Тільки-но закінчилося навчання капралів, як вони з поважним виглядом з'явилися перед солдатами й одразу відлупцювали їх за недостатню старанність. Солдати не відчували болю. Але вони засмучено розглядали сліди ударів на своїх гладенько виструганих тілах.
Відібравши необхідні матеріали та інструменти, Урфін Джюс замкнувся в будинку, доручивши Топотуну нагляд за своїм дерев'яним військом, а сам приступив до роботи над палісандровим генералом.
Він старанно майстрував майбутнього воєначальника, який поведе у бій його дерев'яних солдатів.
Два тижні пішло на виготовлення генерала, а на простого солдата витрачалося лише три дні. Генерал удався розкішний: тулуб, руки, ноги, голова й обличчя були оздоблені чудовими різнобарвними візерунками, усе тіло було відполіроване до блиску. Урфін назвав генерала Ланом Піротом.
У Лана Пірота, крім лютого обличчя, виявився ще й недобрий, сварливий характер. Він навіть спробував був узяти владу над майстром, та Урфін Джюс швидко збив з нього пиху і показав, хто з них господар. А втім, Лан Пірот втішився, бо дізнався, що матиме під своєю рукою п'ять капралів та п'ятдесят рядових дуболомів, а згодом іще більше.
Поки Лан Пірот під керівництвом Урфіна Джюса вчився військової справи, оволодівав зброєю і засвоював генеральські манери, праця в майстерні йшла круглу добу, добре, що дерев'яні підмайстри ніколи не стомлювались.
І ось, нарешті, на подвір'ї з'явились Урфін Джюс і з ним вишуканий вражаючий генерал Лан Пірот. Дуболоми одразу сповнилися благоговіння і покірності перед таким ставним начальником. А генерал влаштував огляд армії і вишпетив її за не досить бравий вигляд.
— Я надам вам вояцького духу! — ревів полководець хрипким начальницьким басом. — Ви у мене зрозумієте, що таке військова служба!
При цьому він потрясав генеральською булавою, котра була втричі важча за капральські жезли: одним-єдиним ударом цієї булави можна було розбити будь-яку дубову голову.
Відтоді Лан Пірот щоденно влаштовував для своєї армії довготривалі навчання, а Урфін Джюс швидко поповнював її новими солдатами.
За впертість, з якою Урфін створював дерев'яну армію, його став поважати і хитрий пугач Гуамоко. Пугач зрозумів, що його послуги вже не дуже потрібні Джюсу, а життя пугача у нового чарівника було сите і безтурботне. Гуамоко перестав насміхатися над Урфіном і дедалі частіше називав його повелителем. Це подобалось Джюсу, і між ними встановилися доброзичливі стосунки.
А ведмідь Топотун від щастя був на сьомому небі, бачачи, які чудеса витворяє його володар. І він вимагав, щоб усі дуболоми виказували повелителю найвищі почесті.
Одного разу Лан Пірот дещо забарився встати, коли зайшов Урфін Джюс і не досить низько йому вклонився. За це ведмідь так стусонув генерала своєю могутньою лапою, що той аж дав сторчака. На щастя, цього не бачили солдати, й авторитет генерала не постраждав, чого не можна було сказати про його відполіровані боки. Але відтоді Лан Пірот став напрочуд ввічливим не лише з повелителем, а і з його вірним ведмедем.
Нарешті дуболомна армія в складі генерала, п'ятьох капралів та п'ятдесяти рядових навчилася ходити у строю і володіти зброєю. У солдатів не було шабель, та Урфін озброїв їх кийками. Для початку цього було досить: адже дуболомів не можна було ні застрелити з луків, ні заколоти списами.
ПОХІД ДУБОЛОМІВ
дного злощасного для них ранку мешканців Когиди розбудив страшенний тупіт: це марширувала вулицею армія Урфіна Джюса. Попереду поважно виступав палісандровий генерал з великою булавою в руці, за ним крокували солдати: на чолі кожної роти виступав капрал.
— Ать, два, ать, два! — командували капрали, і солдати дружно карбували крок дерев'яними ступнями.
Поруч на ведмеді їхав Урфін Джюс і милувався своїм військом.
— Ар-р-міє, стій! — оглушливо ревнув Лан Ні-рот, дерев'яні ноги цокнули одна об одну, й військо зупинилось.
Перелякані мешканці висипали з своїх будинків, стояли на ґанках і біля воріт.
— Слухайте мене, жителі Когиди! — прокричав Урфін Джюс. — Я оголошую себе правителем Блакитної країни! Сотні років Жувани служили чарівниці Гінгемі. Гінгема загинула, та не пропало її чаклунське мистецтво, воно перейшло до мене. Ви бачите оцих дерев'яних людей: я витесав і оживив їх. Варто мені мовити слово, і моя неприступна дерев'яна армія переб'є вас усіх і зруйнує ваші будинки. Чи визнаєте ви мене своїм повелителем?
— Визнаємо, — відповіли Жувани і заридали.
Голови Жуванів хиталися від нестримного плачу, а дзвіночки під капелюхами весело закалатали. Цей передзвін зовсім не відповідав сумному настрою Жуванів, тож вони зняли капелюхи й повісили їх на спеціальні кілочки біля ґанків.
Урфін наказав усім розійтися по домівках, але затримав ковалів, звелівши їм викувати шаблі для капралів та генерала й добре нагострити їх.
Щоб ніхто із мешканців Когиди не встиг попередити Према Кокуса про небезпеку нападу, Урфін Джюс наказав дуболомам оточити село і нікого з нього не випускати.
Урфін Джюс вигнав усіх з будинку старости і ліг спочивати, поставивши біля дверей вірного ведмедя.
Спав Урфін довго, прокинувся увечері і пішов перевіряти варту.
Те, що він побачив, неабияк здивувало його. Генерал, капрали і солдати були. на своїх місцях, але всі прикривалися лапатим зеленим листям та гіллям.
— У чому справа? — суворо запитав Урфін Джюс. — Що з вами сталося?
— Нам соромно… — зніяковіло відповів Лан Ні-рот. — Ми — голі…
— Оце так новина! — сердито закричав Урфін. — Та ви ж дерев'яні!
— Але ж ми люди, повелителю, ви самі нам про це говорили, — заперечив Лан Пірот. — Люди носять одяг… І вони нас дражнять…
— Ще тільки цього бракувало! Гаразд! Дам вам мундири!
Дерев'яне військо так зраділо, що тричі прокричало "ура!" на честь Урфіна Джюса.
Відіславши військо до казарми, Урфін замислився: пообіцяти мундири п'ятдесяти шістьом воїнам легко, а де їх взяти? В селі, звичайно ж, не знайдеться ні тканини для мундирів, ні шкіри для чобіт і ременів, та й майстрів немає, щоб виконати таку величезну роботу.
Урфін поділився своїм клопотом із пугачем.
Гуамоко поводив своїми великими жовтими очима й кинув лише одне слово:
— Фарба!
Це слово сказало Урфіну про все. Справді: навіщо одягати дерев'яні тіла, котрі не потребують захисту від холоду — їх можна просто пофарбувати.
Урфін Джюс викликав старосту і наказав зібрати фарби всіх кольорів, які тільки є в селі. Розставивши навколо себе банки з фарбами, він розклав пензлі і взявся до справи. Вирішив спочатку розфарбувати одного солдата. Намалював на дерев'яному тулубі жовтий мундир з білими ґудзиками і ременем, на ногах — штани і чоботи.
Коли повелитель показав свою роботу дерев'яним солдатам, ті були в захваті й забажали, щоб їм теж надали такого ж вигляду.
Самому Урфіну це було зробити не під силу, і він залучив до роботи всіх місцевих малярів.
Справа закипіла. За два дні армія виблискувала свіжими фарбами, від неї на цілу милю несло скипидаром та оліфою.
Перший взвод пофарбували в жовтий колір, другий — у блакитний, третій — у зелений, четвертий — в оранжевий і п'ятий — у фіолетовий.
Капралам на відміну від солдатів прималювали стрічки через плече, якими ті дуже пишались.
Прикро лише, що у солдатів не вистачило розуму дочекатись, поки висохнуть фарби. Вони захоплено тицькали пальцями один одному у живіт, у груди, в плечі. Від цього залишались плями, і дуболоми стали трохи схожі на леопардів.
Генерала Джюс зумів переконати, що його різнобарвні візерунки кращі за будь-яку форму.
Розфарбована армія, була у захваті, та раптом виникло нове утруднення. Всі дуболоми виявилися схожі обличчями між собою, як дві краплі води, і якщо раніше командири їх розрізняли за сучками, то тепер ті сучки були зафарбовані, і це значно ускладнювало всю справу.
Однак Урфін Джюс не розгубився. Він намалював на грудях і спині кожного солдата порядковий номер. Ці пізнавальні номери й стали для солдатів іменами, що було дуже зручно.
Раніше солдатів викликали ось так:
— Гей ти, з сучком на пузі, крок уперед! Стій, стій, а ти куди? В тебе що, теж сучок? Але мені потрібен не ти, а он той, у якого ще два маленьких сучки на лівому плечі…
Тепер це стало набагато простіше:
— Зелений номер один — два кроки вперед! Як стоїш у строю? Як стоїш у строю, я тебе запитую? Ось тобі, ось, ось!..
Кийок кілька разів оперізував солдата, і покараний повертався у стрій.
Виступ у похід більше нічого не затримувало: шаблі було викуто й нагострено, намальовані мундири і штани висохли. Урфін зробив сідло, аби зручніше було їхати на ведмежій спині.
До сідла він приторочив місткі торбини, в які Заховав фляги з животворним порошком — своїм найдорожчим скарбом. Усій армії — в тім числі й генералові — було заборонено навіть торкатися цих торбин.
Деякі дуболоми несли інструменти з майстерні Урфіна: пилки, сокири, рубанки, свердла, а також запас дерев'яних голів, ніг і рук.
Урфін Джюс замкнув будинок старости й заборонив мешканцям Когиди наближатись до нього. Дерев'яного клоуна він посадовив собі за пазуху, попередивши, щоб той не надумав кусатися. Пугач прилаштувався на Урфіновому плечі.
— Ать, два, ать, два! Лівою! Правою!
Рано-вранці армія виступила у похід на маєток Према Кокуса. Вона бадьоро карбувала крок, а Урфін їхав позаду на ведмеді й радів, що понамальовував номери не лише на грудях, а й на спинах солдатів. Якщо хто з них злякається в бою і кинеться тікати, то боягуза одразу можна буде впізнати і розпиляти на дрова.
ПОГЛЯД У МИНУЛЕ
оки дерев'яна армія Урфіна Джюса марширує до маєтку Према Кокуса, ми повернемося назад, у ті часи, коли будиночок Еллі розчавив Гінгему й дівчинка вирушила до Смарагдового міста.
Чимало пригод зазнала Еллі у Чарівній країні. Тут вона знайшла собі трьох вірних друзів.
Перший серед них був кумедний солом'яний чоловічок Страшило, наштрикнутий на кілок у пшеничному полі для відлякування птахів. Від балакучої ворони Кагги-Карр він дізнався, що йому бракує лише мозку, аби стати таким же, як і всі люди. Еллі зняла Страшила з кілка, і він вирушив разом з нею до Смарагдового міста — попросити у Гудвіна мозку. Другим її приятелем став Дроворуб, зроблений із заліза. Еллі врятувала його від загибелі, коли він самотньо стояв заіржавілий у глухому лісі.
Залізний Дроворуб мріяв про те, щоб у його грудях билося гаряче серце і сподівався, що Гудвін йому допоможе.