Так ось,— продовжував він, намагаючись триматися так, аби Чонкін його бачив,— однієґ чудової днини завітав до нашої контори з інспекцією перший секретар обкому товариш Худобченко. Дядько з виду простакуватий, ходив в українській вишиванці, говорив тією ж мовою, що й я, можливо, без моєї віртуозності, та все ж у цьому розумінні чогось теж вартував. Був також пильним, шукав у нас шпигунів, шкідників і диверсантів, знайшов тільки двох, я до нього добре попрацював. Товариш Худобченко залишився мною вельми задоволений, зібрав нараду, хвалив мене, ставив іншим за приклад, і справа, як звичайно, скінчилася великою пиятикою за казенний, зрозуміло, рахунок.
Людей набилося чимало. Пили, співали "їхав козак на війноньку" (улюблена пісня Худобченка) і шкварили гопака. Публіка, скажу вам, зібралася добірна. Всі розмовляли тією ж мовою, що й я, всі займалися тим же, чим і я, себто цілком явно й відверто завдавали максимальної шкоди тій справі, котрою керували, всі при цьому пишалися своїм робітничим чи селянським походженням. І раптом мені, ідіоту, сп'яна, чи що, примарилося, що я в тісному колі най-інтимніших однодумців, котрі так само, як і я, добре знають, що чинять. І мені раптом закортіло якось їх розкрити, сказати, киньте, мовляв, придурюватись, тут усі свої. Та навіть якби я так зробив, це було 6 меншою дурницею, ніж те, що я викинув насправді. Я підвівся... і от, коли 6 ви й спробували уявити собі, яку неймовірну дурницю я міг скоїти, коли навіть у вас дуже розвинута уява, ви будете міркувати три дні, але, запевняю вас, нічого подібного не придумаєте. Я підвівся й почав... язик не повертається зізнатися... і почав читати кого? Вер-гі-лі-я! І мало того, що Вергілія, але як? Латиною! О Господи! Звичайно, я одразу зрозумів, що роблю щось жахливе, я ще тільки розпочав і побачив, як обличчя в моїх слухачів витяглися, вони перезираються між собою, потім на Худобченка запитально зирять. Дивлюся, той спочатку теж спохмурнів, а далі за усміхався, поманив мене пальцем. Ось так. Як собачку. І я наблизився, крутячи хвостом. А Худобченко питає дуже доброзичливо:
— Шо це ти, інтересно, таке балакав?
— Та так,— в тон йому відповідаю,— Вергілія трохи балакав.
— Кого?
— Вергілія. Ви хіба не впізнали?
— Ні, не впізнав. І по-якому ж це?
— Сам точно не знаю,— кажу,— може, по-латині.
— Ого! — здивувався Худобченко.— І багато ж ти знаєш подібних Вергіліїв?
Розумію, що справи кепські, плету якусь нісенітницю, що в нашій церковноприходській школі був учитель, він знав трохи латинь і нас учив.
— То, шо він знав,— перебиває Худобченко,— це не дивина. Він, може, з буржуїв був. А ось шо ти це запомнив, шо голова у тебе так устроена, це мені непонятно. От ви, хлопці,— повернувся він до решти.—Хто з вас кумекає по-латині?
Ті мовчать, але видом своїм кожен дає зрозуміти, що це він.
— І я не кумекаю. Того шо ми з вами сільські валянки, ми знаємо тіко, як служить нашій партії, нашій совєцькій власті і як бороться з їхніми ворогами. А єслі й заучуємо шо наізусть, то тіко історичеські указанія товариша Сталіна. А от товариш Запятаєв, він по-латинському понімає, а може, і ше по-якому.
І тут вся доброзичливість з нього вмить злетіла, обличчя стало жорстким і холодним, як промерзла цеглина.
Я спробував виправити становище, намагався навіть гопака вшкварити, але Худобченко, подивившись, зауважив, між іншим, що і гопак у мене виходить "по-латинському".
Тієї ж ночі мене взяли просто з постелі, допитував особисто Роман Гаврилович Л ужин, розбив носа, вибив два зуби, і ось тепер я — латинський шпигун.
Запятаєв зітхнув, витяг з кишені свій портсигар, пригостив Чонкіна "Казбеком" і сам запалив.
— Що ж діяти,— сказав він,— винуватити нікого, окрім себе. А як же йшов! Як ішов! Мені 6 тільки до Москви дістатися, а там я б уже... В умовах воєнного часу я б стільки міг навернути. Та ось промахнувся. Та я знаю, я не сам. Таких, як я, багато. Вони скрізь. Вдень і вночі, всі гуртом і кожен зокрема, вони роблять свою справу, і вони непереможні, бо ніхто з них ніколи, ні за яких обставин не повинен розкриватися. А коли й трапиться такий дурень, як я, він мусить негайно й безжалісно бути знищеним. Щоб ніхто, ніколи, нічого...— Запятаєв кинув цигарку, стис пальці в кулаки, потряс ними і хотів заплакати, але тут у дверях з'явився вертухай і запитав:
— Хто з вас Чонкін? На вихід! — і відступив, даючи дорогу.
Підслідний Іван Чонкін сидів на табуретці під стіною праворуч від лейтенанта Філіппова, але на великій відстані од нього, ближче до дверей. Відстань була визначена інструкцією, що передбачала можливість нападу на слідчого. Над білявою головою лейтенанта висів портрет Сталіна з дівчинкою на руках. Дівчинка усім своїм виглядом виявляла глибоку вдячність Сталіну за своє щасливе дитинство. На протилежній стіні висіла цитата з промови Сталіна, оформлена у вигляді барвистого плаката:
"Ми повинні організувати нещадну боротьбу з усіма..." — прочитав Чонкін і, стомившись від читання, перевів погляд на вікно, яке було навпроти нього. Нижня половина шибки заквецяна білою олійною фарбою з патьоками, у лівому кутку видряпане одне коротке слово, яке Чонкіну доводилося читати й раніше.
Якби зафарбованою була не нижня половина вікна, а верхня чи взагалі ніяка, то Чонкін міг би побачити неширокий запилюжений майдан і Нюру, що стояла посередині, розкручуючи сумку в руці. Чонкін не може бачити Нюру, і Нюра не може бачити його. Його бачить ворона, котра злетіла на вершечок напіввисохлої тополі. Ворона сидить на гілці і байдуже косить оком на Чонкіна. їй все одно, на кого і на що дивитися — на корову, на Чонкіна чи на стовп. Ось вона сполошилася, вдарила крильми, важко здійнялася, щезла за лівим краєм вікна, але тут-таки з'явилася знову і сіла на ту саму гілку.
Дивлячись на ворону, Чонкін замислився. Це ж треба, думав він, скільки на світі всілякої тварі. І ворони, і собаки, й індики, і блохи, і люди, й гадюки, і риби, і всілякі павуки. І кожна твар для чогось живе і чогось хоче, а хто знає чого?
— Прізвище?
Чонкін здригнувся і, одірвавши погляд від ворони, перевів його на лейтенанта, який, звівши над папером ручку, дивився на Чонкіна очікувально.
— Чиє? — здивовано запитав Чонкін.
— Ваше,— терпляче пояснив лейтенант і вмочив ручку в чорнило.
— Наше? — ще більше здивувався Чонкін. Він думав, можливо, самовпевнено, що його прізвище лейтенанту відоме.
— Ваше,— повторив лейтенант.
— Чонкіни ми,— скромно мовив Іван і позирнув на лейтенанта боязко — може, щось не так.
— Через "і" чи через "и"?
— Через "чи",— сказав Чонкін.
В кабінеті лейтенанта була цілком весела (не порівняти з камерою) обстановка. Потріскувало полум'я у високій круглій металевій грубці дореволюційного зразка, з написом у вигляді еліпса: "Железоделательный заводъ Кай-зерлаутерна". Хвилі тепла накочувались на Чонкіна, хилили до сну, і запитання лейтенанта здавалися зайвими і навіть, можливо, недоречними.
— Рік народження, освіта, національність, соціальне походження...
— Що, що? — перепитав Чонкін.
— Батьки ваші хто?
— Так же ж люди,— відповів він, не розуміючи суті запитання.
— Я розумію, що не корови. Чим займаються?
— В гробу лежать.
— Тобто померли?
Чонкін позирнув на лейтенанта здивовано: що він, дурний чи так прикидається?
— Невже живі? — сказав він і скорчив міну, що зображала крайню межу подиву.
— Чонкін! — підвищив голос лейтенант.— Припиніть блазнювати і відповідайте на запитання, які вам ставлять. Раз батьки померли, то так і треба сказати — померли.
— От же ж...— начеб шукаючи підтримки, Чонкін озирнувся на грубку, далі на портрет Сталіна.— Аби ти питався, які вони, я б тобі сказав: мертві. А ти питаєш, чим займаються...
— Не ти, а ви,— поправив лейтенант.
— Ми-и? — перепитав Чонкін, заплутавшись до решти.— Ти про кого питаєш?
— Я кажу, Чонкін, що до слідчого, тим паче до старшого за званням, треба звертатися на "ви". Ти мене зрозумів?
— Зрозумів,— сказав Чонкін, втім, не дуже впевнено.
— Ну, гаразд,— мовив лейтенант.— Облишмо це. Перейдемо до іншого. Скажи мені, як ти опинився в селі Красне?
— Як — опинився?
— Еге ж.
— В селі Красне?
— Ну, так, так,— повторив лейтенант дещо роздратовано.— Як ти опинився в селі Красне?
— Ніби ти не знаєш.
— Чонкін! — лейтенант грюкнув по столу кулаком.
— А шо Чонкін, шо Чонкін? — став гніватися й підслідний.— Нібито сам не знаєш, як солдат опинюється де-небудь. Старшина послав.
— Який старшина?
— Ха, який! — Чонкін розвів руками і знову глипнув на грубку, на Сталіна, на дівчинку, ніби закликаючи їх у свідки безмежної тупості лейтенанта. Не знає, який ще може бути старшина.
— Ну, оцей о,— мовив він.— Ну, як його... Ну, Песков же.
— Отже, старшина Песков? — перепитав лейтенант, записуючи.— Перевіримо. А може, не було ніякого старшини, га, Чонкін? — Філіппов хитро глянув на Чонкіна і підморгнув.— Може, ти сам утік? Може, ти так вирішив, хай, мовляв, Вітчизну захищають всілякі дурні, а я розумник, я краще з бабою десь полежу. Може, так діло було?
— Не,— похмуро відказав Чонкін.— Не так.
— Аз якою ж тоді метою ти поселився у Беляшової?
— У Беляшової?
— Так, так, у Беляшової. З якою метою ти у неї поселився?
— Так же ж з метою, щоб жити з Нюркою,— пояснив Чонкін правдиво.
Лейтенант підвівся і ногою відсунув стільця до стіни. Він не був вдоволений результатами допиту, який набував безглуздого напрямку. Лейтенант нервував. Він тільки-но вранці повернувся з області, де підполковник Л ужин цілу ніч виймав з нього душу, в'їдливо випитуючи всі подробиці і деталі того випадку, коли оперативний загін під керівництвом Філіппова у повному складі був захоплений одним кепсько озброєним червоноармійцем.
— Жахлива історія,— сказав Л ужин.— Ні, я цього зрозуміти не можу. Тут щось не те. Щось ти від мене приховуєш. Може, ти це зробив навмисне, га?
— Навіщо? — запитав Філіппов.
— Аби я знав навіщо,— зітхнув Л ужин,— я 6 тебе розстріляв. Я цього не роблю тільки тому, що не хочу привертати до цієї справи уваги. Тому що з мене тоді також спитають. Отож іди поки що, але пам'ятай: я можу передумати.
— А як же бути з Чонкіним? — запитав лейтенант.
— З Чонкіним? — перепитав Лужин.— Як бути? Оформити як дезертира і — в трибунал.