"Що я пишу? — подумав він.— З яким трудовим? Які трудівники? Що зустріли?"
За довгі роки служби в пресі всі свої статті, замітки, пе-редовиці і фейлетони розпочинав він цією фразою і ніколи не помилявся. І завжди ця фраза була доречною, від неї легко було переходити до розвитку головної думки, але в даному випадку... Старий газетний вовк, ворушачи товстими, як варениці, губами, дивився на вступне речення і поволі усвідомлював, що він, майстер писати що завгодно на будь-яку тему — про трудовий почин, про соцзмагання, про стрижку овець та ідеологічне протиборство,— абсолютно не знаходить ніяких слів для описання дійсної пригоди, свідком, чи учасником, або, точніше, винуватцем якої йому довелося бути.
Закресливши написане, Єрмолкін став обдумувати новий початок, коли в коридорі почувся тупіт чобіт, що наближав-
ся, і в приймальню увійшли троє чоловіків — двоє військових і між ними один цивільний в темно-синьому костюмі.
— Роман Гаврилович у себе?— запитав один з військових у секретарки.
— Він зайнятий,— сказала вона.
— Почекаємо.
Вони сіли на стільцях вздовж стіни — цивільний посередині, а військові по краях. Військові завмерли з непорушними обличчями, цивільний же, навпаки, виявляв до всього, що він тут бачив, жваву цікавість. Він з інтересом розглядав приймальню, секретарку і Єрмолкіна. Єрмолкін в свою чергу також нишком позирав на цивільноґо. Це був високий, середніх літ чоловік, з вигляду начальник. Тримався він так, наче хотів показати, що потрапив сюди випадково, через непорозуміння, яке ось-ось роз'ясниться, і ті, хто привів його сюди, будуть суворо покарані.
17
Слід сказати, що Єрмолкін і Нюра нагодились до підполковника Лужина в дуже невідповідний, а можливо, навпаки, саме в слушний час,— Лужину взагалі-то було не до них. Щойно з Центру надійшла депеша, смислу якої Лужин не міг зрозуміти навіть після розшифрування.
"Рамзай — мовилося в депеші,— посилаючись на відомості, отримані від німецького посла Отто, повідомляє з Токіо, що в районі Долгова почав активно діяти особистий агент адмірала Канаріса 2 за кличкою Курт, раніше законсервований 3. Судячи з непрямих доказів, має доступ до таємниць державної ваги. Точніших даних поки що немає.
1 Р а м з а й — судячи з уточнених даних, кличка відомого радянського розвідника Ріхарда Зорге.— Всі прим, автора.
2 К а н а р і с — шеф абверу (німецької військової розвідки).
3 Законсервований — очевидно, спеціальний термін. Важко уявити, що особистий агент адмірала Канаріса був законсервований в буквальному розумінні, тобто запакований у бляшану банку. А втім, деякі агенти, я чув, бувають вельми невибагливі.
4 Тов. Лаврентьєв — кличка Л. П. Берії.
Враховуючи стратегічне розташування Долгова і ту шкоду, якої може бути завдано в результаті розголошення важливої інформації, тов. Лаврентьєв4 наказав вжити всіх необхідних заходів і протягом семи днів виявити і знешкодити шпигуна. Відповідальність за виконання наказу покладено на вас особисто".
Лужин був ошелешений.
На підвідомчій йому території і раніше траплялися шпигуни, але всіх їх вигадував чи то сам Л ужин, чи то його підлеглі. Можна було припустити, що цього Курта вигадали там, у Центрі, але ж не запитаєш, вигадали вони його чи він справжній. Невтаємниченій людині може здатися: яка різниця? А різниця істотна. Тому що вигаданого Курта можна знайти за дві хвилини: хапай будь-кого, назови його Куртом і — в каталажку. А якщо він справжній... От зі справжнім працювати було важче. Досвіду бракувало.
Л ужин багато разів перечитував шифровку, вдумувався в кожне слово, але нічого зрозуміти не міг. Хто такий оцей Рамзай 1 і чому він повідомляє з Токіо? Як можна віддавати такі накази, не маючи навіть приблизних даних, що це за Курт? Ну, гаразд, припустимо, невідомі прізвище, місце проживання, місце роботи, але ж мають "бути бодай якісь прикмети. Зріст, вік, колір волосся чи очей, до яких саме таємниць має доступ.
Як кожна людина на своєму місці, як підлеглі його самого, Лужин лаяв вище начальство, вважаючи, що там сидять дурні, бюрократи, самодури, котрі віддають накази, зовсім не рахуючись із можливістю їх практичного виконання. Однак зовні важко було здогадатися, що Лужин чимось заклопотаний. Нюру, у всякому разі, він зустрів так само привітно, як і Єрмолкіна. Він посадив її у м'яке крісло, а сам, чеберяючи ногами, заліз в інше. Сів, склав руки на грудях і посміхнувся:
— Готовий слухати вас із жахливим інтересом. Нюра, не сподіваючись на такий ласкавий прийом, розгубилася і сказала:
— Я вагітна.
— Що ви кажете?—Лужин сплеснув долонями.— Це ж треба! — Скотившись із крісла, він підбіг до Нюри і почав трясти її руку.— Вітаю! Від душі. Всієї. Як мовиться.— Повернувся у крісло.— І куди ж ви хочете її прилаштувати?
— Кого?— не зрозуміла Нюра.
— її.— Лужин показав на Нюрин живіт.— Дитину треба прилаштувати. А віддайте її нам, га? Ми з неї зробимо. Людину. Справжню. А втім, це я так.— Лужин заклацав зубами.— Жартую. Так.
1 Ім'я Ріхарда Зорге на той час було відоме вельми вузькому колу осіб, до яких Лужин, напевне, не входив.
Нюра знічено похнюпилась і посміхнулася.
Помовчали. Лужин запитав Нюру, чи може він чимось їй допомогти. Вона заплакала і стала пояснювати, що в неї чоловіка посадили, вона за нього клопочеться, їй всюди відмовляють, як сторонній, а вона не стороння, тому що вона з ним жила. Лужин попросив розповісти все по порядку, і вона, побачивши, що йому це справді цікаво, почала розповідати. Як прилетіли обидва літаки, як Чонкін з'явився, як вони познайомилися, як стали жити разом. Розповіла, як він весь час рвався на фронт, а його не брали, як напали на нього якісь люди і він змушений був захищати свій пост. І ось тепер за те, що діяв він суворо за статутом, його ж і забрали, а її ганяють від одного начальника до іншого, а правди ніде не доб'єшся. Побачення не дозволили, передачі не беруть і скрізь кажуть: стороння.
Лужин слухав уважно. Іноді зіскакував із стільця й починав схвильовано бігати по кабінету, потім знову повертався на своє місце і знову слухав. А коли Нюра скінчила розповідати, він підійшов до неї, погладив її по голові і з почуттям сказав:
— Бідна жінка!
Нюра поглянула на Лужина, схилилась, уткнулася головою йому в плече і заридала. Багато їй останнім часом доводилося плакати, але так вона ще не ридала. Вона намагалася стримати себе, але не могла.
Лужин гладив її по голові і бурмотів:
— Нещасна! Скільки довелося пережити! Ну, нічого. Нічого. Нічого. Ну.
Потім вона заспокоїлась, а він знову забігав по кабінету, потирав руки і клацав зубами.
— Неподобство! — вигукував він і клацав зубами.— Скільки ще на світі людей бездушних. Бюрократи і формалісти. Скільки з ними не боремось, а вони... Ну, нічого. Ми...— Він підбіг до Нюри і тицьнув себе пальцем у груди.— Вам допоможемо. Так. Ми. Допоможемо.
Тут він забурмотів якісь слова, з котрих Нюра зрозуміла, що він, Лужин, докладе всіх зусиль і що, коли не вдасться повернути Чонкіна:
— Ми. Вам. Підберемо. Когось. Іншого. Ще кращого. Ми. Вам. Допоможемо. Але й ви. Нам. Допоможіть. Прошу. Дуже!—Лужин заплющив очі і приклав руку до грудей.
Нюра не зрозуміла, як і кого їй можуть підібрати замість Чонкіна, вона хотіла сказати, що нікого кращого їй не треба, що Чонкіна їй цілком достатньо. Та Л ужин своїм проханням про допомогу збив її з пуття, і вона сказала, що, звичайно, коли вона може...
— Можете,— перебив Лужин.— Ви в Красному живете?
— В Красному,— кивнула Нюра.
— Ну, як там? Як люди? Які настрої переважають? Нюра поглянула на нього запитально.
— Не зрозуміли?— посміхнувся Лужин.— Я, здається. Кажу. Зрозуміло цілком. Я питаюся: у вашому селі в людей який настрій? Сумний?
Нюрі запитання не сподобалось. Вона почала вигороджувати своїх односельчан, запевняючи, що настрій в усіх, навпаки, вельми хороший.
— Хороший? — зрадів Лужин і відскочив од Нюри.
— Хороший,— підтвердила Нюра.
— Жах, як цікаво! Війна йде. Люди гинуть. А в них хороший. Від чого ж? Може, ждуть? Німців? — він підморгнув Нюрі й посміхнувся.
— Ні! — Нюра злякалася, що сказала щось не те.— Німців не ждуть.
— А кого ждуть?
— Нікого не ждуть.
— А звідкіля ж настрій такий хороший?
Нюра вирішила одразу ж виправити свою помилку і сказала, що вона не зовсім вірно висловилася і що настрій у людей іноді буває хороший, але частіше зовсім кепський.
— Кепський?— перепитав Лужин.— Пригнічений? Не вірять в перемогу нашу?
— Вірять! Вірять! — мовила Нюра квапливо.
— Але настрій кепський?
— Він не кепський,— сказала Нюра і зрозуміла, що заплуталась.
— А який же? — запитав Лужин.
— Не знаю,— сказала Нюра.
— Ну от,— спохмурнів Лужин.— Бачите. Я до вас зі всією душею. Хотів допомогти. Я відверто. А ви не відверто. То хороший. То кепський. То не знаєте. Значить, допомогти нам не хочете?
— Чому ж? — мовила Нюра, насупившись.
— Чому, я не знаю. Я бачу, що не хочете. Нам, звичайно, і так усе відомо, але мені від вас почути хотілося. Чим люди живуть? Що говорять? Дехто неправильно мислить. Хотілося б їх вчасно виявити, поправити і утримати. Вони потім. Самі. Дякуватимуть. Між іншим, що каже ваш голова?
— Наш голова? — перепитала Нюра.— Про що?
— Ну, взагалі.
— Взагалі?
— Взагалі.
— Матюкається,— сказала Нюра.
— Матюкається? — пожвавішав Лужин. І як саме? Ні, я не для того, щоб ви повторювали, я запитую: матюкається з акцентом політичним чи так просто?
— Просто так,— мовила Нюра.
— Хм! — її відповідями Лужин був явно невдоволений. Здавалося, він не тільки не вірив, але й не хотів вірити, що в селі Красному все так благополучно.
— Ну, що ж,— заклавши руки за спину, він пройшовся кабінетом.— Ви все-таки. Відверто зі мною не хочете. Ну, що ж. Милим силоміць. Не будеш. Як кажуть. Ми вам допомогти. А ви нам не хочете. Так. А між іншим, Курта випадково не знаєте,.га?
— Курки? — здивувалася Нюра.
— Еге ж, Курта.
— Та хто ж курки не знає? — Нюра стенула плечима.— Та як же це можна в селі без курки?
— Не можна? — швидко перепитав Лужин.— Так. Звичайно. В селі без Курта. Ніяк. Не можна. Неможливо.— Він присунув до себе настільний календар і взяв ручку.— Як прізвище?
— Бєляшова,— повідомила Нюра охоче.
— Бєля... Ні. Не це. Мені потрібно прізвище не ваше, а Курта.