Відчинилися двері, на порозі з'явився Чонкін.
— Зажди, протру підлогу,— сказала Нюра, не помітивши його збудження.
— Нічого мені чекати,— сказав він і пройшов у брудних черевиках до вішалки, де висіла гвинтівка. Нюра хотіла вилаяти його, але зрозуміла, що Чонкін чимсь засмучений.
— Що з тобою? — запитала вона.
— Нічого,— він зірвав гвинтівку і відкрив затвор, щоб перевірити набої.
Нюра з ганчіркою стала в дверях.
— Пусти! — він підійшов з гвинтівкою в руках і спробував відсунути її прикладом, наче веслом.
— Ти що це надумав? — закричала вона, зазираючи йому в вічі.— Навіщо ти рушницю береш?
— Пусти, сказано тобі,— він штовхнув її плечем.
— Скажи — навіщо? — наполягала на своєму Нюра.
— Ну, гаразд,— Чонкін поставив гвинтівку до ноги і поглянув йорі в очі.— Що в тебе було з Борком?
— Та ти що? З яким Борком?
— Звісно, з яким. З кабаном. Ти з ним давно живеш? Нюра спробувала посміхнутися.
— Ваню, ти це отак жартуєш?
Це запитання чомусь геть вивело його з рівноваги.
— Я ось тобі дам жарти! — він замахнувся прикладом.— Кажи, стерво, коли ти з ним злигалася?
Нюра поглянула на нього ошелешеним поглядом, наче намагаючись зрозуміти, чи не зсунувся він з глузду. А якщо ні, значить, вона несповна розуму, бо її бідолашний мозок не міг збагнути того, що прозвучало.
— Господи, що ж це таке діється! — простогнала Нюра.
Вона випустила з рук ганчірку і, обхопивши голову мокрими руками, одійшла до вікна. Сіла на лавку і заплакала тихо, безпорадно, як плачуть хворі діти, в котрих бракує сил плакати голосно.
Такої реакції на свої слова Чонкін не чекав. Він розгубився і, тупцяючи біля розчинених дверей, не знав, як йому чинити. Потім поставив гвинтівку до стіни і підійшов до Нюри.
— Нюрко,— сказав він, помовчавши,— ну, коли що й було, я ж нічого. Я його шмальну, та й по всьому. Принаймні хоч м'ясо буде сяке-таке. А то бігає по подвір'ю, наче собака, тільки хліб дарма переводить.
Нюра й далі плакала, і Чонкін не зрозумів, чула вона його чи ні.
Він провів своєю шорсткою долонею по її волоссю і, подумавши, сказав інакше:
— Ну, а коли не було нічого, так ти мені, Нюрко, скажи. Я ж не зо зла, а з дурного розуму. Мені Плечовий бухнув, а я, не подумавши, теж. Народ же в нас, Нюрко, лихий, недобрий, і, коли жінка чи дівчина живе самотньо, про неї чого тільки не скажуть.
Слова його, однак, заспокоєння не дали, а справили цілком протилежне враження. Нюра закричала диким голосом, упала на лавку, обхопила її руками і стала давитися риданням, здригаючись усім тілом.
Чонкін у відчаї забігав перед нею, заметушився, потім упав на коліна і, відриваючи Нюру од лавки, закричав їй простісінько у вухо:
— Чуєш, Нюрко, та ти що? Та я це так просто. Та мені ніхто нічого не казав, я все сам вигадав просто для жарту. Дурень я, чуєш, Нюрко, дурень. Ну хочеш, удар мене по голові ось хоч праскою, тільки не плач.
Він і справді вхопив з-під лавки праску і вклав її в Нюри-ну руку. Нюра праску пожбурила, і Чонкін інстинктивно відскочив, інакше б йому відбило ноги. Як не дивно, але, відкинувши праску, Нюра почала заспокоюватися і затихла, тільки плечі й далі здригалися. Чонкін збігав у сіни і приніс кухоль води. Цокаючи зубами об залізо, Нюра відсьорбнула ковток і поставила кухоль на лавку перед собою. Потім сіла, витерла сльози коміром плаття і запитала майже спокійно:
— їстимеш?
— Не завадило б,— радо погодився Іван, задоволений, що все обійшлося. Йому вже й самому здавалися смішними його сумніви. Це ж треба було повірити в таку дурницю! І кому? Плечовому, який тільки й знає, що язиком плескати.
Іван збігав на вулицю, вніс сокиру в сіни, але, коли проходив мимо дверей, що вели з хати до хліва, почув приглушене рохкання Борка, і темний сумнів знову ворухнувся в його душі, він хотів, але не зміг його притлумити.
Нюра поставила на стіл два кухлі теплого молока, яке ще пахло коровою, і тепер гримкотіла в печі рогачами, виймаючи казанок з картоплею. Чонкін допоміг їй, всівся за стіл.
— Чуєш, Нюро,— сказав він, присуваючи до себе молоко,— ти хоч сердься, хоч не сердься, а Борка я завтра шмальну.
— За що? — запитала вона.
— Та до чого тут за що, ні за що. Раз отаке люди патякають, значить, треба шмальнути, і щоб не було ніяких розмов.
Він дивився на неї насторожено, але вона цього разу плакати не стала. Насипала картоплю в тарілки, підсунула одну Чонкіну, другу собі і мовила з гіркотою:
— А коли ти його вб'єш, гадаєш, люди одразу плескати перестануть? Ех, не знаєш ти, Ваню, наших людей. Та вони ж усі від радості завиють. І розмов буде... "Чого це, мовляв, кабана він раптом устрелив?" — "Ясно чого. З ним же Нюрка жила". А далі — більше. Один слово скаже, інший два додасть. І вже так розмалюють, не гірше, ніж у книзі. "Пішла це Нюрка ввечері корову доїти, а Іван вдома зостався. Чекає-чекає — нема Нюрки. Дай, думає, погляну, чи ж не заснула. Заходить він у хлів, а Нюрка..."
— Цить, ти! — заволав несподівано Чонкін і відсунув од себе кухоль, розхлюпавши по столу молоко.
Картина, змальована Нюркою, так вразила його, наче він сам це побачив, і всупереч доказам, якими вона хотіла його переконати, він знову спалахнув і, перекинувши лавку, кинувся до гвинтівки, що стояла біля дверей. Але Нюра випередила його. Вона стала в дверях, мов пам'ятник, і відсунути її Чонкіну було не під силу. Недавня історія повторилася. Чонкін штовхав Нюру плечем і казав:
— Пусти!
А вона відповідала йому:
— Не пущу!
А він наполягав на своєму:
— Пусти!
А вона відстоювала своє:
— Не пущу!
Потім Чонкін зморився, одійшов і сів на лавочку, затиснувши гвинтівку коліньми.
— Певно, Нюрко, правду бреше про тебе Плечовий,— з серцем сказав він.— Якби в тебе з Борком не було нічого, ти б за нього триматись не стала. Йому вже в обід сто літ, давно на сало пора, а ти його все бережеш. А коли так, то нам з тобою разом не жити. І питання, Нюрко, на цей момент стоїть так чи розтак, чи я, чи кабан, даю тобі на роздуми п'ять з гаком хвилин, а потім збираю свої манатки — і бувай здорова.— Він глипнув на ходики, що висіли навпроти вікна, засік час і, підперши голову рукою, відвернувся од Нюри, чекаючи її рішення. Вона присунула до себе табуретку і сіла біля дверей. Обоє сиділи й мовчали, як на вокзалі, коли всі відповідні слова вже сказано, зосталося тільки поцілуватися, а тут повідомили, що поїзд запізнюється на дві години.
Минуло п'ять хвилин, п'ять хвилин з гаком, минуло шість хвилин. Чонкін повернувся до Нюри і запитав:
— Ну, що ти надумала?
— А що мені думати? — сказала вона сумно.— Ти, Ваню, сам усе вирішуй, сам чини як знаєш. А Борка я вбивати не дам. З тобою я знайома без року тиждень, а він у мене живе, вважай, вже два роки. Я його маленьким у колгоспі взяла, коли йому було всього три деньочки. І молоком з пляшки через соску поїла, і в кориті купала, і грілку на живіт клала, коли він хворів. І він мені тепер, хоч смійся, хоч ні, начебто син. І для нього дорожчої від мене нема, тому він мене проводжає на роботу і зустрічає, коли назад іду. І хоч яка б була погода, а тільки на підгірок зійду, він назустріч мені мчить, хоч по снігу, хоч по багнюці. І так у мене, Ваню, іншого разу серце стискається, що присяду я над цим Борком і плачу, як дурепа, сама не знаю, від радості чи від горя, а швидше від того й іншого. До тебе, Ваню, я хоча й звикла і полюбила тебе, як чоловіка рідного, але ти сьогодні тут, завтра там, знайдеш собі іншу, кращу та гарнішу, а для Борка, окрім мене, нікого нема. І коли я буду сама, він підійде, вухом об ногу потреться, і вже веселіше, усе ж жива душа.
її слова зворушили Чонкіна, але відступати він не став, бо мав про жінок тверду думку — раз відступиш, піддасися, потім на голову сядуть...
— Ну а що ж діяти, Нюрко? Адже ж це таке плещуть, аж сором просто.
— Дивись, Ваню, діло твоє.
— Ну, гаразд, — він зібрав в оберемок гвинтівку, скатку, рюкзак і підійшов до Нюри.— Я ж, Нюрко, йду.
— Йди,— вона відчужено дивилася в куток.
— Ну й зоставайся,— сказав він і вийшов на вулицю. Вечоріло. На небі проступили перші зіроньки. На стовпі
біля контори грало радіо. Передавали пісні Дунаєвського на слова Лебедева-Кумача.
Чонкін скинув своє майно біля літака, сів на крило і замислився над непевністю щастя. Ще нещодавно, не більше години тому, був він цілком благополучною людиною, хоча й тимчасовим, але господарем дому, главою сім'ї, і раптом усе розвалилося, розлетілося, і він знову став самотнім, бездомним, прив'язаним до цього зіпсованого літака, мов собака до будки. Але собака, прив'язаний до будки, перебуває у вигіднішому становищі, його хоча б годують лише за те, що він собака, а його, Івана, залишили напризволяще і невідомо, збираються забрати чи ні.
Сидіти на нахиленому крилі було незручно, та й холодно ставало. Чонкін пішов до стогу, що стояв у городі, насмикав кілька оберемків сіна і став лаштуватися на нічліг. Сам ліг на сіно, а зверху вкрився шинелею.
Йому тут було не так вже й кепсько, принаймні звично, і він подумав, що зараз вийде Нюра і стане вибачатися і просити його повернутися назад, а він скаже: "Ні, нізащо. Ти сама так хотіла, і нехай так і буде". І треба ж таке! Ось уже ніколи не гадав, що доведеться жінку ревнувати, і до кого! Йому почулося з. хліва Боркове рохкання, відтак Чонкін раптом уявив собі, як саме могла бути Нюра з кабаном, і його навіть пересмикнуло від огиди. Треба б його все-таки пристрелити. Так він подумав, але на те, щоб піти і зробити це зараз, у нього чомусь не вистачало ні зла, ні бажання.
Після пісень Дунаєвського передали останні вісті, а слідом за ними повідомлення ТАРС.
"Може, щодо білізації",— подумав Чонкін, якому слово
"демобілізація" чи навіть "мобілізація" вимовити було не під силу навіть подумки. Говорили зовсім про інше.
— ...Німеччина,— чітко вимовляла диктор,— так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, через що, на думку радянських кіл, чутки про наміри Німеччини порвати пакт і вчинити напад на Радянський Союз позбавлені всілякого грунту...
"Грунт,— подумав Чонкін,— дивлячись який. Якщо, приміром, суглинок, так це погибель, а коли сухий з піском, для картоплі кращого не треба. Хоча теж не зрівняти з чорноземом.