Одна із свинок стрепенулася, забігала довкола ящичка, почала щось винюхувати, позиркуючи на Єрмолкіна, ніби намагаючись визначити, що б то йому таке вибрати гірше, потім рішуче засунула носа в ящичок, і ось уже один квиток забілів у її дрібних зубах.
Старий вихопив квитка і простяг Єрмолкіну. Єрмолкін, скептично усміхаючись, розгорнув його і прочитав:
"Недовіряйте іншим те, що ви повинні були зробити самі, і не беріться за те, що можуть зробити інші. Чужа помилка може призвести до непоправних наслідків. Стережіться коней".
— Я ж казав: дурниці,— мовив Єрмолкін, простягаючи старому записку.— Ну, що це може означати?
Старий крізь окуляри глипнув на записку, але до рук не взяв.
— Я не знаю,— сказав він.— Може, це нічого не значить, а можливо, щось таки й значить.
— Цілковита дурниця,— впевнено проказав Єрмолкін.— Ну, я розумію, перша частина ще може мати хоча б якийсь смисл, тому що її можна застосувати до багатьох випадків. Але причому тут коні?
— Я не знаю,— повторив старий смиренно.
— Але ви це самі писали?
— Не сам.
— А хто ж?
Старий поглянув на Єрмолкіна, потім ще вище — на небо, наче прикинувши, чи не приписати складання квитків вищим силам, але передумав і зізнався, зітхнувши:
— Невістка моя писала, жінка Зіновія. Вона має хороший почерк і трохи краще за мене знає вашої мови.
Така проста відповідь чомусь збентежила Єрмолкіна. Можливо, він усе ж сподівався, що квитки складалися в якихось потойбічних інстанціях. Він більше не сперечався, тільки сказав старому, що його варто б відвести Куди Слід і перевірити документи.
— Я б не радив вам цього робити,— печально заперечив старий.— Один такий, як ви, симпатичний, перевіряв мої документи, але вже його таки нема.
Старий поводився нахабно, та Єрмолкін вирішив не зв'язуватись, тільки промимрив "шарлатанство" і, шкодуючи за витраченим даремно карбованцем, став вибиратися з натовпу. Але вибратись виявилося непросто.
Худий неголений дядько в довгій до п'ят шинелі дихнув на Єрмолкіна перегаром:
— Батьку, дурку хочеш?
— Дурку? — здивувався Єрмолкін.— Яку дурку?
— Та ось,— дядько одвернув полу шинелі, і Єрмолкін побачив протитанкову рушницю з укороченим дулом.
— Ви збожеволіли,— сказав Єрмолкін і пішов далі. Але, доки він проштовхувався, йому ще запропонували купити орден Червоного Прапора, фальшивий паспорт і довідку про тяжке поранення.
"Що ж це таке?—думав Єрмолкін.— І де я перебуваю?"
— Дядечку, га, дядечку,— Борис Євгенович озирнувся. Дівиця з яскраво нафарбованими вустами тримала його за рукав: — Дядечку, ходімо в сарайчик.
— В сарайчик? — перепитав Єрмолкін, підозрюючи, що за цим приховується щось жахливе.— А, власне, для чого?
— А для того,— усміхнулася дівиця.
— Для того?
— Еге ж,— кивнула вона.— Я недорого візьму, всього півсотеньки.
— Ви що це таке говорите? — зашипів Єрмолкін, озираючись і наче шукаючи підтримки в оточуючих.
— А що говорю? — образилася дівиця.— Що говорю? Он за склянку махорки сотню беруть.
— Ач ти,— втрутився в розмову продавець махорки.— Зрівняла теж. Склянкою махорки сто разів насмалишся, а ти за один раз ген скільки дереш.
— Ти його, дядечку, не слухай,— відмахнулася дівиця.— Він дурень. Він різниці не розуміє. Ходімо, дядечку, не бійся, я чиста.
— Та як ви смієте? — багровіючи, підвищив голос Єрмолкін.— Як ви смієте пропонувати мені таке паскудство? Я комуніст! — додав він і вдарив себе кулаком у запалі груди.
Важко сказати збоку, на що Єрмолкін розраховував. Може, розраховував на те, що, почувши, що він комуніст, весь хитрий ринок збіжиться до нього, аби потиснути йому правицю чи змастити голову єлеєм, може, захочуть брати з нього приклад, наслідувати його в усіх починаннях.
— А-а, комуніст,— скривилася дівиця.— Сказав би, що не стоїть, а то — комуніст, комуніст. Давити таких комуністів треба! — закричала вона раптом верескливо.
— А...— сказав Єрмолкін і знову почав озиратися.— Та як же це?
Він думав, що хоча в присутніх тут людей і переважають приватновласницькі інстинкти, але вони дадуть рішучу відсіч цій ворожій вилазці, та ніхто на подію не звернув ані найменшої уваги, лише однорукий поглянув на Бориса Євгеновича співчутливо:
— Ходи, ходи, а то ще справді задавлять,— сказав він майже доброзичливо і тут же, забувши про Єрмолкіна, закричав: — Тютюнець-кріпачок!..
Не знаходячи ні в кому іншому ніякої підтримки, Єрмолкін весь якось згорбився, зіщулився і став продиратися крізь натовп, а дівиця плюнула йому в спину і, зовсім не боячись ніякої відповідальності, прокричала:
— Комуніст засраний!
Зачувши такі слова, Єрмолкін навіть пригнувся. Йому здавалося, що зараз спалахне блискавка, вдарить грім чи хоча б пролунає міліцейський свисток. Але не сталося ні того, ні іншого, ні ще чогось.
13
Вибравшись із натовпу, Єрмолкін одразу наддав ходи. Дівиця відстала. Але у вухах йому все ще звучав її верескливий голос. Комуніст заср... Ні, він навіть подумки не міг додати до цього, по суті священного, слова такого непідходящого і блюзнірського епітета. Який жах, думав Єрмолкін. Звідкіля взялися ці люди? І куди дивиться влада? А цей старий з його дурнуватим провіщенням? Стережіться коней... Яка нісенітниця!
Розмірковуючи так, він не помітив по дорозі ні дерев'яного містка, ні тину, ні блакитної лавки, але все ж якимось чином опинився перед своїм будинком і одразу впізнав його. "Як же я його знайшов? — здивувався Єрмолкін і сам собі відповів: — Так, напевне, кінь знаходить дорогу додому. Йде, ні про що не думаючи, і ноги самі доводять його до місця. Тьху! — з серцем сплюнув Єрмолкін.— Далися мені ці коні!.."
Увійшовши в дім, він побачив за столом, накритим квітчастою скатертиною, немолоду, виснажену жінку в темному ситцевому платті. Відставивши убік чашку з чаєм, жінка дивилася на пришельця здивовано й розгублено. Жінка ця схожа була на дружину Єрмолкіна, але виглядала значно старшою, ніж він уявляв. Він навіть подумав, що це, можливо, зовсім і не дружина, а теща приїхала з Сибіру, але жінка кинулася до Єрмолкіна, скрикнула: "Борисе!" (він пригадав, що саме вона, його дружина, завжди вимовляла його ім'я з наголосом на першому складі) і повисла на шиї, чого тещі, як правило, не роблять. Притулившись до його грудей обличчям, вона плакала і белькотіла щось незрозуміле, але він втямив, що вона докоряє йому за надто довгу відсутність.
— Ну-ну,— заспокоював він, поплескуючи її по кістлявій спині,— ти ж знаєш, у мене останнім часом було багато роботи.
— Останнім часом,— схлипувала вона,—останнім часом. За цей час я могла померти.
— Ну навіщо ж так.— М'яко відсторонивши дружину, він зазирнув до сусідньої кімнати, котра була, наскільки він пам'ятав, дитячою. Але нічого дитячого, тобто ні ліжечка, ні іграшок, ні самої дитини, не вгледів. Борис Євгенович повернувся до дружини.
— А де ж наш...— намагаючись пригадати ім'я сина, він пожував губами,— а де ж наш... карапуз?
Дружина витерла сльози коміром плаття, поглянула на Бориса Євгеновича довгим запитливим поглядом і раптом, здогадавшись про щось, запитала:
— А як ти думаєш, скільки років нашому карапузу?
— Три з половиною,— сказав Єрмолкін, але тут же й засумнівався.— Хіба ні?
— Нашого карапуза,— повільно мовила дружина,— вчора...— вона судомно сковтнула,— взяли на фронт...— І знову заплакала.
— Нісенітниця якась,— пробурмотів Єрмолкін.— Таких маленьких в армію...
Він хотів сказати, що таких маленьких в армію не беруть, але спохопився, почав рахувати і вирахував, що син його народився в рік смерті Леніна, тому й отримав ім'я Ленж, що означало Ленін Живий (вдома його ласкаво звали Лен-жиком). Отже, зараз Ленжикові... Єрмолкін відняв від сорока одного двадцять чотири... Сімнадцять... Так, сімнадцять років.
Та як же це трапилося? Єрмолкін машинально засунув руку до кишені й намацав щось липке. Він це липке витяг. Два куплених ним на ринку півники-льодяники злиплися з глиняним півником. Єрмолкін жбурнув їх до грубки. Але звідкіля він узяв, що Ленжикові три з половиною? Саме стільки було йому, коли вони приїхали в Долгов і коли Борис Євгенович зайняв пост відповідального редактора "Більшовицьких темпів". Тоді він був і редактором, і коректором, і складачем. А потім організація друкарні, робота з сількорами, колективізація та інші цікаві події. І треба було пильнувати, щоб не припуститися політичної помилки. Єрмолкін все більше й більше часу проводив у редакції, сидів за столом, палив дешеві цигарки, пив чай вприкуску і водив своїм доскіпливим олівчиком по шорстких рядках, перетворюючи верблюдів у кораблів пустелі, а ліси в лісові масиви чи в зелене золото. Попервах він іноді приходив додому пізно вночі або навіть вдосвіта з блудливим виглядом, наче від коханки, і йшов пізно, коли дружина була вже на роботі, а син в дитячому садку. Але відвідини його ставали все символічнішими, все частіше ночував він просто в кабінеті, скорчившись на незручному шкіряному дивані, аби вранці, квапливо промивши очі, знову засісти за звичне своє заняття, яке поступово з обов'язків перетворилося в непогамовну пристрасть. Тепер здавалося: одірви його од цього шорсткого паперу, од цих нерівно, наче криві зуби, складених літер, він затужив би, як тужать за коханою жінкою та за Вітчизною або ще за чимось таким же високим, і вмер би від цієї безконечної туги. Звичайно, коли б його запитати, він сказав би, і, напевне, щиро, що служить Батьківщині, Сталіну чи партії, але насправді служив він цій своїй дрібній пристрасті калічити і спотворювати слова до невпізнання, а також вишукувати і передбачати можливі політичні помилки.
Зараз в душі Єрмолкіна щось перевернулося, і він, можливо, вперше стривожився: на що витрачено чотирнадцять літ єдиного і неповторного його життя на цій землі? Ні, сказав він самому собі, так далі тривати не може, робота роботою, служіння високим ідеалам також справа хороша, але ж треба хоча б трішки часу залишити й для себе.
— Ось що, мила...— звернувся він до дружини.
— Мене звати Катя,— сказала вона.
— Так, звичайно, я пам'ятаю,— злукавив Єрмолкін.— Ось що, мила Катю, я вважаю, що нам треба змінити спосіб життя. Я надто запрацювався. Давай сьогодні ж щось придумаємо.
— Що придумаємо? — запитала Катя.
— Ну, як люди взагалі проводять вільний час?
— Як? Ну, наприклад, в кіно ходять,— сказала вона з готовністю.
— В кіно? — пожвавішав Єрмолкін.— Гаразд.