбігло троє чоловіків у шпилястих шапках з прикріплено ними до них світильниками. Обличчя людей були бліді, вони перелякано дивились на Руфа величезними чорними очима.
— Біда! — закричав один із підземних жителів. — Священне джерело спорожніло!
Руф Білан здригнувся. Він іще не розумів, що накоїв, але його скував жах. Очевидно, він учинив тяжкий злочин, і його чекає покарання.
— Хто ти такий і як тут опинився? — суворо запитав один із чоловіків, мабуть, начальник, судячи з його владної постави.
— Я — нещасний вигнанець, я з горішнього світу, — тремтячи, відповів Білан. — Мене переслідували, мені загрожувала смерть, і я сховався в це підземелля.
— Нам відомо, що горішні жителі справедливі. Ти, мабуть, вчинив якийсь злочин, коли тебе чекала така кара, здогадливо зауважив начальник варти.
— На жаль, це так, — зізнався Білан, упав навколішки. — Я поміг ворогам потрапити в моє рідне місто, яке вони тримали в безнадійній облозі.
— Значить, ти зрадник! — презирливо скрикнув начальник варти. — 1 до цього мерзенного злочину ти додав іще один: зруйнував басейн з Сонною водою саме в той час, коли вона піднімалась з надр землі.
— Горе мені, горе! — почав голосити Руф Білан. — Але я другу добу блукаю в лабіринті, я втратив надію на порятунок, і раптом я почув ваші голоси. Ну і, зрозуміло… втратив голову!
— Боюсь, що ти її втратиш назавжди, — похмуро пожартував начальник варти. — Зараз я відведу тебе до короля Ментахо, чужоземцю! А ви, друзі, — звернувся він до підлеглих, — залишайтесь і пильнуйте за джерелом. Нехай один з вас поспішить в місто, якщо вода з'явиться знову. Але боюсь, що цього вже не трапиться…
— Іди, Реньо, все буде гаразд, — відповіли ті, що залишились.
ДОРОГА ДО МІСТА
ід, яким Реньо вів полоненого, час від часу роздвоювався. Руф Білан помітив, що начальник варти весь час направлявся за стрілками, намальованими червоною фарбою на стінах коридорів.
"Якби я помітив ці знаки, я, мабуть, вибрався б з лабіринту і не зруйнував цю прокляту стінку, — подумав Руф Білан. — Але чому вони дорожать цією водою?"
Коли б Руф знав тієї хвилини, яке значення має Сонна вода в житті Підземної країни, волосся на його голові стало б дибки. Але це залишилось для нього таємницею, і тому він йшов досить спокійно, сподіваючись, що йому пощастить виплутатись.
"За те, що я скоїв нагорі, підземні рудокопи не мають права мене карати, — міркував зрадник, — а зруйнований басейн… Ну що ж… Я відремонтую його своїми руками…"
Дорога весь час круто йшла вниз. Вони часто спускались сходами, витесаними рукою людини. Шлях був довгий.
Та ось долівка коридора стала горизонтальною, стіни його розсунулися, світло кульки на шанці Реньо стало бліднути, і попереду з'явилось слабеньке світло, схоже на світло згасаючого дня. Руф Білан побачив величезну печеру, освітлену золотистими хмарами, які купчилися вгорі. Де-не-де На пагорбах виднілися невеличкі села, а в невиразній далині ледь вгадувалося місто, оточене муром.
"Так ось яка вона, ця легендарна Підземна країна, про яку я чув стільки дивних розповідей ще у дитинстві", — сказав собі Білан і звернувся до провідника:
— Скажіть, шановний Реньо, як називається місто, куди ви мене ведете?
Замість відповіді він дістав такого стусана у груди, що ледь встояв на ногах.
— Ні про що не запитуй, якщо тобі дороге життя! — грізно мовив Реньо. — У нашій країні нижчі не мають права ставити запитання вищим!
У Руфі Білані заговорила колишня пиха. Він хотів гордо зауважити, що у горішньому світі займав досить високе становище, але змовчав.
"Очевидно, тут треба покладатися лише на свої очі та вуха", — подумав Білан і почав уважно оглядатись.
Він побачив багато цікавого. Дорога пролягала між полями, де-не-де огинаючи пагорби. Уздовж дороги, обабіч тягайся стовпчики, пофарбовані в яскраво-зелені, блакитні, стріблясті тони. Приємно було спиняти на них погляд після блідних сутінкових барв підземелля…
На одному з полів, обабіч дороги, орали. До величезного плуга запрягли шестилапого звіра. Клишоного крокуючи, він волік плуга, з-під лемеша якого відвалювались широкі пласти землі. За плугом йшов орач у полотняній куртці, у підкачаних штанях, босий. На голові в нього був зелений ковпак з китичкою нагорі. Другий селянин вів Шестилапого за вуздечку, примушуючи його повертати, коли плуг доходив до межі ділянки.
Це видовище вразило Руфа Білана: адже про існування таких дивних тварин у горішньому світі навіть не здогадувалися. Руф хотів запитати у провідника, чи багато таких приручених звірів у їхній країні, але згадав недавній урок і прикусив язика.
Але раптом він побачив видовище, яке змусило його заціпеніти з жаху і з криком припасти до землі.