Та все ж, очевидно, дуже вже хотілося йому повідати комусь свою історію. Він чекав "вишки" ї боявся, що ніхто ніколи не дізнається про його героїчну діяльність.
— Ну, то слухайте,— мовив він урочисто.— Ось у двох словах мій початок. Виходець з петербурзької дворянської, не дуже знатної, але заможної сім'ї. Дім з лакеями, боннами, власним автомобілем ще перед минулою війною. Я — гімназист, юнкер, підпоручик в армії Врангеля. Коли всі втекли, я лишився, аби продовжувати боротьбу з радянською владою, яку тоді ненавидів навіть більше, ніж зараз. Перебрався до Москви, вигадав собі пролетарське минуле, вештався в різних колах, шукав собі подібних — безуспішно. Траплялася, щоправда, різна шантрапа, але це було зовсім не те, що я шукав. Одні писали мудровані віршики, інші потягували гашиш, ще інші захоплювалися повальним гріхом і спіритизмом. Декотрі відбивали на гектографі жалюгідні прокламації і з парою іржавих пістолетів готували військовий переворот. Ну і, звичайно, рано чи пізно всі потрапляли куди? На Лу-бян-ку. І поети, і спірити, й ті, що з револьверами. Я вчасно зрозумів: від таких треба подалі. Ні, я не здався, я хотів продовжувати боротьбу. Але з ким і як? Приглядаюсь, бачу: совєти з кожним роком все міцніють і міцніють. Реальної опозиції нема, таємна діяльність неможлива. Загальна пильність, всі один на одного доносять, чека кожного наскрізь бачить. Все жахливо. Для серйозної боротьби потрібна організація, потрібні однодумці, та де вони? Нікому не можна відкритися, ніхто нікому не вірить. Я довго думав над тим, що відбувається, скажу вам одверто, я почав впадати у відчай. Якщо ніяка боротьба неможлива, то для чого я тут зостався? Аби стати таким, як і всі, і слухняно їсти з того ж корита? І тут я зробив відкриття, котре без зайвої скромності можна назвати яким? Геніальним! Так,— сказав Запятаєв і щасливо засміявся.— Саме геніальним, на менше я не згоден. Ось ви,— він відстрибнув од Чонкіна і тицьнув у нього пальцем,— скажіть мені, що ви вважаєте основною особливістю нинішньої влади? В чому її достоїнство? Яка вона?
— Вона? — Чонкін замислився.— Ну, взагалі-то хороша.
— Дотепно,— посміхнувся Запятаєв.— Ну, а коли без жартів, я вам скажу по секрету...— Він наблизився до Чонкіна і, війнувши на нього духом гнилих зубів, стишив голос до шепоту: — Запам'ятайте раз і назавжди — основна, головна, чудова особливість цієї влади полягає в тому, що вона довірлива. Так, саме довірлива,— повторив він уголос і знову відскочив.— Ви скажете: я-а-ак? — він вирячив очі і відкрив рота, зображаючи неймовірне здивування Чонкіна.— А ось так, дорогий мій Іване... як вас?... Васильовичу... Саме так. Ви скажете, яка там довірливість, коли вона всіх у всьому підозрює, коли вона хапає і знищує головних своїх ідеологів і стовпів за найдрібнішою підозрою. Ви мені скажете — Троцький, ви мені скажете — Бухарін з Зінов'євим, ви мені скажете — Якір з Тухачевським. Так, звичайно, вона підозрілива, вона своїм не довіряє, але подібним до мене вона вірить як? Безмежно. На жаль, я зробив це відкриття не одразу. Я тоді уже був не в Москві, а тут, в області. Працював дрібним службовцем в одній важливій установі. В такій важливій, що навіть тепер боюся сказати. А керівником у нас був Рудольф Матвійович Галчинський. Не пам'ятаєте? Ну, був такий відомий більшовик, герой громадянської війни, особистий друг Леніна. Такий відданий, такий довірений, що він з-за кордону, розумієте, не вилазив. Добував якесь там військове обладнання, якісь секрети і, коли не помиляюся, керував загальною підривною діяльністю, тобто готував світову революцію. Дуже шкідлива була людина. І ось, коли я зробив своє відкриття, я його на цьому самому Галчинському й випробував. Взяв якось клаптик паперу, оцей самий огризок (він був трохи більшеньким), натяг на ліву руку рукавицю і написав: "Під час перебування в Англії Галчинський був завербований британською розвідкою". І підписав простенько, без вигадок: "Зірке око". Га? Як вам подобається?
Поступово Запятаєв розпалився, відкинув мітлу, розмахував руками, сам себе запитував і сам же відповідав, розбиваючи слова на склади. Сміявся, підморгував, при цьому одна половина обличчя, як на шарнірах, злітала вгору, а друга, навпаки, опускалася.
— Але тут...— Запятаєв помовчав і похитав головою.— Мене чекало перше випробування. Наступного дня я підійшов у якійсь справі до секретарки нашого начальника, до цієї чарівної тлустої свині Валентини Михайлівни Жовтобрюх, і кажу їй мимохідь комплімент: "Валентино Михайлівно, який прекрасний на вас жакет!" Сволота була неймовірна, але все-таки жінка. Вся зарожевіла, рум'янець крізь жир проступив: "Справді, вам подобається?" — "Чудовий,— повторюю,— жакет, і дуже вам до лиця". А вона так і розцвіла. "Це мені,— каже,— Рудольф Матвійович з-за кордону привіз".— "З Англії?" — питаю. "Ні, з Бельгії. А в Англії він ніколи не бував".— "Як? — дивуюся я.— А останнього разу?" — "Саме останнього разу він був у Бельгії та.Голландії. До цього в Німеччині, у Франції і навіть в Канаді, а в Англії ніколи. Та що ви так зблідли? Що з вами?"
Ви уявляєте, що я відчував, коли навіть свого стану приховати не зміг? Декілька діб після того я не знаходив собі місця. День ще сяк-так спливав у роботі, а вночі — суцільні кошмари. Я залазив під ковдру і тремтів, навіть не фігурально, а в найпрямішому розумінні. Чого тільки мені не уявлялося! Зупинилася внизу машина — за мною. Грюкнули двері — за мною. Я не боягуз, Іване Васильовичу. Але мені було до сліз досадно, що ось так по-дурному, з першого разу... Та от якось іду на роботу, піднімаюся сходами і очам своїм не вірю: два молодики у формі та один у цивільному ведуть попідручки нашого героя, себто самого Рудольфа Матвійовича, блідого, без окулярів. Я відступив з дороги... І навіть, здається, привітався, але він мене не помітив, а один з молодиків буркнув мені: "Не плутайтесь під ногами". Піднімаюся до приймальні, там як після погрому: шухляди столів висунуті і стоять на підлозі, папери розсипані, а біля вікна в кутку плаче Валентина Михайлівна. Я, звісно, до неї: "Валентино Михайлівно, що трапилось?" Вона хустинкою очі висушила і дивиться на мене суворо: "Рудольф Матвійович виявився британським шпигуном. Не можу простити собі, поруч була, а не помітила". Я, звичайно,— Запятаєв радісно підморгнув,— з задоволенням став її заспокоювати, мовляв, не переживайте, адже ще нічого не доведено, все ще може прояснитися. Адже Рудольф Матвійович, здається, в Англії ніколи не бував. Тут вона як заверещить: "Що значить — здається? Що значить — не бував? Ви що ж, нашим органам не довіряєте?" Довелося мені запевняти її, що довіряю. Минуло трохи часу, і в газетах — ви, може, пам'ятаєте — з'явилося повідомлення про суд над ворогом народу Галчинським. Писалося, що під тягарем поданих доказів підсудний повністю визнав, що під час перебування в Англії він був що? Завербований.
Тут Запятаєв примовк, замислився, і Чонкін, вирішивши, що оповідь закінчено, пробурмотів щось, мовляв, еге ж, буває, і взявся за мітлу. Але Запятаєв його зупинив:
— Ні, ви послухайте, що було далі. Зваливши Галчин-ського, я збадьорився. Я зрозумів, що вибрав вірний шлях. Я купив декілька зошитів і взявся до роботи. Бачу якогось активного більшовика і тут же сигналю: завербований такою-то розвідкою. Бачу, в Червоній Армії з'явився якийсь видатний командир — сигнал на нього. Бачу, якийсь вчений, якийсь талант новоявлений збирається чи то незвичайну машину створити, чи то врожай небувалий виростити,— сигнал. Ну, з талантами, знаєте, розправлятися простіше простого. Якщо він у науку свою чи в мистецтво своє заглибився, він довкола себе нічого не бачить і неодмінно дурниць понароблює. На збори не ходить, коли пропонують виступити, намагається відмовчатись, і коли вже скаже щось, то обов'язково невлад. Знищувати таланти, Іване Васильовичу, найприємніше і безпечне діло. Витає він десь там у своїх емпіреях, а його раптом на землю опустять і питають: а що ви, дорогенький, думаєте стосовно, скажімо, лівого уклонізму чи правого опортунізму? А він, бачте, якраз про це нічого й не думав. Та як же ж можна про це не думати? Зараз, коли загострюються суперечності, коли в усьому світі складна обстановка і капіталісти вдаються до нових атак. І то ж не одразу, Іване Васильовичу, не кожну людину тягнуть в кутузку, а ще пограються з ним, як кішка з мишею, хай вийде, мовляв, на трибуну, хай політичні помилки свої визнає, а він впирається, він хоче, щоб його зрозуміли. "Що ви, товариші, я політикою зовсім не цікавлюся". А йому у відповідь головою похитають, та пальчиком посваряться, та підморгнуть: "Кинь,— кажуть,— ти людина, звичайно, розумна, але нащо ж нас за ідіотів вважати? Ми ж розуміємо, що відхід од політики — також політика". А він: "Та що ви, та я..." А інший починає козиритися. Як це, я талант, я геній, на моє місце першого-ліп-шого не поставиш. А ось і поставимо, а ось і поставимо. І навіть не те що кого завгодно, а найостаннішого ідіота візьмемо й поставимо.— Тут Запятаєв захихотів, затрусився, а коли заспокоївся, продовжив: — Ех, Іване Васильовичу, як згадаю, так плакати хочеться, скільки через мої руки людей найвидатніших пройшло. Фізики, ботаніки, письменники, зодчі, артисти, партійні працівники. Еліта. Вершки суспільства. Я дві дюжини зошитів на них витратив, ось таких, загальних. І майже щоразу без промаху. Ні, що не кажіть, а довірливіше цієї влади на світі нема. І яких тільки дурниць я не писав, у все вірять. Про одного, наприклад, повідомив, що в день відкриття бухарінського процесу він вийшов з дому із заплаканими очима. Я ж не писав, чому він був заплаканий. Може, його жінка макогоном побила, а не те щоб він Бухаріну особливо співчував. А його взяли. Про іншого дуже заслуженого товариша я повідомив, що він в інтимній бесіді з таким-то гудив що? Клімат. Пропав і цей. І той, що його слухав, також пропав. Аякже! Хіба можна наш клімат гудити? — Запятаєв підморгнув, перекосився, похихотів.— Ось, Іване Васильовичу, й судіть самі, яка зброя в сучасних умовах страшніша: кулемет, картеч чи ось цей маленький недогризок.
Раптово з'явився вертухай і, побачивши, що робота не просувається, став погрожувати обом карцером.