— пробурмотів Лев, з острахом поглядаючи на блискучу стрічку, яка лежала тепер нерухомо.
Еллі засміялася.
— Любий Леве, та це ж рулетка дядька Чарлі. — пояснила вона, заспокоївшись від сміху. — Ну, розумієш, це сталева стрічка з поділками, нею міряють відстань.
— А вона… вона не жива?
— Та що ти!
Еллі взяла кінець рулетки і піднесла до Лева. Той мобілізував усю свою силу волі, щоб знову не дременути в хащі.
— А чому вона хурчала?
Еллі змотала стрічку, і стрічка з хурчанням вилетіла з коробки. Лев затремтів усім тілом, але хоробро стояв на місці: недарма ж бо Гудвін обдарував його сміливістю!
Минуло кілька днів. Лапи у Лева загоїлись, і вже можна було рушати далі. Але всім, а особливо моряку Чарлі, не хотілось залишати країну Жуванів під владою жадібного Кабра Гвіна та його дерев'яних солдатів.
— Присягаюся попутним вітром! — казав Чарлі. — Треба визволити славних Жуванів! А крім того, військова наука, з якою я познайомився на морі, вчить, що не можна залишати супротивника у себе в тилу: він може ударити тобі в спину.
Головна складність була у тому, що Чарлі не міг битися з усіма дерев'яними солдатами зразу, а міг подолати їх лише поодинці. Але як їх підстерегти по одному, коли вони завжди ходили цілим взводом з червонопиким капралом на чолі?
Після довгих роздумів, порадившись із Жуванами, моряк склав гарний план. Він дуже доречно згадав, що колись добре володів ласо — не гірше бувалого ковбоя.
Надвечір до оселі Према Кокуса, де жив намісник Урфіна Карб Гвін, прибіг захеканий Жуван.
— Вельмишановний пане наміснику, — тихо заговорив Жуван, — ніхто не довідається про таємницю, яку я хочу вам повідомити?
— Кажи!
— Мені пощастило дізнатися, що в будинку одного багатого купця заховано мішок золота…
Очі Кабра Гвіна спалахнули жадібним блиском.
— Де живе той купець?
— Вельмишановний пане, донощику належить десята доля…
— Ти її одержиш, — гаркнув Кабр Гвін. — Завтра поведеш нас у той будинок!
— Вельмишановний пане, сьогодні уночі купець готується закопати той скарб у лісі, і тоді його ніхто не знайде…
— Ходімо негайно!
Рушили у такому порядку: попереду капрал вів провідника, міцно тримаючи його за руку, далі йшов взвод дуболомів, а за ними — намісник.
Через півгодини ходу вони звернули зі шляху на вузеньку стежку, по якій дуболоми мусили йти тільки по одному. Стежка і привела їх до річки, через яку була перекинута колода. Капрал пропустив провідника першим. За річкою стежка звертала праворуч і круто збігала на галяву, оточену деревами.
Колода була слизька, і червонопикий капрал обережно ступав по ній своїми дерев'янками, а Жуван перебіг швидко і спритно. За річкою капрал розтулив був рота, щоб гукнути зниклого провідника, та в цю хвилину із кущів зі свистом вилетіло ласо, петля схопила шию капрала й звалила його додолу.
Падаючи, капрал, випустив шаблю з рук і покотився по схилу. Тієї ж миті з-за дерев вискочили кілька Жуванів і потягли його у ліс. Щоб бриніння дзвіночків не виказало їх, Жувани скинули свої капелюхи, вирушаючи на небезпечну операцію. Все було зроблено так швидко й вправно, що капрал не встиг навіть скрикнути.
А в моряка Чарлі вже було в руках нове ласо. Як тільки зелений дуболом з'явився на галявині — новий змах ласо, і новий полонений у руках Жуванів…
За десять хвилин операцію було закінчено — Кабр Гвін позбувся своїх захисників. Коли він сам, ще нічого не підозрюючи, подолав річку, до нього, шкутильгаючи, підійшов моряк Чарлі й насмішкувато глянув на нього з висоти свого зросту.
— Вам кінець, пане колишній наміснику, — холоднокровно мовив Чарлі. — Віддайте ваш кинджал, бо, чого доброго, ще поріжетесь!
Кабр Гвін, вирячивши очі, люто загорлав:
— Дуболоми! На допомогу!
— Не тратьте сили — солдати у полоні.
Переконавшись, що опір його даремний, Кабр Гвін здався.
Наступного ранку у маєтку Према Кокуса, поновленого на посаді правителя, відбувся суд над Кабром Гвіном. На просторому подвір'ї зібрались сотні чоловіків і жінок.
Найозлобленіші Жувани пропонували стратити зрадника, інші були за довічне ув'язнення, а ще інші вважали, що колишнього намісника слід послати в гірський рудник, де добувають залізну руду.
Слова попросив моряк Чарлі.
— А я гадаю, — спокійно почав він, — що Кабра Гвіна варто відпустити в Смарагдове місто, до його повелителя Урфіна Джюса… Ми відпустимо його без солдатів, нехай вертається в Смарагдове місто дорогою, вибрукуваною жовтою цеглою.
Кабр Гвін зрозумів, і його очі розширилися з жаху. Він закричав божевільним голосом:
— Сам? Через Тигрячий ліс?! Ні, ні, ні! Краще відправте мене у шахти, я працюватиму день і ніч!
Повеселілі Жувани загукали:
— Але ж ми відпускаємо тебе на волю!
— До шаблезубих тигрів в пащу?.. Я хочу в рудники!
Роззброєних і пов'язаних дуболомів склали стосом під повіткою у маєтку Према Кокуса тимчасово, доки придумають, як їх використати.
Еллі та її супутники вирушили в дорогу.
Знов, як і рік тому, черевички Еллі вицокували по жовтих цеглинах дороги, але цього разу не чарівні, срібні, а звичайні, із козячої шкіри, на міцній шкіряній підошві.
І знову поруч з Еллі ступав здоровенний Лев, підстрибував веселий Тотошко, Страшила і Залізного Дроворуба заміняли одноногий моряк та ворона Кагги-Карр, що сиділа на його плечі. І було з ними кілька дужих молодих Жуванів, які несли харчі й речі мандрівників.
ЯК БУЛО НАЛЯКАНО ШАБЛЕЗУБИХ ТИГРІВ
увани супроводили Еллі та и супутників аж до кордонів своєї країни. Коли позаду лишилися останні ферми й обабіч дороги потягся понурий ліс, Жувани склали вантаж на дорогу і низько вклонились Еллі.
— Прощавай, Феє Будиночка, що карає! Не гнівайся за те, що ми не наважуємось іти далі. Але там так страшно, так пустельно і самітно…
Жувани гірко заплакали й поклали капелюхи на дорогу, щоб дзвіночки не заважали їм ридати.
— Прощавайте, любі друзі, — відповіла Еллі. — І не плачте, прошу вас, ви ж бо тепер вільні і, сподіваюсь, назавжди!
— І справді, а ми вже й забули про це!
І Жувани вибухнули дружним сміхом.
Ці щиросерді маленькі люди на диво швидко міняли свій настрій.
Коли фігурки Жуванів зникли за поворотом дороги і мелодійний перегук їхніх дзвіночків затих, мандрівники рушили далі. Неподалік від шляху на лісовій просіці Еллі побачила невеличку хижу й одразу впізнала її.
— Це хижа Залізного Дроворуба! — радісно вигукнула вона. — Тут ми ночували зі Страшилом, а вранці побачили самого Дроворуба. Бідолаха стояв під деревом, непорушний, ніби статуя, і тільки стогнав. Пам'ятаєш, Тотошку?
— Пам'ятаю, — похмуро відповів песик. — Я тоді зламав зуби, коли вхопив його за ногу. Зізнаюсь, то була моя помилка, бо Дроворуб виявився чудовою людиною. Але я тоді не знав, що він зроблений із заліза, а моїм обов'язком було захищати Еллі.
Заходила ніч, і мандрівники вирішили переночувати у хижі Дроворуба. Щоправда, для моряка хижа виявилася закороткою, і його нога стирчала із прочинених дверей.
Увечері наступного дня Лев сказав:
— Незабаром ми дійдемо до мого рідного лісу, де я вперше зустрівся з Еллі. Там ми переночуємо на чудовому пухкому моху, під чудовими розлогими деревами, біля чудового глибокого ставу, де живуть чудові жабки, що мають найдзвінкіші голоси у всій Чарівній країні.
— Я дивуюсь, як це ти наважився покинути таке чудове місце і поселитися в чужому лісі? — насмішкувато мовив Тотошко.
— Що поробиш, державний обов'язок, — зітхнув Лев і погладив лапою золотий ошийник. — Вже коли мене там обрали царем…
Через дві доби дорога, вибрукувана жовтою цеглою, підвела їх до лісу, де жили шаблезубі тигри. Лісом розляглось ревіння, схоже на відлуння грому, і в подорожніх недобре стало на душі.
Чарлі Блек дав команду зупинитись.
— Треба готуватись до переходу через Тигрячий ліс, — сказав він.
— Як ти думаєш це робити, дядечку Чарлі? У тебе є якийсь план? — зацікавлено спитала Еллі.
— Ти що, забула, що ми несемо з собою чарівне полотнище? — відповів моряк.
— Не розумію, як воно нам допоможе?
— О, воно здатне на всілякі чудеса!
Моряк дістав із рюкзака полотнище й трохи надув його, потім розстелив край дороги, порився в одній із численних кишень рюкзака і дістав звідти пляшечку з фарбою, щіточку і взявся до роботи.
Він намалював на полотнищі страшну звірячу морду з кудлатою гривою, здоровенними очима, величезною роззявленою пащею, з якої стирчали довжелезні гострі зуби…
Коли малюнок висох, Чарлі перевернув полотнище і повторив зображення з другого боку. Тут його фантазія розігралася, і він домалював звірові великі вигнуті роги. Відтак зрубав два тонких деревця, обчухрав їх від листя і гілок і прив'язав між ними полотнище так, щоб його можна було нести, тримаючи за тички. Нижні кінці тичок моряк загострив. Коли він їх уткнув у землю біля дороги, з високо піднятого полотнища дивився страхітливий звір. Полотнище було не натягнене, вітер ворушив його, тож здавалось, що чудисько мружить очі й шкірить зуби.
Супутники Чарлі відчули себе не дуже затишно. Навіть Сміливому Левові стало лячно, Тотошко із скавулінням сховався Левові під черево, а Кагги-Карр заплющила очі.
— Чекайте-но, — усміхнувся моряк, — ще не таке буде, присягаюся всіма чаклунами й відьмами!
Вечоріло. Сутінки швидко спускалися на землю: раптом намальована морда чудиська почала світитися, і що темніше ставало навколо, тим яскравіше вона світилася. Здавалося, з очей звіра сиплються іскри, паща вивергає клуби полум'я, а по гриві й рогах перебігає вогонь.
— Що це. дядечку Чарлі? — злякано спитала Еллі, ховаючись за спину моряка.
— Не бійся, Еллі. Все дуже просто. Фарба містить фосфор, і він світиться у темряві.
Еллі заспокоїлась, але Лев, Тотошко і Кагги-Карр нічого не зрозуміли, і звіряча голова, як і до цього, здавалася їм таємничою і страшною.
— Гадаю, ці малюнки захистять нас від шаблезубих звірів, — сказав Чарлі. — Одначе час і в дорогу.
Він дістав із рюкзака дві дудки із гнучкої кори й одну з них подав Еллі.
— Коли увійдемо в Тигрячий ліс — дмухай щосили.
Чарлі Блек ішов попереду, Еллі — позаду. Вони тримали жердини правими руками так, що одна морда звірка дивилась праворуч, друга — ліворуч. Дудки у лівих руках Чарлі та Еллі пронизливо вищали. Їхні звуки нагадували і виття шакала, і регіт гієни, і мукання носорога, і голоси інших лісових звірів.